дивись.info

Як вберегти дітей в епоху цифрової (не)безпеки

Як вберегти дітей в епоху цифрової (не)безпеки
Фото з відкритих джерел.

Нинішні діти ходять до школи з годинниками, які рахують їхні кроки, створюють свої ютуб-канали та вчать дідусів й бабусь користуватися скайпом. Забороняти користуватися інтернетом, який оточує дитину, нереально.

Тож треба навчити її безпечно користуватися онлайн-павутиною, знати, які можуть бути засоби батьківського контролю.

Про те, як старшому поколінню порозумітись із дітьми, що не випускають з рук айфонів, під час Lviv Media Forum говорили засновник діджитал-агенції Postman Ярослав Медвідь та директор київської школи №148 Сергій Горбачов.

Ярослав Медвідь, засновник діджитал-агенції Postman:

Я, крім того, що фахово займаюся цифровими комунікаціями, ще є батьком двох дітей. Тому почну як батько, а продовжу як фахівець. Моїм дітям 10 і 12 років, в обох є айфони, обидва досить активні користувачі різних сервісів. Хоча як батьки ми б хотіли відгородити їх від цього. В цьому сенсі я захоплююся Бельгією, де користування смартфонами на законодавчому рівні обмежено до 14 років. Це дає їм трохи іншу якість дитинства, вони більше часу проводять у вуличних активностях, обговореннях, дискусіях.

Три поради від Ярослава:

  1. Намагатися відгородити дітей довший час від смартфонів.

«Це штука, яка постійно поширює дуже емоційний контент і не передбачає раціональної реакції в принципі. Наша реакція в телефоні є дуже швидкою і вона рідко проходить раціональні фільтри. Тому я б вважав, що діти і смартфони мають пожити якомога довше один без одного».

  1. Якщо діти вже в онлайні, то треба розуміти, чим вони там займаються. Деякі діти в школі, наприклад, створюють булінгові групи у вайбері.

«Створюють групу, що якась дитина нехороша, додають туди своїх друзів і обговорюють її там. Я колись в школі теж цим займався, але не в соцмережах: ми десь в куточку могли обговорювати одного з наших друзів. Але тоді це не мало такого поширення на величезну кількість людей. В соцмережах булінг може набувати значно більших масштабів і бути набагато травматичнішим».

  1. Потрібно стимулювати творчість у пристроях, а не просто їх використання. Наприклад, діти можуть вчитися програмувати, робити відео, дизайн. Натомість обмежувати час «втикання» – тобто менше часу проводити за споживанням контенту.

Щодо обмежень, я не очікую, що будь-яке програмне обмеження на пристроях дітей не буде зламаним, зважаючи на їхні технічні пізнання. Мої чада налаштовують багато функцій на моїх приладах набагато швидше, ніж це роблю я. Навіть не знаю, звідки вони це дізнаються на останніх моделях айфонів, тому що в них шостий і сьомий, а вони все знають про десятий, в якому я не розбираюсь. Тому мій ключовий метод – це освіта в усіх моментах, де є ризики. Я б починав розмову про сексуальну освіту і секс якомога раніше. Те саме стосується перевірки джерел інформації. Якщо мені син розповідає якийсь факт, я його питаю, звідки він це знає, з яких джерел».

Сергій Горбачов, директор школи №148 міста Києва, педагог, медіаексперт:

Часом з дітьми у мене виникає відчуття, що вони мене не чують. Та коли ставлю їм завдання, яке вимагає не просто репродукції, а більш креативного переосмислення, ціннісного відгуку, то бачу, що медіаосвіта таки працює. Наші діти вже вміють оцінити достовірність ситуації, розрізнити фейк. Принаймні ті, з ким працюють медіапедагоги. Але вони не вміють поки що головного – не відчувають межу, коли потрібно перевірити інформацію. Я їм розповідаю, що якщо інформація зачепила, викликала сильний емоційний відгук – злість, радість, захоплення – треба її обов’язково перевірити. Та це розуміння в них поки на рівні знання, яке не перейшло в компетентність.

Ті парадигми медіаосвіти, що існували ще кілька місяців тому, перестають працювати. І треба думати над іншими інструментами і вибудовувати нові ціннісні орієнтири. Ми маємо дбати не про операційність, а про ціннісність. Бо можемо як завгодно гарно навчити дітей методам перевірки інформації, викриття шейків, але вони мають бути готові сприймати інформацію, що потребує перевірки . Наприклад, під час цієї передвиборчої кампанії навіть я через свої політичні переконання повівся на фейк. Аж за кілька хвилин зрозумів і видалив його. Тобто навіть людина з професійними навичками та медійним досвідом може через власні позиції стати жертвою фейку. Що ж тоді казати про наше суспільство, яке загалом медійно неосвічене та медійно вразливе?

Українська медіаосвіта насправді є кращою на теренах екс-СРСР. Але інструменти, які ми застосовуємо, у мене викликають сумнів. Я чотири роки викладаю дітям старшої школи медіаосвіту. У мене складається враження, що ми з ними живемо в різних світах. Бо їх світ медійних комунікацій і спілкування не сбігається із світом дорослої людини. І для того, щоб зрозуміти, як саме діти живуть у цьому медійному світі, потрібні окремі дослідження, які змогли б показати, що саме бачать діти, як вони це бачать?

Якщо говорити про логістику дитячого спілкування з гаджетами, то тут у мене є дуже проста відповідь: жодні заборони ніколи нічого не давали. Як можна зараз заборонити гаджети, заборонити те, що є частиною життя?  Якщо ми хочемо вчити дітей життєвим компетентностям, як закладено в концепції Нової української школи, то ми просто етично не маємо права вилучати гаджети із шкільного життя. Треба вчити ними користуватися.

Наталія КІНДРАТІВ

 

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.