дивись.info

Вдихнути життя, або Чому система трансплантацій в Україні не працює

Вдихнути життя, або Чому система трансплантацій в Україні не працює

В Україні дозволено проводити трансплантації з 1999 року. У нас успішно пересаджують органи і є висококваліфіковані лікарі. Тисячі українців потребують трансплантацій, та часто не встигають отримати шанс на життя, а все тому, що система абсолютно не працює.

Останнім часом у вітчизняному Міністерстві охорони здоров’я заговорили про реформи у цій сфері. Згідно з обіцяним, система трансплантації органів повинна відродитись, адже попри проведені операції, лякає їхня мізерна кількість. За словами очільника МОЗ Максима Степанова, є кілька проблем, через що хурургічні втручання не можуть проводитися, і у відомстві опікуються тим, аби якнайшвидше ці питання вирішити.

ІА Дивись.info вирішила розібратись, чому в нашій країні трансплантації органів – це знакова подія, тоді як за кордоном це нормальна практика, та скільки часу потрібно, аби система запрацювала так, як і повинна, не лише на папері.

Тарас Рудик, кардіохірург, медичний директор клініки хірургії серця та судин Симбіотика розповідає, що трансплантація як явище існує вже давно. Зокрема у Львові протягом десятка років це питання було живим: колись була трансплантація, потім зупинили розвиток цього напрямку, пізніше він був відроджений, зокрема на теренах обласної лікарні зусиллями і клініки, і кафедри пересадили не один десяток нирок. 

«Тому важливо зрозуміти різницю між поняттями «зробити трансплантацію» як разове явище (сюди належить рівень клініки, технологій та персоналу) та «робити трансплантацію» — це різні речі. Для трансплантації важливо те, що ми маємо зараз: згідно з законом, ми маємо право мати органи як від живих донорів, так і від померлих людей», – розповідає кардіохірург.

Важливо зрозуміти різницю між поняттями «зробити трансплантацію» та «робити трансплантацію» — це різні речі

Зазначається, що до того, як 2018 року у дію вступив новий закон, людині можна було врятувати життя тільки завдяки органам, отриманим від живих родичів. Відповідно, про пересадку серця чи, для прикладу, цілої печінки навіть не йшлося.

Тарас Рудик підкреслює: розвиток законодавчої бази, який дозволив брати органи у мертвих, розширив можливості допомоги. Це і є одна із основних законодавчих ініціатив. Є ситуації соціальної смерті, тобто людина дихає, серце б’ється, втім відбуваються умовно незворотні зміни в мозку. І така людина потенційно може стати донором для багатьох людей: можна взяти як і головні органи (печінку, нирку, серце), так і сітківку ока тощо.

Чого бракує, аби врегулювати процеси 

Тарас Богданович зазначає, що важливим моментом є формування показів. Йдеться про особу, яка візьме на себе моральну і юридичну відповідальність констатувати смерть цієї людини.

«У світі не вигадують велосипеда: є процеси, обладнання, яке дозволяє кваліфікувати смерть мозку. Для того, щоб ми системно почали робити трансплантацію, ми маємо навести лад у питанні донорства. Якщо виникає ситуація, коли людина отримує травму мозку несувмісну з життям, потрібно просто взяти кращий досвід іноземних країн, де це працює, (працюють процеси констатації смерті мозку — ред.). Також це стосується людей, хто саме констатує цю смерть (реаманітологи тощо), взяти протоколи, які давно вже існують – це доказова медицина, та навчити спеціалістів, аби вони могли кваліфікувати смерть мозку», – розповідає лікар.

Для того, щоб ми системно почали робити трансплантацію, ми маємо навести лад у питанні донорства

Кардіохірург акцентує, що такий процес є стандартним і його неможливо ані змінювати, ані шукати альтернативи.

«Має сформуватися служба з мережею спеціалістів, які будуть відповідати за те, що це дійсно, зі всіх сторін – як моральних, професійних, медичних, так і юридичних – смерть мозку. Отже, ця людина стає донором. Другий момент – має бути база реципієнтів-потребуючих (реєстри)», – підкреслює Тарас Рудик.

За словами лікаря, створення та функціонування бази переходить з площини чисто технічної в площину державотворчих процесів, адже, для прикладу, для людей, які потребують пересадки нирки, має функціонувати нефрологічна служба, що б вона такого пацієнта знайшла та пояснила шляхи лікування тощо. 

Створення та функціонування бази переходить з площини чисто технічної в площину державотворчих процесів

«Це означає, що до цього має підніматися не лише транспланталогія, а й всі галузі медицини. Якщо виникає проблема з печінкою, потрібно звернутись до гастроентеролога і так далі. Є дуже багато проблем, пов’язаних не просто з якимись токсичними ураженнями печінки, але й інфекційні: гепатит C – хвороба, що призводить до незворотних змін у печінці. Тут повинна працювати інфекційна служба», – додає Тарас Рудик.

Тобто йдеться про те, що такі служби повинні працювати досконало, аби вчасно та якісно констатувати людські хвороби чи необхідність тій чи іншій особі здійснити пересадку. Адже, на думку кардіохірурга, якщо ці служби не будуть виконувати свою роботу, ситуація із реципієнтами стане критичною. У світі є тенденція, коли донорів менше, ніж потребуючих, та в цьому випадку не потрібно доводити до точки кипіння.

«Тому у світі існують черги, бо якби була достатня кількість донорів, то необхідності в реєстрах не виникало б. Ці черги потрібно зменшити, значить банально покращити життя людей, формувати цінність здоров’я. Аби люди ходили на профілактичні огляди, робила щеплення», – розповідає кардіохірург.

Отже, важливо створити комісію, яка констатує смерть мозку, внормувати відповідний рівень спеціалістів суміжних спеціальностей, у полі діяльності яких виникає донор, аби вчасно кваліфікувати потребу людини в трансплантації.

«Рівень загальної медицини повинен бути високим. Далі ми йдемо в інший процес. Після трансплантації людина повинна отримувати пожиттєво імуносупресивну терапію, що є дороговартісною та інколи сягає тисячі доларів на місяць. Тому в держави повинні бути кошти, а отже, розвинута економіка для того, аби підтримувати пожиттєво трансплантованих пацієнтів», – коментує лікар.

Тому проблема не у відсутності кадрів, адже є безліч прикладів спеціалістів, котрі готові та вже здійснюють трансплантації. Окрім цього, операції можна робити не лише у великих центральних лікарнях, а й у районних відділеннях.

Також реєстр пацієнтів, що очікують на трансплантацію, повинен бути чесним та прозорим, група фахівців кожної спеціальності, яка серед усіх хворих відсепарує тих, хто потребує трансплантації, і врешті-решт мають бути спеціалісти, які це зроблять.

Питання логістики органів

Тарас Рудик зазначає, що питання логістики стосується не лише розвитку наземного транспорту — має бути ще й повітряний транспорт, розроблені правила перельоту із органами на борту та створені фіксовані сполучення між містами чи країнами.

Трансплантація це досить дорога іграшка для цивілізованої держави

«Тобто ми стикаємось із тим, що трансплантація це досить дорога іграшка для цивілізованої держави. Ми вже рухаємось у тому напрямі, але всі мають усвідомлювати, що таїнство трансплантації має відбуватись не лише в операційній, а воно відбувається до операції та після неї: має бути пожиттєвий супровід пацієнта з боку держави, а до цього має бути професійна та морально чесна команда, яка скаже: «Від цієї людини можна забирати органи». А інші медики у відповідь: «А ця людина справді потребує», – пояснює кардіохірург.

Скільки часу необхідно для стабілізації системи трансплантації в Україні

Тарас Рудик пояснює, що в Україні тільки запрацювала первинна ланка надання медичної допомоги на тому рівні, який необхідний цивілізованій країні, тому говорити про третинну ланку високоспеціалізованої допомоги, куди належить трансплантаційна система, ще рано. За його словами, на вторинному рівні існує ще безліч невирішених питань, відтак зразок того, як держава поставиться до регулювання вторинки, таким і буде підґрунтя для надбудови високоспеціалізованої системи.

Якщо взяти «тепличну умови» для розвитку трансплантології, я думаю, що за рік ми зможемо спокійно організувати всі процеси

«Навчити людей, створити команду спеціалістів, які є кваліфікованими і мають здатність до навчання — це те, що є в руках людей. Технології – це кошти, а ці кошти на технології повинні бути, і я не знаю, наскільки наш бюджет дивиться в бік розвитку медицини. Якщо взяти «тепличні умови» для розвитку трансплантології, я думаю, що за рік ми зможемо спокійно організувати всі процеси», – підкреслює Тарас Рудик.

Він також зазначив, що будь-яка технологія складається із кадрів, обладнання і процесів.

«Кадри у нас є — це люди, які готові навчатись та вже працюють у сфері трансплантацій, обладнання немає. Сюди належить як скальпель, яким розрізають шкіру, так і сучасний реанімобіль, який здатний мати в собі всі середовища і спеціалістів для транспортування органів. Щодо процесів, то їх не треба вигадувати, їх можна взяти в розвинутих країн, вкласти в голови кадрів і питання зрушить з мертвої точки.

Будь-яка технологія складається з кадрів, обладнання та процесів

Юрій Андреєв, голова правління у Національному рухові «За трансплантацію» каже, що усі плюси і мінуси Закону «Про трансплантацію» можна оцінювати лише в тому випадку, коли він запрацює, а зараз, крім закону, є ще низка інших причин відсутності системи трансплантації.

«Тому давати оцінку законодавчій базі дуже важко. У будь-якому випадку, закон – не аксіома: його можна змінювати, скасовувати та виправляти. Я би не акцентував увагу саме на законодавчій базі – більшою мірою треба говорити про саму медицину.

Трансплантація в Україні була, є і буде, але біда в тому, що до цього часу вона в так званому зародковому стані. Ми робимо перші кроки і тільки зараз починаємо будувати ось цю систему.

Трансплантація в Україні була, є і буде, але біда в тому, що до цього часу вона в так званому зародковому стані

Поки що те, що прописане в законі, є Єдина система трансплантації – реєстри. Їх  мало бути 9, але на сьогоднішній день система ще не працює. Свого часу за керівництва МОЗ Уляни Супрун на закупівлю (створення цього реєстру) було виділено 26 мільйонів гривень, але виявилось, що і гроші кудись зникли, і реєстри так і не створили. Зараз нова команда, яка туди прийшла, намагається з цим працювати – фактично роблять заново, втім готового продукту досі немає», – каже Юрій Андреєв.

Він вважає, що проблема не в законодавчій базі чи презумпції (згоди чи незгоди), а у відсутності системи.

Окрім цього, тільки зараз приступають до своїх обов’язків трансплант-координатори. Вони проходили курси. Наприклад, під час останніх успішних заборів органів і трансплантацій, зокрема у Київській лікарні швидкої допомоги, почала працювати молода дівчина – трансплант-координаторка. Вона скоординувала лікарні, де, згідно з протоколом, діагностували людині смерть мозку, потім була розмова із родичами загиблого, відбувся успішний забір органів – серце, дві нирки і печінка, а лікарі провели пересадку.

І завдяки загиблому хлопцю вдалося врятувати чотири життя. Це якраз є приклад успішного процесу – діагностування смерті мозку, донорський етап (бесіда з родичами) забір органу, логістика (транспортування органу) та трансплантація. 80% українських лікарень, де могли б проводити трансплантацію, не мають елементарного обладнання для діагностики смерті мозку. Відповідно, цей процес не може рухатись далі.

80% українських лікарень, де могли б проводити трансплантацію, не мають елементарного обладнання для діагностики смерті мозку

«Я б зауважив, що процедура діагностування смерті мозку має бути обов’язковою не залежно від того чи є в країні трансплантації, чи ні. Людям, які помирають у реаніамаціях, потрібно діагностувати смерть мозку – це доказ того, що людину вже не можливо повернути до життя», – говорить активіст.

«Чорні трансплантологи»

Він зазначає, що процес трансплантацій, хоч і існує давно, втім перебував довгий час у замороженому стані. У лікарнях, де це обладнання є, лікарі боялись братись за пересадку органів, бо були залякані розмовами про «чорних трансплантологів».

Під час останньої пересадки органів у Києві брала участь понад 300 медичних працівників

Загалом система трансплантології в цілому світі побудована так, аби цього уникнути. У процесі від констатації смерті мозку до самої пересадки органу задіяна велика  кількість лікарів – якби виникло якесь зловживання, його не можливо б було приховати. Для прикладу, в останній пересадці органів у Києві брало участь понад 300 медичних працівників.

«Окрім цього, саму трансплантацію аж ніяк не можливо втаємничити, бо після пересадки органів людина перебуває пожиттєво під пильним наглядом лікаря, приймає імунодепресанти – таблетки, які пригнічують імунітет, аби не відбулось відторгнення органу. А дозу підібрати може тільки лікар за допомогою лабораторних аналізів, які, до слова, проводять навіть не по всій Україні», – додає Юрій.

Презумпція згоди та незгоди

Юрій Андрєєв додає, що, крім цього, існує поняття презумпції згоди та незгоди. В Україні діє така сама презумпція, як у США: йдеться про процес спілкування із родичами щодо можливості забору органів померлого для подальшої пересадки. Наприклад, у Білорусі у всіх без винятку померлих громадян беруть для трансплантації органи, якщо за життя вони не напишуть відмови. Та кількість трансплантацій від цього не залежить.

За останні роки, коли здійснили оновлення законодавства, почали проводити діагностику смерті мозку в деяких лікарнях. Найгірше, що замість того, аби врятувати комусь життя, люди закопують у землю своїх близьких зі здоровими органами, тому що не працює система. Донорство – це найвищий прояв людяності, можливість навіть після закінчення життя земного подарувати його іншим людям.

Донорство – це найвищий прояв людяності,  можливість навіть після закінчення життя земного подарувати його іншим людям

«У нас є відсутність донорських органів, тому є відсутність практики діагностування смерті мозку в пацієнтів, а процедура, яка повинна виконуватись, не виконується», – говорить голова правління НР «За трансплантацію».

Отже, те, як запрацює система трансплантації в Україні та наскільки швидко цей процес відбудеться, залежить від кількох факторів, що є взаємопов’язаними між собою. Проблема криється не в тому, що фахівці бояться проводити операції з пересадки через псевдорозмови про «чорних трансплантологів», а тому що бракує елементарної технологічної бази, завдяки чому проблема вирішиться. Окрім цього,також потрібно внормувати логістику органів і врегулювати донорський процес, а отже, створити єдину базу, згідно з якою люди, котрі потребують трансплантації, отримають нове життя.

Утім є ті, кому пощастило менше. Максиму Грекову, якому зараз 36 років, пересадили серце у Білорусі в 2016 році, він поділився своєю історією з ІА Дивись.info, про яку ви можете дізнатись у наступному матеріалі.

Мар’яна КОВАЛЕНКО

 

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.