Позиція комуністів змінилася, коли вони зрозуміли, що путчисти у Москві терплять крах, – Ярослав Кендзьор

1503406385_Image12

Історичному голосуванню 24 серпня 1991 року за Акт проголошення незалежності передувало кілька надзвичайно напружених і тривожних днів, коли в Москві відбулася спроба державного перевороту.

Про ці події своїми спогадами з читачами ІА Дивись.info поділився політик, народний депутат шести скликань, учасник дисидентського руху, журналіст Ярослав Кендзьор.

– Пане Ярославе, які події передували історичному голосуванню за Акт проголошення незалежності України?

– Це ціла історія цих переживань і тривог, які супроводжували нас, починаючи з 6 години ранку, коли ми на екранах телевізорів 19 серпня 1991 року побачили «Лебедине озеро», а потім почули звернення про те, що влада у Москві, в Радянському Союзі, переходить до ГКЧП. І 19, 20, 21, 22 серпня відбувалися постійні наради нашої депутатської групи «Народна рада». Це були консультації із керівниками громадських і політичних організацій демократичного спрямування. Точилися суцільні суперечки із нашими колегами – депутатами з червоної комуністичної більшості, з так званої «групи 239».

Ми саме були у відпустках, і коли все це почалося, 19 ми почали з’їжджатися. Я вже десь на 16 годину прилетів і був у Верховній Раді. Всі збиралися біля кабінету Кравчука у Верховній Раді. Збиралися депутати і від «Народної ради», і від червоної більшості. Леонід Кравчук вже теж був на місці 19 серпня. Він не дуже хотів, щоби зібрався кворум президії Верховної Ради. Леонід Макарович вичікував, постійно був на зв’язку з Борисом Єльциним. І 19 числа, як він сам розказував, коли він їхав на роботу, до нього в машину передзвонив Гуренко – перший секретар ЦК Компартії України і сказав, що він і прибулий з Москви генерал Варенников хочуть зустрітися з Леонідом Макаровичем. Гуренко пропонував зустрітися на Банковій, у приміщенні Центрального комітету КПУ. Леонід Макарович сказав, що ні. І ось вони зустрілися у Верховній Раді. Ніхто не знає, яка саме розмова відбулася між цими трьома. За словами Кравчука, він мужньо витримував тиск Варенникова і Гуренка, які примушували його скликати Верховну Раду, на засіданні якої проголосувати за рішення підтримати ГКЧП. На що він сказав, що не може гарантувати такого рішення, тому що йдеться про 450 депутатів. 19 числа президія парламенту так і не запрацювала. Просто обговорювала питання, але кворуму не було. А вже 20 серпня був кворум.

До складу президії входили 27 народні депутати, з яких 7 було від нашої депутатської групи «Народна рада», зокрема Дмитро Павличко, Ігор Юхновський, Лесь Танюк, Володимир Яворівський, тобто голови парламентських комітетів, які були обрані членами президії.

19 серпня зранку голова Львівського облвиконкому Степан Давимука та Іван Гель як заступник голови обласної ради телефонними дзвінками закликали негайно прибути до Львівської обласної ради. І коли я же на 7 годину прибув, то там вже було кільканадцять народних депутатів, зокрема Михайло Косів та Роман Лубківський. Так бігло, нашвидкуруч обговорили цю ситуацію. Тоді Михайло Косів з Лубківським зачинилися у кабінеті В’ячеслава Чорновола, який на той момент перебував у Запоріжжі. Була проблема із добиранням, тому він телефоном керував і Львівською обласною радою, і контактував із Києвом. Лубківський і Косів накидали текст звернення президії Львівської облради до мешканців області. Для поширення заяві зв’язалися з керівниками львівських громадських  і політичних організацій, щоб вони терміново прийшли до облради, переважно це був «Народний рух України» та Товариство «Просвіта». Вони пакували листівки із цим зверненням у сумки і роз’їжджали по підприємствах і установах, щоби інформувати мешканців міста та області, що сталося, як це оцінювати і як ми маємо себе поводити.

Іван Гель і Микола Горинь телефонували на львівське телебачення і радіо, щоби озвучити рішення президії Львівської обласної ради для мешканців області, але керівництво категорично відмовило. Тільки ввечері 19 серпня Іван Геть пробився на телебачення і озвучив те звернення, яке було написане зранку. Степан Давимука бомбардував телефоном Леоніда Макаровича Кравчука, щоби проінформувати його, що президія Львівської облради підготувала і розповсюдила в області звернення. Він хотів перекинути факсом текст заяви, щоби голова Верховної Ради мав взірець, як одна із областей (аналогічні речі зробили і Франківська, і Тернопільські області) діє, але Леонід Макарович навіть не хотів нічого чути. І нарешті аж 20 числа, під вечір, коли у Москві вже явно відчувався перелом ситуації на користь Єльцина, Леонід Макарович трошки осмілів, і вже 21 серпня була прийнята ухвала президії Верховної Ради, надзвичайно слабенька, про ніщо. Мовляв в Україні все спокійно, тихо і ми дотримуємося українського законодавства, тобто дуже абстрактне звернення. З тексту заяви, яку пропонували 7 членів президії від «Народної ради», практично нічого не було взято. Вона була гострою, відвертою, речі називалися своїми іменами: путч – великим державним переворотом. Ясна річ, що таких висловлювань президія ВР, де була абсолютна більшість комуністів, не могла прийняти до офіційної заяви Верховної Ради. І коли вже явно ситуація в Москві схилилася на бік Єльцина, армія перейшла на його бік, і стало зрозуміло, що він перемагає, а путчисти терплять крах, почала чітко простежуватися зміна позиції нашої комуністичної більшості – «групи 239». З ними вже можна було спокійніше розмовляти, переконувати, і ми це робили.

Коли ми доручили Катерині Заблоцькій – депутатці від Тернополя зібрати 150 підписів для скликання позачергової сесії Верховної Ради, вона це зробила. Навіть деякі комуністи ставили підписалися. Нам потрібні були голоси комуністичної більшості, бо ми розуміли, що наших не вистарчить для ухвалення Акт проголошення незалежність. Нас в «Народній раді» було 110 чи 115 народних депутатів, а цього явно недостатньо. Тому кожен брав на себе по 2-3 колег-депутатів, адекватних, з якими можна було б дискутувати, розмовляти, переконувати тощо. Пам’ятаю, що наводили приклади країн Балтії, які відновили свою державу, а також говорили про Росію яка теж відновила свою державність, мовляв це не є перешкодою продовжувати бути комуністами. І цей аргумент спрацьовував. Дуже добре спрацьовували розмови про арешти путчистів у Москві. Депутати-комуністи знали, що у Львові активісти і влада 20 серпня опломбували райкоми, обкоми і міськком партії, а в партійних офісах були вилучені телеграми з Москви, ЦК КПРС та Києва за підписом Гуренка, в яких зобов’язували всі партійні організації підтримати ГКЧП, а це була явна ознака відвертої підтримки КПУ цього державного перевороту. Ці телеграми і шифрограми були відправлені у Київ Кравчуку. А 24 серпня ми створили депутатські слідчу комісію, яку очолив депутат Гайсинський, з розслідування причетності Комуністичної партії України до державного перевороту. І вони знали, що ці матеріали у нас є. Саме на підставі тих матеріалів 30 серпня була прийнята постанова Верховної Ради про заборону діяльності КПУ. Там було три постанови. Одна – 26 серпня про тимчасову заборону діяльності, бо тільки розглядалися ці матеріали, надходили вони ще з інших областей, тобто накопичувалися докази причетності комуністів до підтримки державного перевороту. 28 серпня була прийняте доповнення до постанови від 26 серпня про опечатування і арешт майна Компартії і 30-го була прийнята остаточна постанова про заборону діяльності Комуністичної партії України. Комуністи вже 24 числа розуміли, що може бути велика біда щодо їхньої причетності до держперевороту, і що вони можуть потрапляти під кримінал, бо у Москві Єльцин почав дуже активну боротьбу, заарештовуючи путчистів. Таким чином ми 24 серпня на засіданні позачергової надзвичайної сесії ухвалили цей історичний документ – Акт проголошення незалежності України.

– Як Леонід Кравчук поводився у 24 серпня?

– Кравчуку треба віддати належне, він переконував своїх колег, а там же ж у Верховній Раді було усе політбюро ЦК КПУ, що іншого виходу немає, треба підтримати Акт о проголошення незалежності України.

– А як формувався текст Акту?

– 20 серпня на засіданні «Народної ради» ми говорили про те, що треба ставити питання про незалежність. Ще було невідомо, як будуть розвиватися події, але ми розуміли, що домагатимемося якомога швидшого проведення позачергової сесії, і на ній будемо ставити питання про відновлення незалежності. Ми доручили Левку Лук’яненку накидати чернетку тексту цього документа. Ми не знали, як він має називатися. Були ідеї  назвати універсал чи закон про незалежність. І нарешті зупинилися на визначенні «акт». Ми пропонували, і це було би доречно, вставити слово «відновлення» державної незалежності. Але розуміли, що червона частина парламенту, «група 239», на це не погодяться, бо тоді наче випадає Українська радянська республіка як правонаступниця нової України. А ми десь перекидали місточок словом «відновлення» незалежності української державності до Української Народної Республіки, тобто 1918 року. Комуністи категорично не хотіли голосувати за таку історичну прив’язку до 1918 року і зрештою до попередніх історичних моментів, коли існувала українська держава, до Київської Руси-України. Тому ми наче з чистого листа почали – Акт проголошення незалежності України. Але, як би там не було, всі ці тривоги, переживання, сварки, все це було в ці дні тривожні і завершилося тим, що того дня, десь о 18 годині, засвітилася цифра 346 народних депутатів, які підтримали цей документ, який називався Акт проголошення незалежності.

– Пане Ярославе, чи підете сьогодні на парад?

– Ні, не піду. Я піду до пам’ятника В’ячеславу Чорноволу, на Личаківський цвинтар. Змолю молитву до тих могил людей, які здобували українську державу. Я бачив минулорічний парад у Києві. Досі згадую цей настрій – і свій, і тих тисяч людей, коли вони дивилися на коробки військових, як вони марширували Хрещатиком, цю техніку. Я гордий був, годі було стримувати сльози, коли дивився, як люди поруч зі мною були захоплені, вони аплодували, кричали, співали. Це було щось надзвичайне. І отак це скомкати, усе це стоптати, розуміючи, що сьогодні такий настрій, дух, піднесення людям обов’язково потрібне. Треба було дати таку нагоду ще раз віч-на-віч зустрітися з нашими військовими і побачити, що Україна нарешті має армію, має чим захиститися і має тих, хто захистить нас, нашу землю. І все це зводиться до такого примітивного шоу, яке планується вже новою владою.

Спогади Ярослава Кендзьора про те, як над Києвом та Львовом піднімали перші синьо-жовті прапори, читайте тут.

Оксана ДУДАР

Фото: Голос України, Історична правда, День, Укрінформ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: