дивись.info

Чому ветерани з ПТСР можуть залишитися без допомоги

Чому ветерани з ПТСР можуть залишитися без допомоги
Фото: peoplesproject.com

Відділення психогенної травми Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні більше відоме як центр «Фенікс», де проходять медико-психологічну реабілітацію учасники АТО/ООС, може закритися. А все тому, що цей вид допомоги не увійшов до пакету медичних послуг, гарантованих державою.

Програма медичних гарантій має запрацювати з 1 квітня нинішнього року – це другий етап медичної реформи. Тим часом завідувач відділення і засновник центру Андрій Посікіра сьогодні шукає кошти, щоби врятувати «Фенікс», на забезпечення роботи якого потрібно мільйон 200 тисяч гривень на рік. Інакше з ситуації є два виходи – закриття або перехід на платну основу. Обидва варіанти не прийнятні, адже тільки нинішнього року на Львівщині зафіксовано два випадки суїцидів серед ветеранів війни на сході, не кажучи вже про спроби суїцидів та гоміциди.

Про потребу у медико-психологічній допомозі ветеранам з ПТСР ІА Дивись.info поспілкувалася з Андрієм Посікірою.

– Чому важливо, аби медико-психологічна реабілітація ветеранів з ПТСР увійшла у пакет гарантованих державою медичних послуг?

– Тому що йде війна і зростає кількість та важкість звернень бійців до психологів і психіатрів. Депресія, зловживання алкоголем, надмірна агресія, тобто те, що стається у будь-якій воюючій країні під час воєнних конфліктів. Таке було у Сполучених Штатах, а також інших воюючих країнах. Це велика проблема для держави, велика небезпека для сімей, які мають чоловіків чи жінок, котрі воювали.

20% учасників бойових дій мають посттравматичні стресові розлади. Це не обов’язково стається відразу, ПТСР може проявитися за рік, два чи п’ять

– Як держава мала б правильно реагувати на проблему?

– Статистика є така, що 20% учасників бойових дій мають посттравматичні стресові розлади. Це не обов’язково стається відразу, ПТСР може проявитися за рік, два чи п’ять. Людину накриває невмотивована тривога, вона замикається, її мучить безсоння або сняться жахіття. Відбуваються флешбеки – здається ніби відбуваються якісь військові дії. Дружини розповідають, як чоловіки вночі ходять по квартирі і знімають розтяжки або кричать до стіни буцім там когось присипало. Перебування у стані зміненої свідомості називається флешбек.  У цей момент людина може бути небезпечною і для себе, і для оточуючих.

Тих, хто був під обстрілами, перебував у полоні чи бачив рештки тіл, смерть, поранення, мав би ретельно оглядати військовий психолог і спостерігати за ними.  На жаль, цивільні психологи або психологи, які займаються психічнохворими, – це зовсім інакший контингент. Ми бачили такі випадки на початку війни. Підходи, які застосовують до психічнохворих, абсолютно не підходять для ветеранів. У них просто помінялося світобачення – вони ж можуть після лікування ПТСР працювати зі зброєю, бути в охороні, далі підписувати контракти тощо. Тобто вони не залишаються психічнохворими, натомість потребують реабілітації. Дехто це називає декомпресією, хтось – ресоціалізацією чи адаптацією. Якби ми це не називали, суть зводиться до повернення до нормального життя. Це відбувається важко, дуже повільно, але головне – знати, як це зробити правильно.

Підходи, які застосовують до психічнохворих, абсолютно не підходять для ветеранів

– Сьогодні у військових підрозділах є штатні психологи?

– Наскільки я знаю, є. Але спілкуючись з ветеранами чи бійцями, які мають проблеми, то вони ніколи не зверталися до психологів у підрозділах і навіть не знали про їхнє існування. Дуже мало хто каже, що був у психолога. Щоби підготувати фахового психолога, треба не менше 3-5 років – їх не було. Ми вчимося на своїх помилках, до того ж дуже інтенсивно. Наші психологи раз на два-три місяці їздять на курси до Києва. Маємо зв’язки з ОБСЄ, Фондом міграції населення, з американськими військовими ветеранами, які приїжджають і проводять інтенсивні курси для психологів, які натомість отримують відповідні сертифікати про проходження навчання. Слава Богу, вони знають, як працювати. Часто потрібно поєднати усі методи – травмофокусована терапія, гештальт-терапія, EMDR-терапія, когнітивно-поведінкова терапія, арт-терапія тощо. Воно досить непогано діє, коли є повний спектр, зокрема групова терапія – психодинамічна, тілесна і тому подібне.

– Але, очевидно, є визнані світовою медичною спільнотою методи лікування ПТСР…

– Так, звісно. Усіх їх ми використовуємо. Ніхто нічого нового не вигадує. Те, що світ вважає найбільш ефективним, те й використовується. Маємо багато позитивних прикладів. Ветерани, яких вдалося переконати у потребі психологічної терапії і які проходять курс з 10-15 сесій, дуже добре адаптуються. У нас є полонені, які чудово соціолізувалися, зараз працюють, заводять сім’ї. Хто мав важкі суїцидні думки, виходять з цих станів – працюють, йдуть служити, започатковують свою справу, заводять стосунки. Ми цікавимося ними, вони приходять до нас, розповідають, що все нормально. Але є випадки, коли у людей погіршується психологічний стан і вони повторно звертаються за допомогою.

Ветерани, яких вдалося переконати у потребі психологічної терапії і які проходять курс з 10-15 сесій, дуже добре адаптуються

– «Фенікс» існує з 2014 року. Коли ветерани частіше зверталися за психологічною допомогою – на початку війни чи зараз?

– Спочатку було менше скарг на психічні порушення, більше через фізичний біль – голови, спини, підвищення тиску тощо. Мало хто йшов до психологів. Вони боялися психологів, психіатрів і вважали, що самі собі найкращі психологи. А останні рік-два ставлення змінилося. Вважаю, що це позитивна тенденція. У нас щодня працюють по два-три психологи нон-стоп. Почався великий наплив звернень після того, як бійці побачили і зрозуміли, що це допомагає. Тепер самі просяться до психолога.

– Як змінюється поведінка людини з ПТСР, на що варто родичам звернути увагу?

– Людина або замикається, або стає надто емоційною, коли різко реагує на звичайні щоденні питання. Особливо, якщо раніше не було такої бурхливої реакції. Безсоння. Також людина може говорити, кричати, ходити уві сні. Обмежує коло спілкування. Надзвичайно емоційно реагує на якісь гучні звуки, світло. Зловживає алкоголем, часом наркотиками. Не хоче працювати, з’являється апатія, порушується пам’ять, втрачається концентрація уваги. Це такі перші основні ознаки, які можуть помітити інші люди. Звичайно, усі інші обстеження, психологічні чи психіатричні, робляться спеціалістами, у яких є спеціальні адаптовані шкали, опитувальники і ніщо не замінить прямого спілкування.

– «Не чіпай – саме пройде» – це працює у подібних випадках?

– На жаль, не працює. Навпаки. Хлопці, які знають ці стани, кажуть: «Мене так накрило, що боюся або собі щось зроблю, або комусь. Просто киплю, мене трусить. Допоможіть, бо щось станеться!» Добре, коли вони знають нас і довіряють нам. До речі, не так важлива кількість знань, як довіра. Якщо людина недовіряє лікарю, вона може сказати, що в не все добре, а насправді все навпаки. Часом у спілкуванні з ними, запитую: «Скільки у тебе масок?» Хтось каже дві, хтось – три, але останню нікому не показує. Що відбувається у тілі, потім буде проявлятися алкоголізмом, агресією, суїцидом.

Фот з архіву.

– Скільки за період існування «Фенікса» зверталося людей до центру?

– З 2017 року ми ведемо дуже точну статистику. З 2017 року вперше до нас звернулися 700 осіб. Якщо середня відвідуваність – це 15-16 людей на день, то загальна кількість звернень з 2017 року – 7-8 тисяч. З 2014 року ми не вели такої точної статистики, але десь приблизно 2-3 тисячі ветеранів і членів їхніх сімей до нас звернулися за порадою чи допомогою. Це могла бути і фізична реабілітація, і соціальна допомога.

Співпраця лікар-психіатр, медикаментозне лікування і психологічне часом переходить з однієї в іншу або відбувається паралельно

– Чи часто доводиться скерувати тих, хто звертався за психологічною допомогою, до психіатра?

Звичайно. У нас добре навчені психологи. Коли вони бачать, що є небезпека суїциду, галюциноз чи інше, терміново скеровують до психіатра. У більшості випадків нам вдається переконати бійців, щоб вони пройшли спецлікування. У нас є чотири відділення, де є палати для ветеранів, лікарі, які працюють з ветеранами, лікувальні методики, які добре діють. Співпраця лікар-психіатр, медикаментозне лікування і психологічне часом переходить з однієї в іншу або відбувається паралельно.

– Чи контактуєте ви з іншими організаціями в інших областях?

– Є волонтерська спільнота. Ми знаємо, де діють волонтерські центри – чи на державній основі, чи на волонтерській. Є семінари, з’їзди, ділимося досвідом, зокрема на онлайн-конференціях. Ми показуємо свою роботу, вони – свою. Один в одного вчимося, переймаємо досвід, ділимося. На жаль, це б мала робити держава, але, крім концепції психологічної реабілітації ветеранів, які видаються щороку під новими наказами, вони дуже повільно втілюються. Я б навіть сказав, що зовсім не втілюються.

– Чи є вже звернення до інстанцій різного рівня щодо ситуації, яка склалася з медико-психологічною реабілітацією ветеранів з ПТСР?

– Так, ми вже звертаємося до голови ЛОДА, мера міста. У зв’язку з впровадженням 1 квітня другого етапу медреформи медико-психологічна допомога не потрапив у пакет, який оплачує держава. По суті це означає, що треба переходити на платну основу. Ми вважаємо неетичним, аби ветерани за ці послуги платили зі своєї кишені. Вони заслужили, аби держава подбала про їхнє здоров’я і оплачувала ці послуги. Наразі у нас утворився вакуум, оскільки Міністерство охорони здоров’я вже їх не оплачує, а соцзахист ще не знає, як налагодити співпрацю з медичними закладами, натомість Міністерство ветеранів, яке б мало взяти на себе цю функцію, не знають, як це правильно робити. Ще у січні мав вийти наказ щодо психологічної реабілітації ветеранів війни, вже лютий – і нічого невідомо. Є небезпека, що я можу втратити колектив через бюрократичну тяганину – не буде грошей на зарплату, комунальні послуги, а завтра нам скажуть – ви тут непотрібні.

Ветерани заслужили, аби держава подбала про їхнє здоров’я і оплачувала ці послуги

– Зараз як відбувається фінансування?

– На даний момент ми як відділення психотравми Львівської обласної психіатричної лікарні отримуємо зарплату. У нас працюють психологи, реабілітологи, масажисти, медсестри з лікувальної фізкультури, фізіотерапевт.

– Скільки коштує психологічна реабілітація одного ветерана?

– Ніхто, напевно, такі розрахунки не проводив. Мені невідомі ці цифри. Але, наприклад, у приватному центрі один візит до психолога обійдеться щонайменше у 300 гривень. А потрібно бодай 10-15 сеансів. 10-15 – у фізичного терапевта, реабілітолога. Адже дуже часто психологічні переживання пов’язані з фізичним болем. Тобто психологічні розлади можуть проявлятися фізичним болем і навпаки. На жаль, воно так. І ми не знаємо, коли і що переважатиме. Тому лікувати треба все комплексно.

Читайте також: Лікувати чи не лікувати: що таке депресія і як з нею боротися

– Чим загрожує відсутність уваги з боку держави до цієї проблеми?

– Насамперед такі центри, які вже п’ять років надають унікальну допомогу, перестануть існувати. Ми не знаємо, куди звертатися тим хлопцям, котрих ми лікуємо. Це загрожує погіршенням їхнього психічного стану з усіма можливими наслідками. Тобто зростанням агресії, збільшенням кількості суїцидів та гоміцидів (коли людина хоче завдати шкоди іншим). І подібні випадки бувають, на жаль. Через них люди починають думати, що ветерани – це алкоголіки, ненормальні психи зі зброєю, які можуть вбити будь-кого, коли їм погано.

Читайте також: Чому в Україні досі табу на психотерапію і що з цим робити (фото)

психологічні розлади можуть проявлятися фізичним болем і навпаки

– Чи є статистика щодо суїцидів серед учасників війни на Донбасі?

– Статистика ведеться тільки серед військовослужбовців, які перебувають на службі. Про демобілізованих можуть знати хіба що у батальйонах ті, хто ходить на похорони. Але ніхто не зводить цієї статистики. Очевидно, реальна картина могла б викликати негативну реакцію на владу, яка мало приділяє уваги ветеранам. Тепер добровольці перетворилися на учасників збройних формувань, на телебаченні змінився їхній статус, що знову ж таки призводить до збільшення агресії та депресії серед ветеранів. Дуже багато чого б могло змінитися, якби змінилося ставлення суспільства до своїх захисників так, як в інших країнах.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.