дивись.info

Юліан Лаврівський – львів’янин, який став одним з піонерів українського національного відродження

Юліан Лаврівський – львів’янин, який став одним з піонерів українського національного відродження
Депутати українці Галицького сейму першого скликання (1861 – 1867). Посередині, четвертий праворуч сидить Юліан Лаврівський.

Колонка Івана Хоми, історика, доцента Національного університету «Львівська політехніка».

27 серпня минув 201 рік від дня народження, не перебільшу, коли напишу, найуспішнішого українсько юриста та громадсько-політичного діяча 1861-1873 років Юліана Григоровича Лаврівського, який жив у Львові в часи Австрійської імперії (з 1867 р. Австро-Угорщини). Від 1999 р., коли зацікавився цією постаттю, ніколи не чув про те, щоби вшановували його пам’ять покладанням квітів біля місця поховання на Личаківському кладовищі тощо.

Широкому загалу українського суспільства Юліан Лаврівський не відомий. Тільки в деяких навчальних посібниках з історії України про нього згадують. Здається, в шкільних навчальних підручниках для 9-го класу про Ю. Лаврівського жодного слова. Хоча методи та результат його діяльності є достатньо повчальним. Зокрема він навчив українців, використовуючи правову базу Австрійської імперії, створювати громадські, культурні, просвітні, видавничі та політичні організації та інституції. Так, як це робили поляки та євреї. Ю. Лаврівський вважав, що присутність рідної – української мови на кожному рівні життя суспільства має значення, а особливо коли мова має значення для співмешканців поляків.

Багато чого ще корисного могли б учні, студенти та широкий загал почерпнути, щоби зрозуміти, як він переплавляв українців з народу в націю.

Окрім того, на честь Ю. Лаврівського у Львові немає навіть вулиці.

Хто такий Юліан Лаврівський

Народився 27 серпня 1819 року в селі Мшана, що відноситься до українського етнографічного регіону Лемківщина, в сім’ї греко-католицького священника. Закінчив гімназію в Перемишлі та юридичний факультет Львівського університету. Під час революційних подій у Львові 1848-1849 рр. був учасником полонофільської організації «Руський Собор», в жовтні 1848 року брав участь в ініційованому Головною Руською Радою з’їзді українських вчених  «Соборі руських учених», долучився до створення «Галицько-Руської матиці». Проживав у Львові та працював у крайовому суді.

Упродовж 1850-их років працював писарем у судді та державним прокурором у Самборі.

У 1861 р. був обраний серед селян Самбірського виборчого округу депутатом – послом до представницького законодавчого органу Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським, князівством Освенцімським і князівством Заторським – Галицького крайового сейму. Впродовж 1861-1873 років тричі обирався послом до Галицького сейму, тричі був членом виконавчого органу сейму Виділу крайового, призначався судовим радником Вищого Галицького Суду, з 1869 року віце-маршалок сейму. Ініціатор «угодової політики» – внормування українсько-польських відносин на Галичині.

Поміж цим, вже 1861 року він розпочинає роботу над двома проєктами, відкриття у Львові українського театру та товариства для української інтелігенції. 15 листопада 1861 року вдалось отримати від намісництва дозвіл на відкриття клубу для української інтелігенції під назвою «Руська бесіда». Метою діяльності було згуртувати українську громадськість, сприяти впровадженню української мови у повсякдення та обмін думок навколо важливих проблем українців на Галичині. Урочисте відкриття товариства відбулось 9 січня 1862 року, головою обрали Юліана Лаврівського.

Щодо театру, то українське населення Львова досить пасивно сприйняло цей проєкт. Тому робота над відкриттям театру затягнулась на декілька років. На цьому етапі, Ю.Лаврівський заснував при «Руські бесіді» театральний фонд, організував українських студентів для підготовки репертуару та акторів. Також студенти займались перекладами з німецької і польської мов літературних, драматичних творів на українську. Найкращі роботи преміювались з театрального фонду. У 1863 році при «Руські бесіді» було засновано драматичну школу. У такий спосіб над проєктом українського театру почали працювати талановиті та небайдужі українці.

Офіційне відкриття першого українського народного театру відбулося 7 березня 1864 року в присутності численної української громади і намісника Галичини графа Менедорфа. Урочисту частину розпочав привітальним «Прологом» літературознавець, історик української літератури Омелян Огоновський. Завершив привітання подякою Ю, Лаврівському: «Най же честь буде мужу всечесному, що перший дав життя театру тому! Ім’я Лавровского прославиться, і в ряд ревнителів поставиться». Театральне життя розпочала вистава «Маруся» за повістю Григорія Квітки-Основ’яненка у постановці О.Бачинського, а основу театральної трупи склали актори драматичної школи.

Подальша допомога театру від Ю. Лаврівського зводилась до того, щоби добитись державного фінансування. Польська сеймова та урядова бюрократія всіляко ігнорувала звернення про встановлення фінансування. Тільки в 1870 року, у рамках «угодової політики», Галицький сейм затвердив державне фінансування для українського театру.

На 1861 рік припадає допомога Ю. Лаврівського українським студентам Львівського університету вирішувати студентські справи на своїх зборах, без зобов’язання це робити на зборах польських студентів.

Впродовж 1860-их років за підтримки Ю.Лаврівського перші політичні кроки робили народовці, які відкрито про себе заявили 1 лютого 1862 р., коли вийшов у світ їх друкований орган – газета «Вечорниці». До виходу цієї газети був причетний і Ю.Лаврівський, який надав організаційну і фінансову допомогу.

Не менш важливого значення в громадській роботі Ю.Лаврівського набула перекладацька діяльність. Зокрема організував переклад українсько-німецького словника. Для цього залучив студентів (О. Партицького, Д.Танячкевича, П.Товарницького та ін.) Львівської духовної семінарії. Словник було складено вже в кінці 1862 р., але тільки в 1867 р. за редакцією О. Партицького словник вийшов.

7 лютого 1862 р. з дозволу міністерства юстиції Ю.Лаврівський створив разом з Я.Головацьким комісію, яка під їх керівництвом розпочала переклад цивільного кодексу Австрійської імперії.

Серед різних напрямків громадської діяльності Ю.Лаврівського на особливу увагу заслуговує участь у відкритті і забезпечені роботи першого українофільського культурно-просвітнього товариства «Просвіта». Товариство свою роботу розпочало 8 грудня 1868 р. під керівництвом А.Вахнянина, який 22 червня 1869 р. в листі до П.Куліша відзначив бажання Ю.Лаврівського стати членом «Просвіти». Вже на початку 1870 р. Ю.Лаврівський був обраний головою «Просвіти», і обіймав цю посаду до травня 1873 р. До основних заслуг Ю.Лаврівського, в період коли він очолював «Просвіту», відносять те, що він, будучи в той час віце-маршалком Галицького Сейму, ініціював ухвалу рішення про постійне державне фінансування товариства. Підняв цю проблему на загальний розгляд сейму 20 вересня 1869 р.

До особливостей його роботи в Галицькому Сеймі і виконавчому органі сейму Виділові Крайовому слід віднести те, що свої виступи і доповіді промовляв українською мовою. Адже польська сеймова більшість законодавчими актами почала витісняти українську мову з початкової та середньої освіти, адміністративних і судових установ. Загалом тема мови стала особливим чинником погіршення українсько-польських відносин.

У зв’язку з цим Ю. Лаврівський взяв на себе, як показав час не належно оцінену українськими політиками, ініціативу спробувати внормувати українсько-польські відносини. Програму внормування українсько-польських відносин вже як віце-маршалок Галицького сейму він представив 26 жовтня 1869 р. Пропонував, щоб передбачалося вільне використання української та польської мов у відносинах з місцевою та урядовою владою. Проте зберігався статус за польською мовою як урядової. Наголошувалося, що питання граматики, лексики та правопису не можуть бути предметом законодавства, що виключало в майбутньому можливість втручання поляків в мовно-правові дискусії. В освітній галузі програма передбачала перетворення Академічної гімназіїї у Львові на виключно українську, створення українських паралельних класів у гімназіях в Перемишля, Станіславова, Самбора, Бережан та Тернополя. Деякі предмети у Львівській політехніці мали викладатися українською мовою, Львівський університет перетворити на двомовний (з польською і українською мовою викладання) і відкрити українські кафедри на правничому та філософському факультетах. У місцевостях з мішаним населенням, щоб у всіх середніх навчальних закладах вивчення двох крайових мов було обов’язковим. У сфері «політичних відносин» внесок передбачав зачитування  сеймових протоколів двома мовами, входження до крайового виділу щонайменше двох українців (один як член Виділу, другий – заступник, зважаючи на те, що крайовий виділ складався з 6 членів і 6 заступників), фінансування з крайового бюджету українського театру з правом контролю театру крайовим виділом.

Для зміцнення інформаційної підтримки унормування українсько-польських відносин у вересні 1870 р. Ю. Лаврівський розпочав видавати власний періодичний орган «Основа».

Однак ініціатива порозуміння була провалена поляками в сеймі, а Ю. Лаврівський став об’єктом критики, особливо депутатами народовцями-українофілами, а після смерті і забуття. На жаль, це не стало предметом діалогу як внутрішньо українського, так і з опонентами – поляками. Намагаючись врятувати бодай щось, Ю. Лаврівський під час засідання сейму в 1871 р. виніс пропозицію про поступове запровадження української мови в академічній гімназії у Львові. Сейм підтримав поетапне запровадження української мови в Академічній гімназії у Львові. Це буде останнім політичним здобутком Ю. Лаврівського, плоди якого дадуть про себе знати через декілька десятиліть.

Гробівець родини Лаврівських на Личаківському кладовищі, поле №56.

5 травня 1873 р. Юліан Лаврівський помер. День перед тим померла його дружина Каміла Малевська (1826-1873). Найімовірніше, причиною смерті подружжя Лаврівських був тиф. Поховали їх 6 травня 1873 р. на Личаківському кладовищі. Похорон віце-маршалка Ю. Лаврівського вилився у справжню багатотисячну маніфестацію, у якій взяли участь представники української та польської політичної еліти, члени багатьох українських товариств Галичини, вище крайове керівництво тощо. Траурну процесію супроводжували хори семінаристів та учнів Академічної гімназії під проводом А. Вахнянина.

Читайте також: Про Українську військову організацію (УВО): до 100-річчя створення

У короткій посмертній інформаційній довідці про Ю. Лаврівського записано, що за життя був нагороджений лицарським хрестом ордена Леопольда та папським командорським хрестом ордена св. Григорія Великого.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Дудар Оксана
Шеф-редактор ІА Дивись.info. За освітою філолог, за покликанням журналіст. Життєве кредо – журналіст завжди повинен ставати на бік слабких і скривджених. Улюблена робота – їхати у відрядження.