Різдво у Львові: Хрусти, верета, цьвіклі, дідух і вушка

Хрусти, верета, цьвіклі, дідух і вушка…

Якщо вам невідоме хоч одне з тих слів, то навіть не претендуйте на знавця галицького Різдва! Можете собі погуглити, звісно, а можете і в мене почитати: сідайте отут, на канапі, застеленій кусючою карпатською веретою, яку витягають з куфра тільки в честь народження Ісусика, і я вам все розповім.

Почнемо з того, що до Різдва порядна львівська ґаздиня готується дуже заздалегідь – ще з серпня, коли треба накупити білих грибів на борщ з вушками і мак, поки ще не подорожчали (а ті спекулянтки завше накручують ціни ближче до похолодання, то ся називає «робити бізнеси» з наголосом на е). Ще треба було подумати про сушню (на тому слові всі мої друзі з-за Збруча регочуть як навіжені, хоч це всього лиш про сушені дольки яблук і грушок, а не про наслідки споживання алкогольних напоїв): скільки ми нарізалися тих яблук, а грушок! Мати Василева, та тим компотом (з наголосом на перше о) можна було напоїти усіх спраглих цього світу! А що вже осів і бджіл літало над тими горами накраяних дарів літа, то я вже мовчу!

Десь в той самий час треба подбати про кептарик, борщівську сорочку, кораль і хустку з френдзлями. Якщо у вас такий скарб є, то можна просто провітрити на бальконі, щоб всі сусідки позеленіли від заздрості, а як нема, то руки в ноги і шукати по ярмарках, щоб не зганьбитися і не прийти сьомого січня на ранішню службу Божу в якомусь пуховичку коламбія і в шапочці з помпоном! Тільки кептар, тільки хустка, пов’язана на голові чи накинута на плечі!

Як вже все те матеріальне буде нарихтовано, то можна братися за сфери духовні. Моя покійна бабця Марія ще десь з середини серпня підкликала нас, дітисьок, зайнятих муштрою пса і кота, до себе і ми, як ті довірливі кози, йшли в надії, що перепаде чогось солодкого, а насправді нас чекала муштра на коляди (наголос на о). Спека, гори яблук і грушок сушаться на полуденному сонці, оси літають хмарами, а ми співаємо «Тут ангели чудяться, рожденого бояться!» До співів ми мали таку ж охоту, як до краяння яблук на сушню, але з бабцею Марією жарти жартувати – діло марне і ще й небезпечне: нас одразу засилали полоти грядки гладіулосів, а це гірше, ніж сапати буряки, я вам скажу! То ми співали натхненно і «з чуттям», щоправда, всі коляди виходили на одну мелодію, але то таке, ми компенсовували брак музичності кількістю децибелів! І вже так ближче до грудня ми цілком стерпно знали напам’ять з десять колядок, пару щедрівок і ще декілька віншувань зверху!

Читайте також: Місця сили: Львів, якого скоро може не бути

Та це все таке, лише приквел до справжніх приготувань, а от в перших числах грудня – от це вже аж гай шумів! Ми починали готуватися до вертепу, з яким потім ходили по всій родині і сусідах. Найскладніше було нашій цьоці Христі, яка мала ангельське терпіння не повтовкати нас ще на стадії розприділення ролей – всі хотіли бути Циганом, Жидом чи Ангелом, ну на чорну годину ще можна було погодитися на роль когось з Царів, бо в них гарні корони з фольги і плащ з жовтої штори, яка у не різдвяний час мирно висіла під сходами, а от Ослом бути не хотів ніхто! А доводилося. Частіше за все доводилося цьоці Христі, бо інакше все різдвяне дійство могло опинитись на межі зриву.

Репетиції прогулювати не можна було під загрозою смертної кари! Вірніше, під загрозою смертної ганьби, бо нема гіршого, ніж стояти поперед всієї родини і тремтячим голосом блеяти щось незрозуміле. Провал би вам порядня галицька родина згадувала десь так до тридцятиріччя, а то й до довше. Той вертеп був цьвоком різдвяної програми і причиною для гордощів цьоці Христі, яка дала раду неконтрольованим дітиськам і змогла хоч на день зробити з них ангеликів!

Кульмінація різдвяних приготувань припадала на п’яте і шосте грудня, акурат після Нового року, якого в нас, до речі, ніхто особливо не святкував. Бабця казала, що то є совєцьке і новий рік приходить сам, дорогу знає, фіґлів з запросинами не потребує. Але щоб так зовсім справедливо, то в нас у сімейному альбомі є бабусина знимка у бальовій сукні, з фризурою на голові і з келихом шампана у руці, а на звороті пише каліграфічним почерком: На Сильвестра. Сиріч, на сам Новий рік. Та ми зараз не про це, повернімося до нашого Різдва: час робити вушка з грибами до червоного, як найліпше бургундське, борщу, крутити пісні голубці з грибною поливкою (а бачите, як пригодилися ті заготовані у серпні білі гриби?), парити сушню на узвар, вудити полядвицю, ковбасу і шпондер (але не сміти куштувати ані крихти, бо то скоромне), терти хрін на цьвіклі і смажити пампушки.

Читайте також: Як на площі Ринок з колядками відкрили інтерактивну Різдвяну шопку (фоторепортаж)

Якщо на Великдень королева свята паска, то на Різдво король – пампух і його свита – хрусти. Пампухи мають бути з рожею або з маком, все решта – сурогація, як казала моя бабця. А вона зналася на печиві ліпше (ну хай так само!), ніж Дарія Цвек, яка, до речі, була її приятелькою. Олію на пампухи кип’ятили у такому спеціальному мідному баняку з грубими стінками, в якому не можна було робити більше нічого, крім тих пампухів і хрустів. Я була в ролі су-шефа, а бабця командувала всім кухонним парадом: мені приносили з сальону крісло від фортеп’яна (єдине, що в нас лишилося від того фортеп’яна), ставили коло плити, а я мала вилізти і згори дивитися, щоб пампухи не попригорали. На озброєння мені давали такий тонесенький дротик, яким я тикала у саме серце пампуха: якщо на дротику не було тіста – готовий, якщо було – хай ще кипить! Відповідальнішої і стресовішої роботи в мене в житті ще не було (а я перекладала Президентові України, щоб ви розуміли) і навряд чи буде! Уявіть-но собі на хвильку: кухня, тато тре хрін на дрібній терці (бо блендер ще тоді не винайшли), мама ліпить сто тисяч п’ятисотий крихітний вушок (не знаю, як то правильно провідміняти) до борщу, пес випрошує шматок шинки, кіт … кіт нічого не робить, бо то кіт. Спека немилосердна, бо кондиціонера ще не придумали, як і блендера, або ці блага цивілізації ще не добралися до нашої кухні. Вікно відчиняти не можна, бо осядуть пампухи. Олія кипить і єдина думка, яка пульсує у моїй десятирічній голові – святі мученики, яких варили живцем в олії і мій страх не повторити їхньої долі, гепнувшись у баняк з пампухами. Щоправда, ще більше, ніж зваритися в олії я боялася, щоб не пригоріли пампухи, бо тоді б мені довелося мати справу з гнівом бабці Марії, а це куди гірше!

Пампухи завжди пригорали. Завжди. І тоді мене проганяли з кухні, як колись Бог прогнав Адама і Єву з Раю. Я не сильно сумувала, скажу чесно, я йшла одягати ялинку, бо в нас ялинку ставили на шосте січня, перед святою Вечерею, а не на Новий рік. В сальоні було зимно-презимно, бо палити п’єц при ялинці недобре – обсиплеться ще до Йордана, а треба, щоб протрималася до Стрітеня! До вбирання ялинки долучався тато, бо його теж проганяли з кухні, вслід за мною, мабуть, щось не так пішло і з хроном теж. Це були миті спокою і справжнього чуда: ми ставили платівку Арнольда Шенберга, потім Дудариків і обов’язково «Щедрик» Леонтовича, розкладали усі бомбочки і «дощик» на підлозі і повільно, не поспішаючи, прикрашали різдвяне деревце. На самому чубчику мав обов’язково бути ангелик, а на фронтоні, як казав тато, ще німецький скляний вертепик, який чіплявся до гілочки прищепкою. Ми розплутували гірлянди, які щороку плуталися у морські вузли, ховали побиті бомбочки – а такі були завжди – від бабці з мамою і пильнували, щоб ялинка була фотогенічна з усіх боків, бо ж коло неї ще знимкуватися до сімейного альбому!

Тоді до сальону влітала бабця і казала, що то вже п’ята година і що ми гньоздраємося як та Пазюрова Юзка. Ні тоді, ні зараз я не знала, хто така та Юзка і що таке гньоздратись, але це був знак – час накривати на стіл і нести до хати дідуха!

Ми працювали так злагоджено і так музично, що нам би позаздрив оркестр Віденської філармонії: я клала сіно під обрус, тато ніс дідух, мама шукала канделябра, пес і кіт пантрували ялинку, бабця нами поганяла, ой, диригувала! І о шостій годині ми всі, з численними кузенами і кузенками, цьоцями і вуйцями, тетами і стриками, вспокоювалися і ставали до молитви, а по молитві – сідали до Вечері. Порожня тарілка для тих, хто постукає у двері і попросить прихистку. Дванадцять пісних страв. Перша ложка куті. Тоді традиційні охання, що борщ «не вдався», що пампухи пригоріли, що риба «якась суха», хоч насправді смачніших наїдків не подадуть вам навіть у найкращій ресторації з п’ятьма Мішленами! А по вечері тато колядував – лише одну колядку і один раз. Коляда називається «Сумний святвечір в сорок шестім році» і я тоді більше ні від кого її не чула, а тепер, як, буває, почую, завжди плачу.

Начиння зі столу у цей вечір ніхто не збирав. В хаті пахло кутею, ялинкою і дивом, яке народжується просто ось тут, у хаті, в сімейному колі, коли кожен рух і кожен крок вивірений роками традицій: так робили мої прабабці, так робить моя мама і так робитиму я. Ми знали, що на ранок уся церква дзвенітиме від Бог Предвічний Народився, що попереду три дні свят, а зараз – час осмислити, що Христос Народився! Славімо Його!

Будь-яке копіювання чи відтворення тексту або частини тексту дозволене лише з письмової згоди редакції. В іншому випадку це вважатиметься порушенням авторських прав.