Колонка Марти Госовської.

Галичани люблять свята. Але не такі якісь новомодні – майські чи там свято молодої бульби, ні. Галичани – то страшні традиціоналісти. Все має бути так, як робили мама з татом, бабуня з дідуньом і так далі, аж поки пам’ять сягає.

Серед зимових свят найголовніше – то Різдво. Ніякий не Новий рік, навіть не думайте таке казати правдивому галичанину, бо Новий рік принесли нам совіти, а до того то був празник Сильвестра і його не святкували ніяким солодким шампанським і картопляним салатом, а тільки правдивим брютом, який треба було пити з дзвінки кришталевих келихів, танцювати вальс у бальовій сукні і загадувати бажання, як били куранти, і вони були точно не на Кремлі.

До Різдва готувалися завчасно і ретельно. Моя бабуня Марія казала, що Різдво не робиться на скору руку і абияк. І то правда: свята треба очікувати, від однієї лиш думки, що вже от-от має калатати серце. Половина успіху правдивого свята – в передчутті.

Друга половина – на кухні. Бо галицьке Різдво, то є празник духа, так, але ще більше – живота. Різдво мого дитинства – то про незліченну кількість зірочок з крухого тіста, посипаних цукровою пудрою, про гору хрустів, яка от-от осунеться, якщо потягнути один з-під низу, про пампушки, які начинені тертою рожею і маком з ромом, від якого п’янієш так, як не бере жодна кривава мері чи куба лібра мого дорослого життя, про лазанки з маком, тісто на які вилежується на моєму ліжку, і не дай тобі Боже, галицька дитино, взбреде в голову його понадщипувати, про вуджені ковбаси, шпондерки, шинки і полядвиці, які висять під сходами, за жовтою шторою, в тому великому зимному коридорі, про коропа з золотою шкіркою і такими сумними очима, що аж хочеться йому особисто заспівати «осел смутно трясеться», щоби трохи звеселився.

Вранці сьомого січня ми йшли до церкви, і мушу зізнатися, всі дві години я не могла думати ні про що інше, ніж про той порцеляновий сервіз, який можна витягати тільки на Різдво, і про те, що на тих тарелях з мадоннами на дні скоро з’явиться. Не те, щоб я була вимучена голодом дитина. Мені подобалися ритуали: обрус має бути білий і не інакше, штивно накрохмалений і ніяких візерунків; ложки, видельці і ножі різних калібрів – тільки срібні і важкі, а як не вистачало срібних, то можна було взяти посріблені, але не признаватися; ніяких витрибеньок з їжі, тільки традиційні рецепти із книжки переписів, куди потрапляли тільки перевірені роками смакоти.

Ніхто не сперечався, погоджуючи меню на Різдво. Та то взагалі абсурдно: всі страви давно пройшли сертифікацію бабунею і навіть мови не було, щоб замість горіхово-макового торта з цитриновим кремом спекти, скажімо, якийсь наполеон чи спартак.

Я вже це бачу:

– Бабуню, то що, спечемо того року наполеон?

– Перепрошую, то мені вчулося? Наполеон, кажете? Наскільки пригадую, то був такий імператор французький і він зле закінчив, і ви ризикуєте, молода особо, повторити його нещасну долю, якщо зараз же не кинете молоти дурниці.

Забула сказати, що Галичина – то про матріархат. Але то тема для окремої розмови.

Ми лущили горіхи: три склянки? Та що то є! На маківник, на пєрнік і на кутю треба щонайменше п’ять! А ще пляцок, завиванець, горішки і дрібне печиво? Ще лущіть! І я гепала тим молотком, аж гай шумів, аж на всю околицю було чути!

А тато тер мак. Тоді не було ніяких сурогатів у консервних банках – вже потертих і поцукрованих, з родзинками і курагою – які так спрощують нам життя сьогодні. Тоді все було через біль, терпіння і смирення. Тато закочував рукава, брав надбиту червону макітру, великого лискучого макогона і сідав по турецьки, міцно затиснувши макітру ногами. І тер, тер, тер:

– Найкраща вправа на біцепс, – казав тато, як я приходила з рушником, витирати йому піт з чола.

З біцепсами в тата було, на щастя, все добре, і за годину ми мали повну миску стертого, білесенького маку. Було би більше, може, й дві миски, але ми, діти, прибігали куштувати і облизувати макогін:

– Не облизуйте макогін, – сварилася на нас бабуня Марія, яка дивом з кухні бачила, що робилося в хаті. – Будете мали лисого чоловіка!
Я не мала упереджень до лисих чоловіків, то не зважала. А от мій кузен побоявся і їв мак ложкою!

На моє сьоме Різдво я вперше спробувала на смак алкоголь не в лікувальних цілях. Бабуня закалатала «поливку» для скроплення бісквіту, яка складалася з трьох частин рому і однієї частини вишневого лікеру, ванілі і всяких екзотичних приправ. Та полива мала розм’якшити бісквіт і зробити так, щоб вже перший шматочок торта зводив усіх з розуму, змушував розсипати в компліментах і випрошувати перепис. Полива була в горнятку з квіточками, як зараз пам’ятаю, і ми з кузенами і кузинками, які з’їжджалися до нас на Різдво, набралися відваги і поцупили її прямісінько у бабуні з-під носа. Всілися під сходами – над нами висіли ряди ковбас і шпондрів, від світу нас ховала жовта штора – і сьорбали потрохи. То був нектар! То було так по-дорослому! То була революція!

Поки бабуня нас не знайшла. Тоді то був образ нендзи і розпачу, але коктейль з глюкози, алкоголю і адреналіну ще довго не давав спокою нашим мізкам і спонукав нас все до нових і нових вигадок. Нам не доручали більше надважливих і алкоголевмісних справ, натомість давали напихати кремом трубочки і горішки, що теж, погодьтесь, справа не проста і відповідальна. Я завідувала шприцом, який бабуня кумедно називала пастісерним, і страшенно собою пишалася, коли краплина сметанкового чи чоколядового крему потрапляла не на стіну, килим чи голову мого кузена, а в середину горішка. Направду кажу вам, гори дрібного печива на столі сягали б стелі, якби ми не нищили сліди своїх злочинів і не напихалися трубочками і горішками по саме не можу!

На другий день свят починалися правдиві гостини, коли приходили дальші за третє коліно родичі, і в хаті бракувало крісел, щоби всіх посадити за стіл. От тут галицькі господині мали винагороду за години (та які години, доби!): гості, обімлілі від запахів, смаків, а найголовніше – їхнього нескінченного розмаїття, куштували штрудлі, начинені горішками чорносливи і заспиртовані вишні в чоколядовій поливі, печені яблука під куполом з тягучої карамелі, мадленки, замочені в ромі, який ми з кузенами і кузинками не встигли випити під сходами. І все нахвалювали! Бо перше правило галицького частування – хвали. Але так, щоб не було знати чи похвалили вас, чи скритикували:

– А то той перепис ворішків, що я тобі давала, Марійцю? То я тепер маю ліпший!

– Такий пишний той ваш маковник! Майже, як мій минулорічний!

– Не знаю, як вам то вдається, але ті ваші горішки – то гріх чревоугодства!

Бабуня Марія вправно відбивалася від компліментів дорогої родини і її завжди було зверху! Ми нею пишалися. І навіть десь трохи шкодували тих нещасних, які вв’язалися з нею в словесні війни, бо вона була непереможна і всі, хто хоч раз був у нас на гостині, то знали і мовчки макали хрусти у гарячу чоколяду з гіркої білих вершків, жували і просили другу порцію.

Читайте також: Листи до Миколая

По Різдві, десятого січня, лишалися тільки солодкі спогади і штани, які ніяк не хотіли защіпатися в поясі. Ми готувалися йти до школи, на дворі було сніжно і морозяно, а бабуня приносила нам приховані десь у надрах креденсів завиванці з ромом, мигдалевими горішками і чоколядовим ганашем. Ми варили какао в поливаній ринці і тішилися, що маємо найкраще галицьке дитинство!

Христос Народився!

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.