За кожною знайденою у підземеллях кісточкою є ціла історія довжиною у життя, – археолог Віра Гупало

Віра Деонізівна Гупало – доктор історичних наук, старший науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України присвятила роки свого життя дослідженню крипт дубенського костелу.

Першу частину інтерв’ю читайте тут.

– Крім польових досліджень, доводиться багато працювати з архівами. Що вдалося знайти про крипти під костелом у Дубно?

– Це був нелегкий шлях. Насамперед коли я почала дослідження, то аналогій подібним матеріалам у нашій фаховій археологічній літературі не було. Трапилося так, що ми поїхали на конференцію до Жешува і я почала про ці речі розповідати. Там був професор Марек Гедль, який познайомив мене з пані Барбарою Худзінською, науковим працівником Ягеллонського університету в Кракові. Вона на той час саме опублікувала свою першу монографію про медальйони та хрестики, знайдені під час розкопок на прикостельному цвинтарі у селі Маньови на Підгаллі. Ця книжка досі користується великою популярністю у фахівців.

Отож, пані Барбара дала мені перші настанови, консультації, допомагала з літературою, яка у нас була недоступною. Але потім дійшла справа до пошуку архівних матеріалів, де це все шукати? Було не відомо, де поділися матеріали з Дубенського монастиря.  Ця справа була настільки занедбана, що на початок археологічних робіт ніхто навіть не знав у самому Дубні (в заповіднику), до якого ордену належав монастир. Одні казали, що то якісь відставні солдати організувалися, інші казали, що це жіночий бернардинський монастир. А насправді це францисканці-обсерванти, яких називали у Польщі бернардинами. Францисканці-обсерванти прийшли до Польщі 1453 році і під Вавелем заснували перший монастир, який був присвячений святому Бернардину з Сієни, через що, власне, монахи й отримали назву бернардинці.

Я п’ять років їздила до Кракова, мешкала у монастирі та опрацьовувала матеріали

І ось, коли Бася Худзінська розповіла мені про монастирські архіви, то я зрозуміла, що у мене прямий шлях до краківських бернардинів, тому що дубенський монастир на початках входив у малопольську бернардинську провінцію, а центр провінціату знаходився у Кракові. Я подумала, що, мабуть, там щось знайду. Не так просто було потрапити у цей чоловічий монастир. Бібліотека і архіви є їхніми приватними збірками. Але вдалося переконати. І я п’ять років їздила до Кракова, мешкала у монастирі та опрацьовувала матеріали. Неоціненну допомогу надав мені отець професор Вєслав Муравець (на той час директор архіву) та архіваріус п. Зузанна Казановська – сьогодні мої щирі друзі та однодумці.

У монастирі мене вразила величезна прекрасна бібліотека, особливо цілий зал винятково з довідковою літературою. Це мрія будь-якого науковця. Крім того, зберігаються там найцінніші архіви. З’ясувалося, що коли бернардини покидали у післявоєнний період Україну, рятуючи надбане майно, їм вдалося вивезти частково колекції стародруків, архівів, літургічних предметів, в тому числі чудотворну ікону Сокальської Богородиці.  І сьогодні вона знаходиться у новіціатській каплиці у краківських бернардинів. Доступ до неї мають тільки монахи. У тій капличці вони медитують.  Ця ікона – третя чи четверта копія, бо ті попередні усі згоріли під час монастирських пожеж. Але відновлені копії за кожним разом теж отримували чудодійні властивості, тому цей образ продовжує володіти надзвичайною духовною силою.

Отож, упродовж тих п’яти років інтенсивних пошуків мені вдалося знайти архівні матеріали, які свідчили про заснування монастиря, кошти, які кожен з ординатів князів Островських, Заславських, Любомирських, Сангушків виділяв на утримання. Є там надзвичайно цікаві речі, зокрема кримінальні справи, які проливають світло на взаємини різних етнічних груп у Дубно, адже це було інтернаціональне місто. Там жили євреї, німці, поляки, русини. Документи розповідають про їхні взаємини,  про місце окремих громад у соціумі. Найбільш ізольовано трималися євреї, але коли потрібно було з них стягнути штраф, то вони платили не тільки на міську раду, а також на всі чернечі ордени – католицькі, уніатські, православні.

Крім того, вдалося здобути таку категорію надзвичайно цінних документів – тестаменти. На сьогоднішній день так сталося, що тестаменти ще не були так ґрунтовно опрацьовані, здебільшого це рукописні матеріали і вони досі лежать по архівах і в Польщі, і в Україні та чекають на своїх дослідників. Загалом, в Україні тестаменти стали вивчати лише з початку 1990-их років. Мушу сказати, що за останнє десятиліття з’явилася група молодих істориків, котрі активно досліджують архівні матеріали, що зберігаються в Києві. Ось ці матеріали, власне, стосуються тестаментів, зокрема волинської шляхти. У тих документах містяться відомості і про склад родини, і про родинні зв’язки, маєтки, де заповідали себе поховати і в чому, які кошти кому відписували. Це надзвичайно цікаві речі.

Читаючи ці пожовклі сторінки, довідуємося хто кому який жупан заповідав, а кому сережки чи навіть посуд домашній роздавали, зокрема і самогонні апарати

Читаючи ці пожовклі сторінки, довідуємося хто кому який жупан заповідав, а кому сережки чи навіть посуд домашній роздавали, зокрема і самогонні апарати. Дуже цікавими були книги смертності, так звані mortuologium, які дали нам повний перелік ченців, котрі померли і були поховані у Дубні. У чернечому середовищі була така практика укладати єдиний реєстр смертності в межах усієї законної провінції. Тобто в кожному монастирі у книгу записували всіх померлих ченців провінції, навіть якщо особа померла в іншій обителі. Тому книги були дуже товсті. Опрацьовуючи такі джерела, нашим завданням було виписувати тільки тих, хто помер у Дубні. Найстарший запис стосується 1637 року. Йдеться про перших настоятелів, які на той час були легендарними особами, бо вони творили історію бернардинського ордену у Руському воєводстві. З небуття ми видобули близько 60 світських осіб і понад 120 осіб духовних.

Іншим джерелом є так звана фунебральна література – похоронні промови, щоденники похоронних процесій, так званий diariusz pogrzebowy, панегірики, які складали з оказії смерті. З інших теренів такі стародруки зберігаються у бібліотеках, але щодо Дубна, то все це втрачено і ми їх не маємо. Збереглося лише кілька і вони на вагу золота. Таким чином ми довідалися, що 1636 році у Дубенському бернардинському костелі був похований Юрій Заславський – рідний брат Олександра Заславського. Коли той помер, а через рік його дружина, то діти залишилися сиротами. Серед них найстарший Владислав-Домінік Заславський – спадкоємець Дубенської ординації, і Юрій Заславський – його дядько виховував його. Найбільше про Юрія Заславського ми дізналися з похоронної промови, яку виголосив дуже відомий бернардинський проповідник – отець Олекса Пйотровчик. Він там розповів про його воєнні походи, як його любило військо, яким він опікувався, про його щедрі пожертви на церкви та монастирі. Все це дає уявлення про звичаї, які панували в аристократичному середовищі.

Ще одним джерелом є різні судові справи, де можна знайти імена тих людей, які були поховані у Дубні. І коли це все зібрати докупи, вимальовується загальна картина про контингент того шляхетського середовища, представники якого були поховані у місті. Серед інших у Дубно поховали 1775 року Януша Сангушка – князя-ордината. Останній представник роду, бо він помер бездітним. З’ясувалося, що у Дубні була похована уся дубенська гілка князів Любомирських на чолі з засновником роду Михайлом Любомирським, який помер, будучи генерал-лейтенантом військ коронних. Багато військових. Один з найбільш відомих Казимир Ільїнський, який був протопластом роду графів Ільїнських. Там похований він, його малодітні діти, перша і друга дружини. Ільїнські дуже відзначилися у Дубні, оскільки вперше на Волині вони заклали кальварію – це Хресна дорога.

Саме бернардини почали першими пропагувати Хресну дорогу і дістали від Папи Римського такий привілей. Спочатку це були каплички, потім вони вже могли робити стації у вигляді ікон. А ось першу кальварію на Волині фундували Ільїнські у Дубні у монастирському саду отців бернардинів. Мала вона вигляд капличок. І під тими капличками вони були поховані. Але монастир теж розвивався і монахам вже стало незручно ходити відправляти Хресну дорогу по тих капличках, особливо у дощ чи сніг. Тому вони вирішили використати модерні віяння і влаштувати Хресну дорогу у храмі. Так як зараз – вішають ікони з відповідними зображеннями. Натомість вдова Казимира Ільїнського, його друга дружина Анна Шущевська, стала судитися з ченцями. Вона розвинула надзвичайно активну діяльність – зверталася і до отців-провінціалів, і до папського нунція дійшла, щоби тільки не нищити каплички. Монахи ж мали свої аргументи. Зрештою вони дійшли компромісу, що останки родини перепоховають у підвівтарній крипті, де ховали найбільш достойних. Але поступатися вона не збиралася. Раз Ільїнські заснували Хресну дорогу, то це так і мало залишитися за Ільїнськими. У Гданську вона замовила дуже цінні ікони, написані на мідній блясі, оправлені в шати з цінного дерева, пофарбовані у зелене. Ці ікони були встановлені у храмі. Пізніше, за радянських часів, це все розграбували, але кілька ікон збереглося і вони знаходяться в Національному музеї у Львові.

За кожною знайденою у підземеллях кісточкою є ціла історія довжиною у життя окремої людини, це окремий її світ, окремі сподівання, надії, але це цікаво відкривати і пізнавати такий макрокосмос людської особистості. Але важливо не тільки викопувати інформацію із землі, а й шукати в архівах.  Уявіть, як це захопливо, коли ти видобуваєш з небуття нове прізвище, відгомін чужого невідомого життя і ця людина стає тобі дуже близькою, хоча нас розділяють століття.

– А яким був сам поховальний ритуал у ті часи?

– Про поховальну церемонію писало багато дослідників. У кожній місцині, окрім загальноприйнятого сценарію, були й свої традиції. Найбільшим авторитетом у дослідженні поховальної обрядовості є історик Юліуш Хросьціцький, який написав книгу «Pompa funebris» про пишність похоронної церемонії.

Сама церемонія починалася від сповіді і аж до моменту, коли гріб опустять в землю. Від моменту смерті і до поховання минав тривалий час – тижні, місяці, навіть роки. Наприклад, тіло Юрія Заславського зберігалося 70 днів у замковій каплиці. Воно лежало не у труні, а на смертному ложі. Довкола стояли свічки, а саме тіло обкурювали ялівцем, щоби не було запаху. А також могли бальзамувати. Бальзамування було актуальне, коли тіло перевозили у літню пору з далеких країв. Як, наприклад, 1622 року перевозили зі Стамбула законсервоване у смолі тіло князя Самійла Корецького.

Від моменту смерті і до поховання минав тривалий час – тижні, місяці, навіть роки. Наприклад, тіло Юрія Заславського зберігалося 70 днів у замковій каплиці. Воно лежало не у труні, а на смертному ложі

У Дубні нам також трапилося одне поховання, труна якого була обкута металевими штабками для запобігання від розповзання. Особливість залягання останків виразно вказували, що цей чоловік загинув на полі бою, пострілом йому майже повністю знесло голову.

Поки людина лежала на смертному ложі, мали відбуватися підготування – повідомляли про похорон родичів, близьких та далеких. Шляхта мандрувала по усій Європі і не так легко було знайти усіх. Повідомляли знайомих, друзів, достойників, присутність яких на похоронній церемонії робила честь і славу родині. Чим людина посідала вищий щабель у суспільстві, тим вона мала більшу повагу. Мало бути якнайбільше духовенства. Якщо це був дубенський ординат, то у похороні повинні були брати участь представники усіх гілок католицтва, іудеї, православні, протестанти тощо. Щоб каятися у гріхах, шляхта у заповітах зазначала, щоб було якомога більше жебраків, яким роздавали милостиню. Відтак жебраків збиралися тисячі.

Крім того, за цей час писали похоронні промови, які ще й друкували, бо потім під час богослужіння їх роздавали. Мали приготувати саму домовину. Хто був дуже заможній, замовляв собі окремий гробівець. Для цього треба було викопати у храмі котлован і вимурувати усипальницю. Все це потребувало часу. Крім того, належало найняти архітекторів, щоби вони побудували castrum doloris (замок скорботи), який вже мав бути у самому костелі. Коли все це було готове, тоді наставав час самої похоронної процесії. Починалося з того, що били гармати на Дубенському замку. Потім йшло військо у різнокольоровому обмундируванні. Наприклад, Юрій Заславський був ротмістром шести хоругв (гусарська, дві козацькі і три піші), а це 850 людей. Усе це військо супроводжувало його гріб до цвинтаря. Потім йшли ченці, родина, знайомі, підлеглі. Одне слово, це були багатотисячні колони. Сама процесія розтягалася на кілометри. Били всі дзвони всіх церков у Дубні, а також в околицях.

Лиш уявіть – пісні співають, жебраки плачуть, гармати б’ють, дзвони дзвонять аж доки труну не занесуть до костелу. Коли труну привозили до храму, то там відбувалося головне дійство, яке називалося театр смерті

Лиш уявіть – пісні співають, жебраки плачуть, гармати б’ють, дзвони дзвонять аж доки труну не занесуть до костелу. Коли труну привозили до храму, то там відбувалося головне дійство, яке називалося театр смерті. Увесь храм був оздоблений дуже своєрідно. Закривали всі вікна щитами, обшивали стіни оксамитом, не обов’язково чорним. Міг бути червоний з золотою бахромою. По карнизах ставили оливні лампи, свічки. Наприклад, у Львові в Латинській катедрі на похороні Жевуського за один день палилося 27 тисяч оливних ламп і 3 тисячі свічок, котрі ще й міняли на нові протягом трьох днів. А крім того, усі ті лампи дуже димили і не було чим дихати. Щоби люди не мліли, у куполі пробивали отвори. На стінах, задрапірованих тканиною, розвішували різноманітні алегоричні картини, наприклад, смерті, тіло якої могло бути складене з різних музичних інструментів. У той час в Європі був дуже популярним жанр танцю зі смертю. Смерть зображали як танцює з представниками різних соціальних верств – купцями, шляхтичами, ченцями тощо. Розвішували герби родин і родин, споріднених з ними. Встановлювали різні скульптури – засмученого генія тощо.

Найбільшої творчості вимагало спорудження замку скорботи. Це був катафалк, на який ставили домовину. І той катафалк був справжнім витвором мистецтва. Його встановлювали на подіумі. Сам катафалк спирався на лебедів, орлів, левів тощо. Все це було покрите золотом. Над самим катафалком здіймався балдахін, що сягав від долівки храму  аж до склепіння купола. Обов’язково виконували натрунний портрет, який встановлювали в головах.

Крім того, на похороні була спеціально обрана людина, яку гримували під небіжчика, вдягали в його одяг. Ця людина називалася arhimimus. Він мав знаходитися поруч з небіжчиком, коли той ще лежав у капличці. До храму arhimimus їхав на коні за гробом. Складалося враження, що небіжчик постав із гробу і сам супроводжує себе до костелу. Коли домовину вже встановлювали на катафалку у храмі, то архімімус теж заїжджав у костел, де спадав з коня біля катафалку, демонструючи кінець життєвого шляху померлої особи. На подушечках несли ознаки влади небіжчика, його зброю, булави, маршалські  жезли, печатки. Усе це треба було зламати і кинути біля підніжжя катафалка. Це означало, що небіжчик з усім цим прощається. Але були і курйозні випадки. Оскільки у хамах долівка була здебільшого викладена мармуровими плитками, то кінь архімімуса міг послизнутися. Якось одного разу кінь в’їхав просто у натовп вельмож, вбивши кількох людей.

Під час самого похорону роздавали друковані промови, образки з катафалком. Цей архітектурний комплекс, castrum doloris, описували дуже детально у щоденниках. З Дубна такого не збереглося, але ми маємо такі діаріуші зі Львова, Судової Вишні, Берестечка. Вони різнилася лише тим, скільки у кого було грошей на пишність церемонії. До речі, з цими церемоніями магнати намагалися боротися, бо часом було так, що похорон розорював родину. Бо ось ця сарматська  pompa funebris мала бути і край. Хто не зробив такого похорону, його осуджували. Траплялося таке, що магнати перед смертю вступали у бернардинський орден, приймали схиму і ставали ченцями. Тому вони заповідали ховати себе скромно у чернечому вбранні. Тоді родина робила один похорон скромний, а інший для спільноти, що відповідало їхньому становищу.

Складовим елементом похорону були, промови у храмі, які тривали годинами і останній з родини, хто виступав, запрошував на поминки. Траплялося, що останньою у роду залишалася дитина. Також практикувалася процедура екстирпації органів – в одному місці ховали тіло, а в іншому – внутрішні органи, здебільшого серце. Зазвичай йшлося про улюблені костели чи монастирі. Наприклад, коли померла дубенська ординатка Маріанна Любомирська, її поховали біля Кракова в кармелітському костелі у Вишничі, а своє серце вона заповіла поховати у монастирі капуцинів в Любліні, який заснувала. Коли ховали органи, то похорон був такий самий помпезний, як і тіла. Заповідали ховати і печінку, і язик, і навіть голову.

А після того, як тіло поховали, то починалися поминки. Шляхта збиралася у замку, бідніші – на замковому подвір’ї, а за межами замку – для жебраків. Починалися застілля з молитов, спогадами про небіжчика, а закінчувалися танцями, піснями і бійками, часом навіть вбивствами. Тож за тим небіжчиком йшли чергові похорони. Одне слово, це був справді театр смерті, який тривав довго, пишно, гучно, вимагав багато коштів і відрізнявся від тих церемоній, які ми маємо зараз.

Загально прийнятою у тогочасному ранньомодерному суспільстві була теза про добру смерть, щоби добре померти і правильно відправити поховальну церемонію. Вважалося, що багатство і пишність церемонії – це є той щабель до підніжжя Божого трону, який дозволить спокутувати гріхи людині, вчинені протягом життя.

– Ця вся робота знайшла своє відображення у книзі?

– Наразі ще триває опрацювання матеріалу. Було дуже багато сумнівів, як це писати, як це викладати? Бо хотілося б описати все. Це як ланцюжок – одне пов’язане з іншим. Тому я так собі задумала, що має бути висвітлена історія самого монастиря, його місце і роль у містобудівній програмі самого Дубна, роль у суспільстві, діяльність монастиря, оскільки він був видатним духовним осередком бернардинів. Там були вищі студії, шпиталь тощо. Сам монастир був першою бароковою спорудою на теренах Волині. Тому хотілося б більше розповісти про історико-архітектурні дослідження.  Звісно, і про самі розкопки, і про сценарій поховальної церемонії. Треба розкрити й ідейне підґрунтя поховальних ритуалів. На таке дослідження йде багато часу, роки. Але помалу справа просувається. І дуже сподіваюся, що мені це вдасться закінчити найближчим часом. Важливе проте інше – аби ця праця була цікава для широкого кола громадськості і аби подібні дослідження продовжувалися, адже фунеральна культура досі належить до найменш вивчених сторінок нашої духовної спадщини.

Оксана ДУДАР

Фото Микити ПЕЧЕНИКА