дивись.info

Свято тертої рожі

Свято тертої рожі

Колонка Марти Госовської.

Моє літо починалося з того, що я ридма ридала і просила купити мені село, щоб бути як всі нормальні діти: щоб я там могла пасти гуси, доїти кози, ганяти за індиками, збирати жуків (наголос на У) і об’їдатися зелепухами досхочу!

Мені здавалося, що кращого за «насело» нема і бути не може. Усі намагання батьків мене врозумити і пригадати, як я стрімголов тікала від індика, сиділа на яблуні і боялася злізти, бо там бик (насправді це був цап, але менше з тим), і волала не своїм голосом на всю Криворівню, коли мене намагалися напоїти щойно надоїим козячим молоком з пінкою!

Ці всі прикрі трафунки я швидко забувала і «насело» й далі було моїм омріяним Ельдорадо, землею обітованою, де нема муштри під виглядом уроків музики, школи танців і диктантів трьома мовами щосереди! І рабства, думалось мені, там теж не було! А от в мене, дитини асфальту, було! І то ще й яке! Трояндове рабство! Могли ви собі таке колись подумати? Мабуть, що ні. Доведеться розповісти.

Не встигав відтеленькати останній дзвоник на шкільному подвір’ї, як я вже починала приглядатися до руж у садку бабуні Марії – цвітуть не цвітуть? У кінці травня, акурат як всі підручники були здані до шкільної бібліотеки (і майже не пописані, прошу звернути увагу), пуп’янки руж починали бубнявіти і вже навіть проглядався червоний вогник серединки. То був знак – свято тертої рожі близилося!

Ну як свято: святом його називала тільки бабуня в рамках піар акції залучення нових рабів. Ми це називали … не треба вам цього знати, хай краще буде свято трояндового варення!

Вранці, але так, щоб вже згинула роса на сонці, ми з бабунею, екіпіровані двома велетенським кошиками і делікатними ножицями, виходили в садок. Там, при самому паркані, який відділяв наш казковий городець від запилюженої вулиці на околиці Львова, росли рози руґози. Якщо ви ото намірилися звинуватити мене у використанні русизмів, то не поспішайте і звинуватьте краще у використанні латинізмів! Роза руґоза – то якраз той сорт троянд, з яких роблять знамениту конфітюру з рожі, яка потім стане начинкою для різдвяних пампушків та рогальків, лікуватиме ангіни і однієї чайної ложечки буде досить, щоб розігнати осінню хандру!

Для початку треба було обійти кущ з усіх боків і вголос порахувати скільки на ньому квіток: скільки б їх там не було, а треба було негайно ж пожалітися:

– Нездале літо, з тими дощами! Майже два рази менше, ніж того року! – скрушно хитала головою бабуня, а я їй підтакувала, потираючи заспані очі.

Насправді, руж було щороку більш-менш однаково, але ритуалу правдивого галичанина: «Скаржся, заради всього святого, а то подумають, що запишався!» слід було дотримуватися хоч би там що!

– Но, та нічо, шось троха буде, – вертала на оптимістичну ноту бабця Марія, – до роботи!

І артіль «раби тертої рожі» бралася до роботи: стригти під нуль розу роґозу. Я акуратно, аби не погубити пелюстки, стинала трояндові голівки і складала їх до кошика. За півгодини тих трояндових головешок вже було на цілий кошик, навіть з чубчиком! Оце тобі й нездале літо, ага!

Бабця зсипала троянди у ще більший кіш, а я далі тяла і тяла голови, паралельно снуючи план втечі з того трояндового рабства. Та втікати було нікуди: чік-чік, чикали ножиці, цик-цик, цикали коники в траві, гора трояндових голівок все росла і росла…

Як вже всі трояндові кущі були поголені, як після модного барбер-шопу, можна було нарешті вилізти з тих хащ і помилуватися візерунком червоних подряпин на руках і ногах (казала бабуня не брати шорти, але хто б то слухав!). Вони чухались і свербіли, ніби по мені пройшлися наждаком і бабця протирала ті бойові рани горілкою, щоб «не взялася якась зараза».

От така – з роздертими вщент пунцовими руками і ногами і з стійким амбре спирту – я сідала коло гори трояндових голівок і розуміла, що звільнюся, як Бог поможе, десь аж перед першим вереснем. Мені вручали манікюрні ножиці, ще один кошик, і я мала розгорнути кожен пуп’янок рожі, відділити пелюстки від ніжки і відтяти білі хвостики з пелюсток. Так, так, ви все правильно зрозуміли – я ставала трояндовою Попелюшкою, але без надії, що на допомогу прийдуть голуби!

Я тяла і тяла, на підмогу приходила бабуня, ми тяли у двох, тоді приходила мама і нас вже було троє, тоді тато, але йому не було таких великих ножиць, в які б помістились його пальці, і він радесенько йшов собі геть, лишивши нас перед горою трояндових пелюсток. Ми тяли і розмовляли про все на світі: про те, як моя бабуся стрибала з парашутом і пілотувала кукурудзник (то моя улюблена історія, і я просила переповідати її нон-стоп), як нам повтікали білі кролики, а повернулися чорні, як дідо обрізав черешню і йому за пазуху впало гніздо, як нам у комині завелися лилики… Я так п’яніла від м’яких голосів мами і бабці, а може, і від запаху трояндових пелюсток, що забувала тяти і тоді бабця казала мені:

– Як так буш тяти, то пампухи на Різдво будут порожні!

Порожні пампухи на Різдво! Ще чого! Тну!

Помалу сродна праця перемагала гору трояндових пелюсток, і треба було братися за ступку, яку бабуня завбачливо з вечора поклала до морозилки – охолоджуватися. Кожна галицька дитина вам скаже, що «рожу труть тіко в зимній макітрі, бо буде чорна і не ладна». Так і є, макітра або ступка має бути холодна, як лід і тоді трояндове варення збереже той свій фантастичний колір! Можна було б додати лимонного соку, як підказує мені елементарний курс хімії, але прості шляхи – то не для галицьких ґаздинь! Макітра має бути така зимна, як лід, і на тому крапка!
До тертя трояндових пелюсток, на щастя, мене вже не залучали – то була татова повинність. А я лиш стояла збоку і досипала по ложечці цукру і доливала коньяку. Так, не дивуйтеся так дуже, до правдивої рози роґози треба давати крапелиночку коньяку! Того коньяку могло бути, ясна річ, і більше у варенні, але я трохи мастила ним подерті руки і ноги, трохи давала куштувати татові, а трохи розхлябувалося на підлогу. Але рожа від того аж ніяк не ставала гіршою!

Читайте також: Туманно і альбіонно: не глянцевий Лондон

Поскладана в пузаті слоїчки, з акуратними наліпками, написаними мною особисто від руки, терта рожа стояла в пивниці на найважливішій полиці поруч з баньками фіалкового конфітюру. Скарб! Щонайменше скарб мого дитинства! Я іноді пробиралася до пивниці і під’їдала той скарбик, бо не сила було чекати Різдва і тих начинених пампушків! І якось забувалося про рабську працю, а в пам’яті лишалися тільки п’янкі спогади літніх посиденьок за горою трояндових пелюсток!

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Випусковий редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.