дивись.info

Не чужі герої. Про що мріють вдова Володимира Рибака і мама Романа Напрягло

Не чужі герої. Про що мріють вдова Володимира Рибака і мама Романа Напрягло

В Олени Рибак на початку «російської весни» на Донбасі вбили чоловіка. У Ольги Напрягло під час війни – 20-річного сина.

Журналісти Своі.City – Олександр Білінський та Наталія Поколенко зустрілися з жінками, щоб дізнатися, як склалося їхнє життя після втрати рідних людей.

Це – відеоверсія наших бесід. У 8 хвилинах ми спробували розповісти дві історії, які часом перегукуються між собою, а деколи – абсолютно різні.

– Ось, дивись, наскільки Маша була впевненою. Він її захищав. Так, майже на всіх фотографіях він з нею, – Олена Рибак вручає мені одну за одною фотографії. Зі знімків дивиться її чоловік Володимир Рибак і дочка Марія, зовні – копія батька. У ті роки ще оперуповноваженого карного розшуку горлівської міліції, який любив у вільний час виїжджати з сім’єю на відпочинок у Святогірськ.

Ми йдемо з Оленою київською Алеєю Героїв Небесної Сотні, де встановлена ​​табличка з фото її чоловіка. Володимира Рибака вбили в квітні 2014 року – в дні, коли ще ніхто не розумів, що Україну очікує як мінімум 5 років війни.

Він був депутатом Горлівської міськради і єдиним, кому в окупованому місті вдалося зняти прапор Росії з будівлі мерії. Вдруге йому не дали цього зробити. Володимира викрали і вивезли в Слов’янськ, де через кілька днів його тіло знайшли в притоці річки Сіверський Донець.

– Це Володя, бачиш красень який. Подивися на стійку, він народився воїном, – Олена показує фото, де Володимир у формі самбіста з легендарним тренером Валерієм Чаканова. Його теж убили в далекому 1998-му, коли спробував дати бій рекету, який захопив під ринок місцевий стадіон.

Вдова Володимира і зараз – через 5 років – не може зрозуміти, як вбивцям Рибака вдалося його викрасти в центрі міста, заштовхнувши в автомобіль. Відразу після похорону вся сім’я – Олена з сином і дочкою – виїхали з Горлівки до Києва. За ці роки через обстріли постраждав їхній будинок у центральній частині міста.

– У будинок потрапив снаряд Граду. Загалом, в цьому будинку взагалі воронка повинна бути, а там півбудинку тільки розвалилося, – беземоційно пояснює Олена. Все, що пов’язано з Горлівкою, не викликає у неї ностальгічних спогадів.

«Для мене найголовніше – витягнути дочку»

За розмовою та емоціями вдови героя видно, що їй важче усвідомлювати не втрату житла, а те, що переживання після втрати улюбленої батька викликали психологічні проблеми у дочки Марії.

Перші роки вона трималася молодцем, хоча внутрішньо дуже переживала. Маша брала участь в олімпіаді з української мови, а 2016 року виступила на одній сцені з президентом України Петром Порошенко – в День державного прапора України. І промовила слова, в щирості яких не можна поставити під сумнів.

– Наш синьо-жовтий прапор – це символ незламного духу нашого народу в боротьбі за свободу і незалежність. Де майорить український прапор, там є Україна. Так вважаю я, і так вважав мій батько Володимир Рибак, – сказала Марія, звертаючись до багатотисячної аудиторії.

Але згодом стався внутрішній психологічний надлом. Чим він викликаний, розбираються психологи. Олена вважає за краще не поширюватися про це на широку аудиторію. Але вже 2 роки весь час проводить поруч з дочкою. По її обличчю видно, що це найголовніший виклик в життя.

– Скоро два роки, як я не працюю. Я доглядаю за нею, тому що вона інвалід 2 групи. Для мене найголовніше – витягнути її, щоб вона могла жити повноцінним життям. Поки поставлю Машу на ноги, а там – все буде. Я знаю: все, що мені Бог послав – я зроблю. Я витримаю і зможу ще чимось допомогти українській нації, – в розмові вона намагається залишатися сильною, хоча періодично виникають моменти, коли здається, що зараз Олена зірветься і заплаче.

Син Юрій пішов слідами батька – зараз він очолює патрульну поліцію Одеської області. Мати каже, що рада, що і син, і дочка не такі вибухові за характером, як батьки.

– Ми – екстраверти, а вони спокійні. Вони дипломатичні. Вони більше стратеги. Діти у мене інші, і я дякую Богові за це, що діти у мене інші.

«Чим він тільки не займався, у нього була шалена енергія»

Коли жили в Горлівці, Олена особливо не цікавилася політичною і громадською діяльністю чоловіка. І вважає, що тим самим він її врятував.

Володимир Рибак вів активну громадську і депутатську діяльність у Горлівці

– Він спав по 4 години. У нього постійно телефон на зв’язку, включений комп’ютер. Він міг нічого не їсти. Як він готувався, я майже не знаю. Потім тільки дізналася, що у нього і посвідчення журналіста було, і групи «Інформаційний спротив», і він їздив на з’їзд УНА-УНСО.

Чим він тільки не займався, у нього була шалена енергія. Я іноді обурювалася і на нього ображалася, що він не приносить грошей. Якби знала, що він робить таку роботу, я б його ще і дякувала, – згадує вона про те, як чоловік після роботи в міліції пішов з головою в політику. У місцевій міськраді було всього кілька опозиціонерів, які критикують владу. І серед них найяскравіший Володимир Рибак.

«Я в Горлівці не житиму»

Олена вже 5 років не була на могилі чоловіка в Горлівці. Вшанувати його пам’ять приходить на Алею Героїв Небесної Сотні. І плаче постійно, тому що ім’я Володимира Рибака стало символом боротьби за українську Горлівку.

– Одного разу прибирала тут і знайшла ось цю записку. Ти бачиш, що написано? «Молися за Україну». Я так плакала. А в курсі, що створена експозиція Володимира Рибака? Там, де зараз музей АТО. Там зберігається банер, з яким Володя йшов на вибори до Верховної Ради в 2012 році. Цей банер забрав однопартієць – інвалід 2 групи – і зберігав у себе. Настільки віддані люди були у Вови. Цей банер чоловік намотав на держак від лопати, на поїзді привіз до Києва і приніс до музею.

Я спочатку сказала директору музею, що планувала б таку експозицію в Горлівці зробити, коли місто буде під прапором України. Але він переконав. Сказав, що це надбання всієї України. Тим більше я все одно хочу зробити ексгумацію, перевести тіло до Києва. Я в Горлівці не житиму.

«Точно знаю, що буде площа імені Рибака»

Знайомі сім’ї бувають на Горлівському кладовищі. Там, де за останні 5 років поховано багато тих, хто взяв зброю в руки і воював за «ДНР».

– Люди ходили на могилу до Володі, і там же багато поховано людей, які з тієї сторони загинули. І ті люди, що йшли від Володі, подумали, що на них будуть кричати, мовляв, такі-сякі, героя України могилу провідувати. А ті підійшли і запитують: «А ви були на Володимира Івановича могилі?» Знайомі кивають, а у відповідь чують такі слова: «Прийміть наші співчуття. Свята людина був», – з гордістю в голосі говорить Олена.

Вона не втрачає надії, що площа Перемоги після звільнення Горлівки перейменують на площу Рибака.

– Це поки що тимчасово окупована територія. Я точно знаю, що буде ця площа, – каже жінка. Але сама в рідне місто повертатися не планує. Навіть дивується моєму питанню про те, чи виникає бажання повернутися в Горлівку.

– У мене? Ніколи. Мені було настільки страшно і гидко. Страшно мені не було. Було противно і гидко від цього всього. Від того, що я чоловіка поховала, а там тривали ці проросійські мітинги з піснями.

***

Олена Напрягло зустрічає мене біля воріт. Родина живе на околиці Слов’янська, у приватному секторі. Її маленький провулок – Бориса Грінченка (до того був Єременка та Резервний) ми шукали півгодини.

Будинок, де зараз живе Олена з 12-річною донькою Оксаною, заштукатурили ззовні. Сусідній – увесь у дірках. Дах постріляний, кут знесло вибухом, на горищі – сліди від “граду”. Коли почалися обстріли навесні 2014 року, у ньому жила її старенька бабуся, згодом її звідти вивезли. Олена пригадує той день, коли був обстріл.

– Кажуть, на війні страшно. Це неправда, страх приходить потім. Спочатку просто не розумієш, що відбувається. Коли почалися обстріли, нас попереджала кішка Рижик – за 2 хвилини до цього вона тікала і ховалася під ліжком.

Жінка показує на сусідній, частково зруйнований, будинок. Там, за її словами, сидів снайпер бойовиків, якого пустив сусід до своєї хати. Після липня 2014 року сусіди виїхали.

– Спочатку 80-ка стояла.  Хлопці стояли у нас в городі, десь 500 м. А потім, як їх вже перекинули на аеропорт Луганський, Нацгвардія зайшла. Оце саджала город, а ми з бабулею жили, прилетіло, бабця сиділа, сварилася, що не дають у городі поратися, – пригадує вона.

«Що батьки закладають у душу і серце своєї дитини, те потім і отримують»

Ми спілкуємося українською. Олена говорить, що це свідомо, хоча більшість людей у її оточенні – російськомовні.

– Українською говорю з 2014 року, інколи переходжу на російську, але потім знову повертаюся. Мені подобається.

На моє прохання розповісти про сина Романа, про те, що закладалося у родині, які цінності сповідували, її голос починає дрижати. Олена ледве стримує емоції.

– Я вважаю, що все йде з родини, з підков – що батьки закладають у душу і серце своєї дитини, те потім і отримують. Ми закладали любов і свободу. Роман схожий на батька не лише на фото, а і за характером.

Увесь рід чоловіка – з кубанських козаків, вони звідти. Кубань же була частиною України. З того коріння він має свободолюбивий дух, вони не знали, як це – комусь підкорятися. Це передалося і Роману, він був вільних поглядів за Україну.

Навесні 2014 року 17-річний Роман почав допомагати українським військовослужбовцям. Мати згадує момент, коли його позиція проявилася у родині.

– Ми їхали додому від свекрухи. На блокпосту бойовиків хлопець з автоматом нас не пустив, завернув, сказав, що там небезпечно. У нас увесь будинок ходив “ходором”. Тоді вже знайшли загиблого Володимира Рибака з Горлівки і ще одного хлопця з ним. Стали пропадати молоді хлопці – їх бойовики забирали траншеї копати. Чоловік дуже переживав за сина. А Рома почав вимагати повернутися додому. Казав, що це його дім і ніхто не має права його туди не пускати. У родині стався скандал. Я впала на коліна і просила лишитися у безпечному місці, лише тоді він послухав.

З того часу Роман з батьком Дмитром почали більше вести “чоловічі розмови”, стали говорити про бажання йти до війська. На той момент хлопець навчався на 3 курсі у Слов’янському коледжі національного авіаційного університету. Батьки просили закінчити навчання, а потім вирішувати свою долю.

– Це був 3 курс, лишилося ще рік закінчити його. Усі розмови були, як хлопці одягаються самі, купують собі усе, навіть до автомата. Біля САТУ відкрився магазин “Мілітарі”. Він пішов туди, щоб собі заробляти. Купив на той час собі форму, батько тоді вже служив. Роман пішов у 2016 році, якраз закінчив навчання, захистив диплом і одразу пішов.

«Почала круги навертати по військомату і весь час казати: “Не вірю, не вірю»

Відмовити сина йти до війська Олена Напрягло не намагалася. Розуміла, що він свого рішення не змінить.

У нас взагалі з сином було так: він наче мої думки читав, а я – його. Не треба було нічого казати, ми один одного розуміли з погляду.

Служив Роман Напрягло під Маріуполем у складі 36 окремої бригади морської піхоти. Хоча був зв’язківцем, контракт уклав як гранатометник. Олена каже, що часто дзвонив їй і мовчав у слухавку.

– Дзвонив мені. Я виходила з телефоном на вулицю, молилася і балакала. Що може мати зробити? Тільки молитися. Як мені сестра казала: “Ось бачиш небо, ось там він тебе почує”. Так воно і було, – каже пані Олена.

Вона детально пригадує день загибелі сина. Це була Прощена неділя, у місцевому парку – гуляння, але у неї не було настрою. У цей день чоловік повідомив, що Роми більше немає.

– Дзвонить мені чоловік, якраз він був тут у Слов’янську в наряді, і каже: “Приходь до мене”. Він мене зустрічає на сходах зі словами: “Роми більше нема”. Я сказала, що не вірю такому. Він плаче, я плачу, кажу, що не вірю, що не може бути. І я почала круги навертати по військкомату і весь час казати: “Не вірю, не вірю”.

«За кожним плачеш, за цими двадцятирічними хлопцями»

Зараз її чоловік, Дмитро Напрягло, перевівся до 36 бригади морської піхоти –  тієї самої, де служив їх син Роман. В домі – у залі над канапою – висить прапор частини Романа, який передали його побратими. У куточку – його вишитий портрет, державні нагороди, горить лампадка.

Олена Напрягло каже, що поки не готова прибрати їх. Їй так легше. Обережно питаю, про що вона мріє.

– Навіть не знаю. Хоч і минуло вже два роки, у душі порожнеча. Слава Богу, у мене є донька. Коли щось стається, то ніби немає частини тебе, воно не перестає боліти. Ця порожнеча не зникає. Але час від часу відключаєшся, воно нудить і болить. Хочеться вже миру. За кожним плачеш, за цими двадцятирічними хлопцями.

Зараз Олена  живе з донькою Оксаною. Дівчинка “переїхала” до кімнати свого брата. На стіні – прапор України, над її робочим столом теж. Каже, що мріє стати військовою психологинею, щоб у важкі хвилини допомогти військовим впоратися з психологічним навантаженням. І мати її підтримує у цій мрії.

Проект «Donbas Media Forum та міжрегіональне співробітництво для виробництва якісного контенту для Сходу України» впроваджується за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.