Життя як пісня, що не віддзвенить: відомий і невідомий Івасюк

У 70-ті роки минулого століття твори Івасюка стали символом мелодійності української пісні. Сьогодні, 4 березня, видатному українському композитору міг би виповнитися 71 рік.

Уродженець Буковини, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальні твори, створив музику до кількох спектаклів. Окрім того, він був професійним медиком, скрипалем, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні.

Дитинство

Володимир Івасюк народився 1949 року в родині українського письменника й дослідника історії буковинського краю Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної. Першу пісню написав у 1964 році. Вона називалась «Колискова для Оксаночки» (Оксаною звали молодшу сестру композитора). Володя створив музику, вірші написав його батько.

Ще в дитячі роки його талант розгледів вчитель у рідному містечку Кіцмань, що біля Чернівців. Саме він вмовив батьків відпустити зовсім юного школяра до Києва на навчання у школу обдарованих дітей імені М.Лисенка. А основним інструментом, котрий так талановито опанував Івасюк, був альт. Також композитор навчався по класу фортепіано.

Період слави

Одна з найулюбленіших і найвпізнаваніших пісень для всіх поколінь є «Червона рута». Її мелодія, в якій органічно поєдналися сучасні ритми з найкращими елементами народного українського співу, підкорила слухачів своїм неординарним змістом. «Червону руту» та «Водограй» Івасюк створив у 1970-му, коли йому був лише 21 рік. Ці пісні увійшли до музичного фільму «Червона рута», головні ролі в якому виконали Василь Зінкевич і Софія Ротару. Згодом «Рута» увійшла до числа переможниць Першого всесоюзного фестивалю «Пісня-71». На завершальному концерті в Останкіно її виконали солісти ансамблю «Смерічка» Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і автор Володимир Івасюк у супроводі естрадно-симфонічного оркестру.

Пісня «Водограй» стала не менше популярною – як в Україні, так у всьому СРСР, і навіть за його межами. У серпні 1974 року в складі радянської делегації Івасюк був на міжнародному пісенному конкурсі «Сопот-74» в Польщі, на якому Софія Ротару перемогла з його піснею «Водограй».

У 1972 році Івасюк переїхав до Львова, де через рік закінчив медінститут і навчався в консерваторії. Тут Володимир почав творити ще активніше. Величезну популярність здобули інші твори Івасюка: «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Два перстені», «Баллада про мальви», «Капелюх» та багато інших. На більшість з них зроблено десятки кавер-версій, їх залюбки виконують і сучасні артисти.

Ставши популярним у Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він український композитор. Це, звісно, не подобалося партійним діячам та спецслужбам, які тісно контролювали радянську естраду.

Смерть композитора

За два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але видатного українця закордон не цікавив і він відмовився від цієї пропозиції. Та й невідомо, наскільки щирою була ця пропозиція.

18 травня 1979 року його тіло було знайдене, повішеним у Брюховицькому лісі під Львовом. Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов зранку на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: однак не міліція, а випадковий солдат, що натрапив у лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. До речі, пошуки велися з 27 квітня до 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Це ймовірно вказує на те, що силовики знали про долю Володимира задовго до того, як його тіло офіційно виявили.

26 січня 2009 року Генеральна прокуратура України поновила давно закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка, але в листопаді 2012 року справу було закрито нібито через відсутність складу злочину. 12 червня 2014 року Генеральна прокуратура України знову поновила закриту кримінальну справу про смерть Володимира Івасюка. «Вбитий співробітниками КГБ», – заявив прокурор Львівщини Роман Федик в лютому 2015 року.

На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч людей. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Похорон композитора перетворився на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в той же день. Наступного ж дня люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори.

Цікаві факти

• Володимир Івасюк, окрім музики і поезії, мав ще й хист до малювання. У його особовому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років – переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі і карикатури.
• Наприкінці 80-их років батько Володимира Михайло Івасюк отримав бандерольку з листом від Всесоюзного агентства з авторських прав. В листі йшлося про таке: «З приємністю надсилаємо Вам екземпляр II тому збірника пісень вашого сина В.Івасюка, який вийшов у видавництві «Дума м’юзик» в обробці Олеся Кузишина». Знане в Нью-Йорку видавництво запланувало видати 6 збірок з понад 60-ма найбільш відомими піснями Володмира. Це було перше значне та якісне видання творів Івасюка.
• У 1994 році президент України Леонід Кравчук підписав Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. У 1999 році в Чернівцях відкрили Меморіальний музей Володимира Івасюка.
• У віці 17 років Володимир з товаришами розважався у доволі мирний спосіб у парку в Кіцмані. Звідки виникла ідея вдягнути на голову гіпсового погруддя Леніна чийогось картузика, достеменно невідомо. Але компанія, жартуючи, таки вдягнула «непокриту» голову вождя. Такі витівки на той час жорстоко карались, тож хлопці поспішили якомога швидше зняти картуза з Ілліча. Поспіх призвів до того, що незакріплене погруддя впало з постаменту та надбилось. Декотрим молодикам вдалось втекти, але Володю застукали на гарячому. Покарання не змусило себе довго чекати – 15 діб в міліції, питання про вигнання зі школи та невидачу атестату – Володимиру, який мав отримати золоту медаль! Батькам довелось переїжджати до Чернівців, аби ця історія припинила свій подальший розвиток та сина не діставали цькуваннями. Відтак сьогодні ми можемо припустити, що й тут Володимир Івасюк випередив свій час і став учасником «Ленінопаду» тоді, коли це ще не було мейнстрімом.