дивись.info

Дім, де живе любов: як у Львові людей з розумовою неповносправністю вчать самостійності

Дім, де живе любов: як у Львові людей з розумовою неповносправністю вчать самостійності

У затишному районі Львова є дивовижне місце – будинок «Витанія», який належить спільноті «Лярш-Ковчег». Тут разом мешкають люди з розумовою неповносправністю або, як їх називають, друзі і асистенти. «Витанія» – це місце, де вони стають справжньою сім’єю.

Дорога до «Витанії»

До будинку ми вирушаємо з Віталиком з майстерні «Мрійники». Він дуже хвилювався і поспішав, щоразу повторюючи, як йому подобається у «Витанії». Самого його не відпускають, адже доводиться їхати ледь не через усе місто, тому завжди є супроводжуючий.

Трохи проїхавши, Віталик побачив крізь вікно залізничний вокзал.

«Може, ми тут вийдемо?» – майже благаючи запитує чоловік.

Виявляється, Віталик колись жив з бабусею у селі на Хмельниччині. Він допомагав їй поратися по хазяйству, але відколи її не стало, живе в Пустомитах. Час від часу Віталик поривається поїхати туди, де минало його дитинство. 45-річний чоловік згадує, яким смачним було домашнє молоко… Стомившись, Віталик заснув у маршрутці і прокинувся лише тоді, коли нам треба було виходити, точніше його довелося розбудити.

Доки пішки йдемо до «Витанії», Віталик згадує волонтерку з Америки і будує грандіозний маршрут, як полетіти до неї гості. Я

якось непомітно міський галас змінився майже на сільську тишу. Вузенька вулиця тікає кудись донизу, маленькі і великі будинки ніби туляться один до одного, ховаючись за парканами, крізь які то тут, то там визирають трояндові пагони, намагаючись своїми колючками зачепити перехожих. А усього за пару сотень метрів вирує міське життя – галасливе, метушливе, де всі кудись поспішають, яке так дисонує з тутешньою солодкою сонливістю. Невдовзі ми опиняємося біля «Витанії». Охайний двоповерховий будинок з дерев’яним парканом і невеличким двором тихо чекає на своїх мешканців.

У будинку

Нам двері відчинила тендітна дівчинка з велетенськими очима.

«Маржорі», – вигукнув, аж засвітившись від радості, Віталик.

Це волонтерка з Франції. Вона вже майже рік живе у Львові, а друзі і асистенти допомогли їй вивчити українську. Француженку у Маржорі видає хіба тільки наголос, який вона на французький манер робить на останньому складі у словах.

«Друзі англійською не говорять. Довелося вивчити українську», – сміється волонтерка.

У Франції вона працювала медсестрою, але одна зустріч змінила її життя і спонукала покинути все та їхати до незнайомої країни.

«Якось я була в Троллі, де зустріла Жана Ваньє. Він тоді багато говорив про мури між людьми. Я його слухала, слухала, а потім почала думати над цим. Щось мене дуже всередині зачепило», – пояснює свій життєвий вибір Маржорі.

На запитання, чому вона приїхала в Україну, а не залишилася у Франції, де багато спільнот «Ляршу», дівчина відповіла, що має друга з України. Якось приїхала сюди і дуже сподобалося. Тож не довго визначалася, в яку країну поїхати волонтеркою спільноти.

Переважно Маржорі більшість часу проводить у будинку, а один день на тиждень буває у майстерні «Назарет».

«Насправді у будинку дуже багато роботи», – пояснює Наталя Критович, речниця «Ляршу».

«Здається, що ми начебто тут разом лише під час сніданку та вечері, бо друзі більшість дня проводять на майстернях, але насправді ми проводимо багато часу разом – прокидаємося, вмиваємося, снідаємо. Треба багато спілкуватися. А ще ми любимо приймати гостей. Гості у нас часто бувають», – доповнює Маржорі.

Крім французької волонтерки, у будинку постійно мешкають асистенти Володя, Юра, Катя. Остання приїхала з Казахстану.

«Це будинок, куди приходить багато людей і тут постійний рух. Ми показуємо, як живемо тут», – продовжує Наталя.

Загалом будинок розрахований на чотирьох друзів. Хоча здебільшого живе троє. Усі друзі мають сім’ї, тому на вихідні йдуть додому. Віталик, який просто обожнює «Витанію», у будинку вже понад два місяці. Крім того,зараз тут мешкають Мирон та Роман.

«В ідеалі всі наші 63 друзів мали б жити тут по черзі по тижневі, але є батьки, які не хочуть, щоби друзі жили в будинку. Буває таке, що, наприклад, хтось потрапив у лікарню, тоді друзі можуть жити тут довше», – далі веде Наталя.

Життя для друзів у будинку дуже корисне – вони стають тут значно самостійнішими. Їм дозволяють робити самим те, що вдома вони не завжди можуть навчитися з різних причин. Наприклад, не буде трагедії, якщо хтось, допомагаючи, поб’є посуд. А побут складається саме з таких деталей – миття посуду, прання одягу, складання розкиданих речей, витирання пилу – на перший погляд, дрібниць для будь-кого і справжнього досягнення для людей з розумовою неповносправністю.

«Батьки часом дуже здивовані досягненнями своїх дітей після того, як вони пожили у будинку. Хтось навчився картоплю чистити, хтось щось готувати чи посуд мити», – каже Наталя Критович.

Тим часом до нас повернуся Віталик. Він вже у домашньому одягу і радо починає привертати до себе увагу. Дар цього чоловіка у тому, що він сповнений любові до усіх і дозволяє любити себе. Балакучий, трохи метушливий і надзвичайно обов’язковий. Ще дорогою до «Витанії» він страшенно бідкався, що забув свої окуляри і не зможе у будинку населяти бісер. Коли Віталик береться за намисто, його метушливість кудись вивітрюється і чоловік стає спокійним та зосередженим.

Маржорі додає, що Віталик дуже хазяйновитий. У будинку є камін і йому подобалося заготовляти дрова. Втішений похвалою, він згадує, що конче знадобилася б корова. Вона б давала свіже молоко, з якого можна зробити сир, а з сиру спекти сирник.

«То класно сирника спекти у духовці», – впевнено підтверджує свій намір Віталик.

Тетяна

Велика кухня будинку розділена на дві частини – на, власне, кухню і їдальню з великим столом, за яким двічі на день збирається невелика спільнотова родина. На дверцятах шафок прикріплені різні написи, біля дверей – плани. На щодня, на тиждень, місяць…

Невдовзі повертається координатора «Витанії» Тетяна Чухарівська-Материнчук разом з Мироном – ще одним другом «Ляршу». Старший чоловік з добрим зацікавленим поглядом. Він з майстерні «Бджілки».

Фото з Fb “Ляршу”.

Сама Тетяна не живе у будинку, адже вона заміжня і має четверо дітей. Вони з чоловіком обоє належать до «Ляршу». Олег був координатор денної програми «Усмішка», а Тетяна асистенткою. Після тривалого декрету вона заопікувалася «Витанією», а Олег тим часом пішов у відпустку з догляду за дітьми. Їхні діти теж часті гості у будинку. Вони ростуть більш відкритими у спілкування з друзями, тягнуться до них і не бачать тих бар’єрів, про які так багато писав Жан Ваньє.

До речі, Тетяну до «Ляршу» теж привів Жан Ваньє.

«Я вчилася у Католицькому університеті. Якось нам роздавали квитки до Оперного театру на зустріч з Жаном Ваньє. Чесно кажучи, я уявлення не мала, хто це. Але всі йшли, казали, що Божий чоловік. Це була моя перша емоційна зустріч з людьми з особливими потребами. У мене був шок, коли побачила, що весь театр заповнений неповносправними. У голові почалася революція. Я вийшла звідти плачучи. Мені всіх було шкода. Я така була заплакана, що обличчя розпухло, а очі стали червоні. Мені тоді навіть поступилися місцем у маршрутці», – розповідає Тетяна.

Фото Наталі Критович.

А згодом їй до рук потрапила книга Генрі Нолана «Возлюблений Богом Адам».

«Це книжка, яку я прочитала на одному диханні з олівцем. А в кінці книжки були контакти «Емауса», «Віри і Світла» та «Ляршу». Власне, тоді офіс «Ляршу» був у нашому корпусі. Я туди пішла з подругою, де з нами зустрілася Зеня Кушпета. Вона дуже харизматична жінка, вміє людей залучати. Ми вперше прийшли у спільноту, згодом стали волонтерами і почали ходити по майстернях. Потім закінчили університет і прийшли на роботу до спільноти. На початках так виглядало, що це на два-три місяці, поки ми не знайдемо собі роботи за фахом. Час минав, я вбувалася, мої батьки протестували, не розмовляли зі мною по кілька днів. І якось прийшло відчуття, що я на правильному шляху. Чим більше було опору, тим більше я мала сил. Якось так і залишилася, ніколи не працювала за своєю спеціальністю. Прийшла до спільноти 2008 року», – пояснює свій вибір Тетяна.

Життя у будинку

Невдовзі повернулася асистентка Катя з продуктами. А Віталик одразу кинувся чистити цибулю, ніби хотів показати, що недарма його вважають таким хазяйновитим.

Тим часом Таня показує нам будинок. Коротка історія «Витанії» представлена на фото, які висять вздовж сходів на другий поверх.

«Будинок відкрили 17 листопада 2011 року. Наталя Патриляк зі США, яка мала брата з особливими потребами Пітера Лойда, пожертвувала кошти, на які і була куплена «Витанія». Будинок був першим на пострадянському просторі, де мають можливість проживати люди з особливими потребами разом з асистентами і творити спільнотове життя – вчитися самостійного життя. Маємо сім кімнат, одна з яких розрахована на двох друзів. Кожен асистент проживає сам. Якщо друзі добре ладнають між собою, то можуть жити в одній кімнаті. Зазвичай живе троє друзів. Інколи четверо. Будинок у нас транзитний. Бо класична модель «Ляршу» є така, що люди приходять і зобов’язуються жити до смерті. У нас по-іншому. Друзі живуть з понеділка до п’ятниці, на вихідні вони йдуть додому. Але коли, звичайно, є така потреба, можуть залишитися і на вихідні. Спільнота відповідає на потреби друзів та їхніх родин. В основі є стосунок, будування відносин у дусі дружби і любові», – розповідає координаторка.

Утім, не виключено, що у майбутньому львівський «Лярш» трансформується і на зміну нинішній моделі прийде класична, тобто в основі буде дім, де спільно замешкають на постійно асистенти та друзі.

«Ми цінуємо, що друзі вчаться самостійного життя, тішимося з їхніх досягнень, коли хтось може, наприклад, посортувати одяг, увімкнути пральну машинку, насипати порошку, тобто ми цінуємо, можливо, для когось дуже дрібні повсякденні речі. Хтось може серверувати стіл, хтось порізати цибулю, хтось може помити посуд, а хтось повитирати і порозкладати», – ділиться буднями «Витанії» Тетяна.

У чотирьох асистентів, які тут мешкають, є свої щоденні обов’язки.

«Маємо свої графіки, збори, планування. Хтось відповідає за сніданок, хтось – за вечерю, хтось – за довезення друзів, за супровід. Наприклад, є друзі, яким треба допомагати у душі. Маємо спільний вечір, вечір молитви. По понеділках маємо вечір дому – розповідаємо про вихідні, про планування на тиждень. Раз на місяць ми маємо день на «Витанії», коли друзі та асистенти разом залишаються у будинку і півдня працюють, а півдня відпочивають. Маємо спільний час разом, вихід у місто. Ми не робимо виробів, а ведемо просто спільний побут», – продовжує Тетяна.

Розповідаючи про будні, координаторка далі показує будинок. Зайти до кімнати можна лише з дозволу того, хто там живе. Облаштування кімнат однакове – шафа, столик, комод та ліжко. На поверсі є дві комори.

Оглянути кімнату радо дозволяє Віталик. Він оселився у тій, де можуть мешкати двоє друзів. Але наразі у нього немає компаньйона.

«Цю кімнату чомусь дуже люблять всі друзі. Мирон живе внизу, бо у нього погіршився зір, тому за нього переживають, щоб часом не впав зі сходів. Є два санвузли – чоловіча і жіноча душові. На першому поверсі є теж одномісні кімнати і велика вітальня, де ми збираємося всі разом. Тут маємо вечір молитви чи якісь великі спільнотові заходи.  Нещодавно нам подарували настільний футбол. Є фото асистентів, які тут жили. Дві пари асистентів, які жили у цьому будинку, одружилися. Загалом три одномісні кімнати, ванна, кухня. Ця ванна обладнана так, щоби там могли митися люди у візочках. Асистенти живуть по-різному: хтось – рік, хтось – три. Залежить від зобов’язань», – далі веде Тетяна.

Але, мабуть, улюблене місце у будинку – це передпокій з каміном.

«Він не тільки обігріває будинок, але й прикрашає. Тому всі люблять бути саме тут», – каже Тетяна.

Тим часом Мирон теж хоче показати свою кімнату. Він перфекціоніст і любить в усьому порядок.

«Я хотів бути музикантом і грати на акордеоні», – каже Мирон і йде до поличок з книжками та починає щось там шукати.

«Мені сниться музика» – це книга Мирона, вона стоїть на поличці у вітальні», – пояснює Таня.

Просто і без пафосу

«Вам буває важко?» – запитую в Тетяни.

«Так, буває. Як би це не прикрашав, кожна праця потребує зусиль. Різні люди живуть під одним дахом, з різними характерами та уподобаннями як асистенти, так і друзі. Потреби кожного треба врахувати.  У якийсь важкий момент я собі кажу, що ніхто не є святий, ми всі лише люди. Днями ми читали Жана Ваньє про те, що чим більше ти маєш ілюзій, тим легше тобі потім розчаровуватися. Бо рано чи пізно приходять конфлікти, непрості моменти. Для того, щоби збудувати добру спільноту, треба з’їсти чимало солі разом.  З одного боку, важко їсти сіль, а з іншого, не просто їсти несолену страву. Я собі говорю про те, що окремі люди і окремі вчинки не є ще «Ляршем». Сама ідея, місія, ідентичність «Ляршу» є доброю, в основі є щось добре і це зерно поклав сюди Господь. Ця думка зміцнює. Я люблю спільноту. Якщо мене розчаровують якісь дії чи слова, то для цього ми маємо супроводжуючого в особистих і професійних питаннях. Ти виговорюєшся. Тобі допомагають об’єктивно оцінити ситуацію. Адже часом ти згущуєш фарби. Можливо, є інший горизонт, але ти його просто не помічаєш без сторонньої допомоги. Я з того користаю, ходжу на ці зустрічі. Мені це допомагає», – каже Тетяна.

Читайте також: Руйнуючи мури: як працює спільнота «Лярш» у Львові (фото)

Так само допомагають друзі, які, як ніхто, відчувають чийсь настрій, смуток.

«Без слів просто можуть підійти, обійняти, погладити. Чому так? Хтозна. Їхні погляди на життя часом є ціннішими, і це допомагає. Коли я прийшла до спільноти, то з блокнотом за ними ходила. Це мусіло перейти через мене. На майстерні «Мрійники» є Василь. Це хлопець з дуже інтелігентної сім’ї. Якось я запитала, а хто такий Бог? А Василь каже: «Я не знаю, хто такий Бог. Я ж його ніколи не бачив. Але я точно знаю, коли я прийду до церкви і помолюся, то мені стає легше, хоча молитися я не вмію. Я приходжу і своїми словами щось кажу. Я навіть не знаю, якої національності Бог, який в нього колір шкіри, але в церкві, коли я можу постояти поруч біля свого друга – це для мене велика справа». Це такі прості речі. Ми часом шукаємо складних матерій, а насправді багато речей простіші, ніж видаються. Часом щось варто сприймати лише на рівні відчуттів», – ділиться Таня.

Читайте також: «Лярш» у Львові: як люди з розумовою неповносправністю вчать інших жити серцем

А Мирон, слухаючи її розповідь, каже: «Жан Ваньє – мій хороший друг».

Тетяна пояснила, що якось в Оперному Мирон виходив на сцену до Жана Ваньє. Відтоді він його називає своїм другом. Це було дуже просто.

«Будь ласка, любіть мене», – несподівано каже Віталик, який увесь цей час слідкував за розмовою.

Хоча насправді йому про це геть не обов’язково казати. Віталика і так усі люблять, за його дивовижну безпосередність, щирість.

Оксана ДУДАР

Фото автора

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.