Стати полярником: львівський дослідник розповів, як живе українська станція в Антарктиді (фото)

Для когось Антарктида – це мрія його життя, а для когось – бажання похизуватися фото з пінгвіном на фоні айсберга. А ось львів’янин Ігор Дикий збирається вже учетверте підкорювати найсуворіший континент.

Зимівлю він вважає одним із найскладніших випробувань для людської психіки.

ІА Дивись.info поспілкувалася з відомим полярником і розпитала, як потрапити до Антарктиди і як прожити рік в ізоляції?

– Пане Ігоре, то як же стати полярником? З чого і як це починалося у Вас?

– Відверто кажучи, в мене не було планів стати полярником. Я марив біологією, з дитинства був натуралістом, збирав і колекціонував комах та молюсків. І моя дитяча мрія здійснилася. Я вступив на біологічний факультет, став біологом. Мандрівки теж цікавили, але Антарктида у коло інтересів не входила. Кажу, як є. Коли вже став професійним зоологом і захищав дисертацію, у моєму житті стався переломний момент. У Києві я познайомився із полярником-зоологом, якого звати Олександр Пекло. Він зараз працює у зоологічному музеї в Києві. Він був першим біологом, який пішов на зимівку. Ми з ним перетнулися під час мого захисту дисертації, познайомилися, дуже близько зійшлися, незважаючи на різницю у віку. Він записав мій телефон. Це було у січні 2005 року, а вже восени 2005 він передзвонив і сказав, що є можливість йти біологом в антарктичну експедицію.

Вже перед тим були думки, щоб податися в експедицію, але про Антарктику я і не мріяв. Мені випав шанс, яким я скористався. Щоправда, то була така собі авантюра, бо все треба було робити у цейнтнот-режимі. Я йшов на заміну і не проходив тривалий конкурс, як усі інші. Сталося так, що основний претендент і дублер не змогли їхати. Таке буває. Тому мені за дуже короткий термін треба було зібрати купу документів, пройти медичні огляди й усвідомити, що залишаю двох маленьких дітей з дружиною тут. Я пішов на такий крок, бо розумів, що такий шанс випадає раз у житті і його варто використати та ризикнути.

Це вже зараз ми знаємо, що таке станція Академік Вернадський, є багато інформації. А на той час Вікіпедії не було і в інтернеті жодного слова знайти не можна було. Ні фільмів, ні так багато зимівок – йшла саме десята. Я тільки міг собі уявляти, що там на мене чекає. Зараз набагато легше. Кандидати, яких ми зараз відбираємо, вони вже знають дуже багато, прочитали масу статей тощо. Уявляють собі станцію. На офіційному сайті є 3D-тур. Можна прогулятися станцією, побачити, як розміщені приміщення. А я коли їхав, то думав, що там якісь бараки, як в Сибіру. Що будемо двері заліплювати, аби сніг не налітав, а спати – у бушлатах і не вилазити зі спальників.

Щоби стати полярником, насамперед треба мати мотивацію. І не йдеться про якесь колекціонування – якнайбільше країн і материків відвідати, щоби похизуватися в Фейсбуку чи Інстаграмі

Щоби стати полярником, насамперед треба мати мотивацію. І не йдеться про якесь колекціонування – якнайбільше країн і материків відвідати, щоби похизуватися в Фейсбуку чи Інстаграмі. Я навіть бачив під час відбору, що для декого Антарктида – це гарні фото у соцмережах, щоби усіх жаба задавила. Вони не усвідомлюють, що Антарктида – це важка праця, а не мандрівка all inclusive. Навіть навколосвітня подорож – це геть інше. Це теж важко, виснажливо, з різними небезпеками і пригодами, але там психологічно все міняється. Міняються слайди, люди, країни, погода, клімат. А тут як у фільмі «День бабака», коли щодня прокидаєшся - і одне і те ж. Починається тиск на психіку: чи довго ще це триватиме, чи колись це закінчиться?

– А як виглядає конкурс традиційний для полярників?

– Сам процес відбувається дуже просто. Цього року був максимально відкритий конкурс. Все можна було побачити на сайтах Міністерства освіти та науки, а також Національного антарктичного наукового центру. В оголошенні була анкету, яку треба було заповнити, а також прислати низку документів, щоб ознайомитися із фаховістю кандидатів.

Тобто спочатку це був конкурс за анкетами про роботу, стаж, додаткові навички. Власне, перевага надається тим кандидатам, які вміють робити ще щось. Наприклад, кухар вміє не тільки добре готувати, а може ходити на моторних човнах. Або системний адміністратор. Здебільшого йдеться про людину, яка керує мережею. Ходити далеко не треба, вміти програмувати і налаштувати у комп’ютері якісь програми. Ні, в Антарктиді це не працює. Там системний адміністратор повинен вміти працювати з металом, кабелями, паяльником, вміти розібрати комп’ютер. Дуже багато айтішників в комп’ютер не лізуть. Вони можуть зробити диво з програмою, створити штучний інтелект, але коли у комп’ютері щось згорить чи полетить, вони на цьому не знаються. Йдеться про геть інший тип мислення. Це має бути людина універсальна, бо там нема можливості викликати майстра.

Ви не повірите, але були такі кандидати, які дивувалися, що ось це, наприклад, проблема виробника і треба викликати сервіс-центр. Мовляв прилетить хтось з валізкою на вертольоті і відремонтує. Дизеліст має вміти на станках виточити деталь чи ще щось зробити. Тобто людина не може бути вузько затесана на свою спеціальність. Тому перевага надається універсалам. Це по-перше. А по-друге, не всі спеціалісти, які можуть бути хорошими майстрами, можуть пристосуватися до колективу. Там людина повинна бути готовою до того, що може прожити в ізоляції і водночас бути душею колективу – відкритою до людей і готовою прийти на допомогу у будь-який момент.

– А яким чином це визначається? Є якісь психологічні тести?

– Так, звісно, є психологи. Вони працюють на різних етапах. Після того, як будуть визначені основні кандидати і їхні дублери, головний склад йде на медкомісію, після якої будуть збори кандидатів. Вони тривають близько тижня на спеціальній базі, щоби люди разом жили, харчувалися, притиралися один до одного. Але це не всі нові. Частина зимівників вже зимувала. Це основне правило. Не менше половини експедиції – це люди, які вже зимували бодай раз, які знають усі правила, усі проблемні моменти і просто знають, що таке зимівка.

Не можна взяти, наприклад, начальника, який вже зимував, а всі решта – нові. Це буде катастрофа. Навіть коли ти психологічно готовий, то вперше себе ловиш на думці, що не знаєш, що на тебе чекає за місяць. Розповіді вони абстрактні і уявлення відрізняється від реальності. Здається, що ти ніколи більше не побачиш сонця. Тобто це особливе правило, що у команді має бути 50 на 50.

– А як щодо фізичної підготовки?

– Фізична підготовка важлива, але в Антарктиду хлопців-спецназівців не відбирають. Тобто універсальні солдати, які рельсу зігнуть чи у вогонь стрибнуть, чи на сто метрів пірнуть, не потрібні. Рембо ніхто не шукає. Насамперед людина має бути врівноважена і готова до такого тривалого перебування.

Фізична підготовка важлива, але в Антарктиду хлопців-спецназівців не відбирають

Має бути і сміливість, але не неконтрольована. Якщо стається якась екстремальна ситуація, то людина має бути готовою, не думаючи, прийти на допомогу іншому. Буває різне – хтось в тріщину може провалитися чи під кригу піти. Напарник має відразу кинутися на допомогу, а не кричати: «Допоможіть!» Бо кілька секунд і може бути пізно. Власне, у цьому і полягає проблема відбору людей. Всі ці тести, бесіди, інтерв’ю багато чого визначають. На перший погляд, людина нормальна, а потім психолог поговорив і такі речі розповідає, що розуміємо – не додивилися.

– Скільки людей претендує на одне місце?

– По-різному буває. Є посади, на які претендує небагато людей. Найменше було 20 людей на місце, а є понад півсотні претендентів.

– Це правда, що перед експедицією в Антарктиду треба видаляти зуби мудрості на апендикс?

– Ні. Принаймні на нашій станції таких вимог немає. Але, наприклад, таке є на австралійській станції. Мій знайомий, який зимував на нашій станції, мав спільний проект на станції Моусон, і йому поставили умову видалити апендикс. Звісно, це йдеться про зимівку. На сезон таким не займаються. Про зуби не чув. Зрештою, через будь-який зуб можна мати проблеми. Всі ж не видалиш (сміється – ред.).

– Але ж медик є?

– Так, звісно, але це не стоматолог. Вузького спеціаліста в Антарктиду ніхто не бере. Може, на американських чи британських станціях, де зимує по 300 осіб, і є. Думаю, там не менше п’яти лікарів.  А в нас мусить бути універсальним. Звісно, він не може бути геть універсальним. Але перевага надається хірургам, травматологам, анестезіологам. Хоча були й кардіологи.

Наприклад, торік була евакуація біолога. На станції зробили операцію, але вона не вирішила проблеми і треба було людину передавати на материк. На щастя, все обійшлося. Апендицит був з ускладненнями і довелося організовувати евакуацію. Це дуже важко, бо йдеться і про великі кошти, і про логістику. Посеред зими приходив американський криголам, його доставили до іншого острова з аеродромом, де сідав чилійський військовий літак «Геркулес». Спочатку його доставили до лікарні в Південній Америці, а тоді звідти – до України.

– А не можна доставити на інші станції, де є багато медиків?

– До великої станції віддаль 320 кілометрів, до того ж по океану взимку. Найближча станція – американська «Палмер» у 54 кілометрах від нашої, на іншому острові. Але вона теж невелика. А 320 кілометрів нереально подолати. Робота на човнах «Зодіаках» – це максимум 30 кілометрів. Якщо ми йдемо на такі далекі відстані, то двома човнами. Бо якщо з одним щось станеться, то брати його на буксир. А наша станція маленька. Це, зокрема, одна з причин, чому британці її передали. Її важко обслуговувати – мало людей і великі затрати, у тому числі фізичні для кожного члена експедиції.

Чим менше людей, тим більше роботи, зокрема і технічної, дістається кожному. Той же побут, банальне прибирання снігу, щоб можна було дістатися до модулів станції. На нашій станції дуже вузенькі коридори, маленькі офіси. А на великих станціях люди можуть перебувати на одній зимівці і ніколи не бачити один одного, відповідно, є можливість тримати великий штат тих же медиків. Зрештою, Антарктиду освоюють не тільки з науковою метою, а й перспективою. Важливо, щоб тут був прапорець країни. Хтозна, як буде після 2041 року, доки діє меморандум. Не виключено, що Антарктиду знову ділитимуть як той пиріг.

Хтозна, як буде після 2041 року, доки діє меморандум. Не виключено, що Антарктиду знову ділитимуть як той пиріг

Тому для нас стратегічно важливо, що ми маємо свою станцію в Антарктиді. Ми не є якоюсь третьою країною, як це дехто хоче показати. Приходить нове покоління, яке хоче зі станції зробити серйозний полігон для досліджень, насамперед біологічних. Тому що цей район є найбільш показовим щодо кліматичних змін. Саме там можна моніторити усі ці зміни і робити висновки про зміни клімату і зміни планети, що відбувається в екосистемі.

– Що було найскладніше під час першої подорожі?

– Найскладніше – це ізоляція від дому, близьких, дітей. Доньці було два рочки, я коли їхав, вона спала. Поцілував її у лоба і думав, що якщо щось зі мною трапиться, то вона навіть мене не пам’ятатиме. А малому було три з половиною роки. Коли приїхав, то вони стояли на пероні як ті цвяшки і дивилися на дядька з бородою. Інтернет був ніякий. Ні фото, ні відео не можна було надіслати. А тепер вже хлопці через скап вітають з Новим роком. Не часто, але є можливість побачити рідних. І діти вже бачать, чи тато бороду запустив, чи вуса, а може, посивів або полисів. А батьки бачать, як змінилися діти, чи виросли, а чи зуби випали. Раніше тільки текстом читав. Було найважче розуміти, що тут проходило життя повз тебе і цього не вернеш, не побачиш.

– Що найбільше вразило в Антарктиді, коли приїхали вперше?

– Напевно, найбільше айсберги. І океан, бо раніше я справжнього океану не бачив. У морі ходив на кораблях, але це геть не те. Протока Дрейка і ті величезні хвилі. Це було навіть страшно. Корабель у порту здавався великим, але коли він вийшов в океан, то став схожим на корито. Розумієш, що на все воля Божа. День пливеш – берега не видно, два пливеш – далі не видно. Я взагалі дивуюся, як люди на тих дерев’яних кораблях відкривали Америку і йшли, не знаючи, куди вони йдуть.

– А скільки часу треба пливти до станції Академік Вернадський?

– Зараз вже два – два з половиною дні. Ось днями хлопці sms прислали, що не могли вийти в море через погану погоду. Вони зупинилися у протоці Бігля біля Вогняної Землі. Тільки висунулися і стали на якір, бо шалений вітер. Чекають вікно, щоби проскочити протоку Дрейка і не потрапити на ті великі, страшні хвилі. Але, мене, мабуть, більше все ж вразили айсберги. Бо гори я бачив, адже займався альпінізмом. А були такі, що й гір не бачили. Наприклад, кухар з Житомира зізнався, що навіть у Карпатах не був. Гори нагадують Кавказ, Алтай чи Татри. Гірські системи схожі. Льодовики як льодовики – тріщини стікають. А айсбергів на воді я ніколи не бачив. Вони бувають завбільшки у дев’ятиповерхівку. Або вражає, коли від айсберга відпадають великі брили.

– Нештатні ситуації часто виникають?

– Ні. Якби часто виникали, то була б проблема для станції. Власне, вся суть відбору у тому, щоби не виникало нештатних ситуацій. Ясно, що ми всі живі люди, а не олов’яні солдатики без емоцій. По-різному буває. У людей різні темпераменти. Я спочатку думав, чому таких різних людей відбирають? Один лідер – холерик чи сангвінік. А інший – меланхолік чи флегматик. Здається, як він такий повільний буде у тій Антарктиді працювати? Ні, люди себе виявляють.

Я жартую, що як в екосистемі мають бути представлені всі темпераменти. Головне – вони мають бути адекватні. Щирі, відкриті, не обманювати. Може бути, що людина на перший погляд повільна, а в екстремальній ситуації виявить себе таким героєм, що лідерам до нього далеко, бо він вмикає якісь внутрішні резерви, і ти ніколи не очікував від нього, що він здатен на таке. Є навпаки – людина здувається. Дуже часто саме ті, хто багато говорить, мовляв багато знає і багато де був, а приїжджає і стає тихеньким, бо розуміє, що то трохи не те, що вони бачили. Найважливіше – відібрати гарну команду, дружний колектив. Бо коли цього нема, тоді й виникають нештатні ситуації.

– А наприклад, у тріщини часто провалюються полярники?

– Та то таке. Можна провалитися по коліна чи по пояс, а можна провалитися з головою. Рідко таке трапляється. Здебільшого тріщини – це коли працюєш на льодовиках. Буває, що у воду провалюєшся. Думаю, такі ситуації є у кожній зимівці. Але завдяки техніці безпеки, коли один одного страхує, то нічого страшного не станеться. Правил техніки безпеки треба дотримуватися беззастережно, бо це Антарктида.

– Чи є якісь особливості харчування в Антарктиді?

– Веземо багато калорійних продуктів, тому що людина у таких умовах може втрачати калорії. Водночас везуться продукти, які можуть тривалий час зберігатися. Тому що овочі-фрукти максимум три місяці зберігаються. Яєць теж на рік не вистачить. А вони потрібні, бо хліб ми печемо самі. В магазин же не сходиш… Кухар щотижня випікає хліб і складає так, щоб він не цвів і не черствів. За тиждень ми його використовуємо. Сухофрукти беремо. Ту ж цибулю теж сушену беремо, бо вона не буде зберігатися. Нема проблеми з картоплею. Південна Америка – картопляна країна.

– Тобто продукти закуповуєте безпосередньо перед завантаженням на корабель?

– З України брали продукти, коли кораблем пливли. Тепер все літаками, а це навіть експедицію важко спорядити. Потрібно багато різного одягу, багато багажу, а кожна сумка – це додаткова оплата. Продукти вже купуються у Південній Америці. Там є великі гуртові. Загалом закупівлею займається фірма, яка уклала угоду через Прозоро. Антарктичний центр перераховує гроші, надається список продуктів, обладнання у тій країні, звідки виходитиме корабель. Є нюанси, бо кожна країна має своє маркування. Наприклад, чилійські квашені огірки геть іншого смаку, ніж наші. Нам не смакують. Коли 2006 року ми виходили з Чилі, то той смак огірків досі пам’ятаємо. А коли корабель йшов з Польщі, то було дуже добре, бо ми до тої кухні звиклі. Пальне теж на місці закуповуємо.

– А як біологу, з чим Вам було найцікавіше працювати?

– З тюленями Ведделла. Я фактично розпочав ці дослідження. Бо раніше були тільки обліки їхньої чисельності. Почав їх зважувати, досліджувати приріст ваги, особливості харчування. Не тільки цього виду, але цей вид є ключовим, бо він розмножується біля станції. Вони дуже кумедні і цікаві, особливо малюки.

Тюлені Ведделла народжуються навесні. Я своїм дітям писав завдання у листах, щоб вони придумували їм клички як цуценятам. Писав, скільки хлопчиків народилося, скільки дівчаток, скільки треба імен. Бо тюлені в мене були під номерами. Потім з’явилися Захарко, Пампушка, Барбі. Ми їх так і називали. Тюлені теж знали свої клички і відкликалися як песики. Не всі, звісно, але у них теж є звикання до людей.

Тюлені Ведделла народжуються навесні. Я своїм дітям писав завдання у листах, щоб вони придумували їм клички як цуценятам. Бо тюлені в мене були під номерами. Потім з’явилися Захарко, Пампушка, Барбі

Ми коли приходили їх зважувати, то вони спочатку нервувалися, а потім вже чекали з таким виглядом, мовляв міряй вже мене і йди геть, дай мені спокій. Це спілкування дуже приємне. На станції псів нема. Раніше, при британцях, були хаскі. А за України це вже було заборонено Мадридським протоколом, який забороняє ввозити чужорідні види, навіть акваріумних рибок чи рослини у горщиках. За невеликим винятком, якщо це потрібно для якихось надзвичайних експериментів. А раніше тримали псів і годували їх м’ясом тюленів, бо тільки на людей потрібно тонни провіанту. Відповідно тюленів вбивали. Ми якось навіть знайшли такі морозилки у кризі, де тримали м’ясо. З іншого боку, хаскі використовували  як їздових тварин. Можна було санами їздити на великі відстані і по снігу, і по замерзлому океану. На фото старих зимівок завжди були собаки. Це набагато полегшувало психологічний стан полярників, коли є живі тварини, коли спілкуєшся не тільки з людьми, які тобі вже набридли. Тварини знімають стрес.

Тому робота із тюленями надихала і теж знімала стрес. І пінгвіни також. Вони кумедні і за ними цікаво спостерігати. Смішно дивитися, як вони крадуть камінці один в одного, сваряться за територію, чужих малих відганяють. Коли протягом року спостерігаєш, то бачиш, що в них є своє життя і багато цікавого. Є в них і свої драми, і кумедні історії. Але тюлені мені найбільше імпонували. Вони майже як ті песики.

 

– Щоб Ви порадили людям, які мріють стати полярниками?

– По-перше, треба бути хорошим фахівцем своєї справи, але зациклюватися не тільки на одній роботі, а  мати додаткові навики, наприклад, водити моторний човен. Бо на станції Вернадського це головний засіб пересування. Звісно, важливо знати англійську мову. А також бути самим собою. Бо люди часто носять маску: на роботі вони одні, вдома – інші, а з друзями – треті. А коли ти потрапляєш в Антарктиду, то все таємне стає явним. Всі комплекси, страхи людина не може прикрити. Вся команда стає як велика сім’я. Ви разом їси, спите у сусідніх кубриках, працюєте. Всі 24 години разом. За рік вже нема про що говорити і ви розповідаєте все – від дитинства, про батьків, дружин, коханок. Ми, певно, більше знаємо один про одного, ніж рідні.

Тому коли людина хоче стати полярником, то повинна усвідомити, чи їй це потрібно, чи вона зможе жити в ізоляції. Просто якщо хочеться просто виставити в Інстаграмі фото з пінгвіном на фоні айсберга, то, може, простіше заробити гроші і поїхати в туристичний тур.

Читайте також: На краю землі: як виглядає життя українських полярників в Антарктиді

– Чи важко справлятися з холодом?

– Ні. Людина звикає до всього. Вона є найуніверсальнішою істотою з усіх живих істот – звикає до всього. Головне – перебути якийсь період. Не той добрий полярник, який не боїться холоду, а той, який тепло одягається.

Оксана ДУДАР

Фото: Національний антарктичний науковий центр, сайту кафедри зоології біологічного факультету ЛНУ