«Мені не важко з собаками, важко – з людьми», – кінологиня Наталія Лелик

DSC_0003-min

Наталія Лелик майже 24 роки пропрацювала медсестрою, але одного дня вона вирішила кардинально змінити своє життя – і стала кінологом.

Кожна собака має розум, серце і душу, потрібно тільки знайти підхід – це головний принцип, яким вона керується, тренуючи собак.

З чого все почалося

Історія пані Наталі почалася 2011 року, коли їхня родина вирішила завести лабрадора, на ім'я Чак, про якого мріяв син.

«Моє знайомство з кінологічним світом почалося саме тоді. Син хотів, ми довго шукали, обирали. Коли людина починає жити із собакою, міняють погляди на життя, міняється саме життя і трохи по-іншому дивишся вже на усіх собак. А потім у нас з’явилася Нора. Дуже хороша та гарна дівчинка. Вони з Чаком подружилися», – розповідає пані Наталя.

Нору з її братиками і сестричками на вулиці знайшла одна жінка. Малюкам пощастило і для них знайшли родини. Коли пані Наталя принесла додому маленький чорний клубочок, то навіть не підозрювала, якої він породи і яких буде розмірів. Нора виявилася метисом бельгійської вівчарки.

«Прожила вона у нас 7 років. Потім, на жаль, захворіла. Її вже рік, як з нами немає. Собаки дуже сумували, коли Нори не стало», – веде далі жінка.

Коли у домі було вже дві собаки, Наталія Лелик почала волонтерити  у собачих притулках. Це було десь 8 років тому, коли ЛКП «Лев» ще і близько не виглядав так, як сьогодні. Вона разом з іншими дівчатами-волонтерками приїжджала на вихідних до притулку, тягнучи з собою велетенські каструлі з кашами. Годували собак,гуляли з ними, шукали для них нові домівки і люблячих господарів.

«У ЛКП «Лев» був великий білий «ведмедик» – кавказець Малюк. Кавказька вівчарка – порода непроста. Він знає своїх і чужих. Якось так сталося, що ми з ним швидко знайшли спільну мову. Я приходила, годувала його, могла з нами гуляти, сидіти поруч на асфальті, ми з ним танцювали, спілкувалися. Це був мій пес, але забрати я його не могла, бо кавказці – це собаки одного господаря, і він не зміг би прийняти ні Чака, ні Нору поруч зі мною. Вони б просто не порозумілися», – розповідає кінологиня.

Як Малюк опинився у притулку, невідомо. Так виглядало, що забрали його у якихось людей.

«Але через деякий час на вулиці виловили кавказьку вівчарку-дівчинку. Відповідно, у притулку народилися цуценята. Коли я їх побачила, то сказала Малюку, що одне з цуценят заберу. Не знаю, чим я тоді керувалася, але, напевно, хотіла врятувати їх від тих умов, в яких вони опинилися. Народилося п’ятеро цуценят, та вижив лише мій Рон. Він був весь покусаний. Ми поїхали до ветеринара. А тоді я його забрала його до себе, щоб він міг нормально жити», – каже пані Наталя.

«Проблемна дитина»

Собаки гарно зустріли нового сусіда. Нора стала йому за маму, а Чак був у всьому прикладом – Рон все повторював за лабрадором.

«Але кавказець росте, і ті умови, в яких він народився, дали своє відлуння. Рон почав виявляти недовіру до чужих собак і людей. Загалом така поведінка притаманна для цієї породи, але оскільки ми живемо у місті, мені було важко з ним. Я багато читала, намагалася зрозуміти, чому він такий, розібрати його поведінку. Почала спілкуватися з кінологами, як мені з того усього вийти», – веде далі пані Наталя.

Вона зізнається, що три собаки у квартирі – це не складно, але якщо Чак і Нора розуміли, коли господиня відлучається чи їде у відрядження, то для Рона це була справжня трагедія. Він плакав і сумував, в Наталі від цього краялося серце.

І так сталося, що доля звела жінку з людиною-легендою у кінологічних колах. Це киянин Віталій Голота – керівник універсального дресувального центру «Геліон».

«Для мене ця людина була недосяжною. Але, напевно, у житті не буває нічого недосяжного. Я телефонувала усім підряд і подзвонила йому. Розповіла про свою проблему. І відразу кажу: «Тільки не кажіть мені приспати собаку, бо я цього не зроблю». А кінолог каже: «Усе нормально. Давайте будемо розбиратися». Так ми і познайомилися. Віталій Голота став моїм першим вчителем і наставником. Людина надзвичайно добра, розумна і хороша. Я почала їздити до нього у Київ на заняття. Я здала екзамен у його центрі, і ми почали запрошувати Віталія до Львова на семінари. Це були незабутні дні. Віталій Голота – людина, яка з собакою на одній хвилі. Він розуміє її з одного погляду. Якщо мій Рон нікого і близько до себе не підпускав, на всіх гарчав і кидався, то біля Віталія сидів сумирно і лише дивився, незважаючи, що кінолог був зі своєю собакою – бельгійською вівчаркою. Я тоді була настільки зачарована, що не могла зрозуміти, як таке може бути?» – розповідає Наталія Лелик.

Вона каже, що Віталій Голота дуже багато допоміг з Роном.

«Звісно, ті помилки, яких припустилася у вихованні, вже не виправити. Я багато чого зрозуміла, навчилася і мені хотілося людям допомогти та застерегти від таких помилок. Адже одне діло, коли ти прочитав і кажеш, що треба так і так, а зовсім інше, коли відчув усе на собі. Коли падаєш і падаєш, влітаєш у дерева, не знаєш, що робити, бо твій собака гарчить, розривається і ти не можеш з ним нормально гуляти. Після спілкування з багатьма людьми, виникла ідея створити клуб собачників, які не хочуть перетворювати свого улюбленця на робота. Ми займаємося вихованням собак і господарів. Стараємося налагоджувати контакт між людиною та твариною», – розповідає жінка.

Радикальні зміни

Так собаки почали змінювати життя пані Наталі. Майже 24 роки вона пропрацювала медсестрою терапевтичного відділення у лікарні швидкої допомоги.

«Там я рятувала людей, тут я рятую собак», – каже кінологиня.

До речі, неабияк знадобилися навики медсестри, адже собаки так само хворіють, як і люди.

«За фізіологією та анатомією недуги інші, але я знаю, як зробити ін’єкцію, як дати правильно таблетку, зробити перев’язку. То лапу поранить, то щось не те з’їв», – розповідає пані Наталя.

Ось так намагання допомогти Рону, якому зараз 6 років, привели Наталю до створення власної кінологічної школи «Dog Friend».

«Сказати, що я шкодую, бо моє життя кардинально змінилося, я не можу. Абсолютно не шкодую. Ту радість, яку дарують чотирилапі, важко чимось замінити. Собаку треба любити такою, якою вона є, і розуміти. Звісно, виховувати треба, підлаштовувати під свій ритм життя, але не треба її робити такою, як у сусіда чи в кіно. Ваш собака – це ваш собака. Мені сказали: «Рон такий, який він є. Треба знайти до нього підхід. Пристосуватися і жити у тих умовах, які є». Час не повернути і не виправити вже допущені помилки. Люди часто приходять і кажуть, що ось раніше мали дуже розумну вівчарку, а ось цей собака якийсь не такий. Не треба їх порівнювати. Немає однакових собак, так само, як нема однакових людей», – пояснює кінологиня.

І додає, що треба вивчити характер собаки, його психологію, поведінку, тоді можна з'ясувати, що поміняти. Але й людина повинна помінятися, тоді це життя буде гармонійним.

«Усі кінологи радять, що перш ніж взяти собаку, треба добре подумати. Але бувають випадки, коли нема часу думати. І буває, що головою ти розумієш, кого береш, а серце каже робити по-іншому. Я знала, що беру кавказця, що ця собака виросте, але я не могла його залишити», – зізнається жінка.

Кінологічна школа

Поставити собі мету – це одне, а ось втілити її у життя – геть інше. Так було й з кінологічною школою. Наталія Лелик каже відверто, що починати було вкрай складно.

«Я тоді казала, що ніхто до мене не піде. А потім одна знайома передала іншій, та – ще комусь. Пішло і поїхало. Дуже багато дали семінари, коли приїжджали професійні кінологи з інших міст. З’явилася довіра, і люди почали тягнутися. Тим, хто зараз поряд зі мною, подобається саме така поведінка із собаками. Але було дуже важко. Торік, наприклад, ми займалися із собаками на майданчику, а люди викликали поліцію. Поліція приїхала, а собаки на повідках, в намордниках, всі поводяться адекватно, закрита територія. Такі випадки дуже неприємні, бо я не розуміла, чому ці люди так ставляться до собак. Боялася, щоб ніхто не завдав шкоди тваринам, не отруїв. Тому ми часто міняли місце дислокації, адже не маємо власного майданчика. Але разом з господарями ми зробили тренажери для собак, самі їх тягали, бо тримати не було де. Люди є люди. Усім не догодиш. Є ті, хто ненавидить собак», – зітхає Наталя.

Кінологічна школа Наталії Лелик має одну особливість – з собаками тренер займається безкоштовно.

«Мені всі кажуть, що це неправильно, бо будь-яка праця повинна оплачуватися. Але собака – це не робота. Коли людина платить гроші, приходить на тренування, то, відповідно, очікує результату, наприклад, за 10 занять. Але так не завжди буває. Мене часто запитують, скільки часу треба ходити? А я кажу, що не знаю. Бо невідомо, скільки часу знадобиться, щоб знайти контакт із собакою. Заняття з собаками – це не робота, це улюблена справа, без якої я не уявляю своє життя. А коли ти щось любиш, за це гроші не беруть», – пояснює свою позицію Наталія Лелик.

Крім навчання собак, члени клубу їздять з виступами до дітей з інвалідністю, у психіатричні лікарні, школи тощо.

«Знаєте, які у мене хороші люди в клубі?! – вигукує пані Наталя. Транспорту свого нема, а доїхати якось треба. Приїжджають ті, у кого є машини, ми розподіляємося по авто і колоною вирушаємо. За рік ми об’їздили дуже багато і зрозуміли, яка це потрібна справа. Люди міняють своє ставлення до собак. Спочатку було важко. Організувати, поїхати, для собак нове місце. Але все виходило. Люди нас запрошували ще і ще. Протягом року, наприклад, ми щомісяця їздили у село Заклад, де є психіатрична лікарня. Лікарі дзвонили і казали, що пацієнти питали, коли приїдуть собачки. Ми мали свою програму, песики виступали під музику. А потім, хто хотів, міг погладити тваринку. Часом бачиш, як стоїть людина без емоцій чи сумна, а до неї підходить собака, починає виляти хвостиком, і пацієнт починає посміхатися. Тепер карантин і ми не можемо нікуди їздити».

Так само раділи чотирилапим гостям діти у дитсадках.

«Ми давали дітям завдання малювати собак. Зараз у мене близько трьох сотень малюнків. Навіть провели виставку у бібліотеці. Найголовніше під час таких зустрічей – зворотна реакція. Коли ми їхали з психіатричної лікарні, то бачили, як з вікон нам махали і кричали, коли ми знову приїдемо. Це було дуже зворушливо. Кожна зустріч незабутня», – пояснює Наталя.

Кінологиня каже, що колись собаки допомогли їй пережити найважчі часи у її житті. Тварини міняють людей, відкривають у них ті дверцята, за якими ховається тепло і дитинство.

«Господарі – це дорослі люди, у яких є професія, робота, сім’я, а з собаками вони стають зовсім інакшими. Люди забувають про проблеми, домашні клопоти, роботу. Вони просто дуріють, граються», – ділиться своїми враженнями Наталя Лелик.

І зізнається, що немає собак, які не піддаються вихованню, є люди, які не хочуть знайти підхід до тварини.

«Буває приходять, мовляв ось вам собака, зробіть її слухняною. Такого не буде. Треба знайти контакт з собакою. Нема контакту – нічого не вийде. Собака вміє сидіти з дитинства, вміє лежати, але треба, щоб вона це робила, коли ви її просите. Це повага пса до господаря. Людям треба допомогти зрозуміти, що собаки мають душу, розум, серце, просто треба знайти підхід. Комусь досить сказати раз, комусь треба повторити, комусь дати щось смачненьке чи іграшку. Найважче переконати людину», – завершує свою розповідь кінологиня.

І додає, що єдине, про що шкодує, що не змогла тоді врятувати усіх п’ятьох кавказьких вівчарок: «Якби я це зробила, то сьогодні це, мабуть, була б геть інша історія».

«Вірність за зраду»

Крім кінологічної школи, Наталія Лелик започаткувала низку соціальних проєктів. Один з них – «Вірність за зраду». Його суть полягає у тому, аби зібрати 100 історій про собак, врятованих людьми. Коли тварина змогла пробачити зраду і знову повірити у доброту, любов  та щирість. Це проєкт про справжню дружбу між людиною та собакою.

Його мета зробити суспільство бодай на крихту гуманнішим.

Детальніше про ідею читайте у статті Дивись.info «Любов і вірність за зраду: у Львові збирають історії про врятованих покинутих собак».

Свої історії ви можете надсилати сюди: [email protected]

Редакція ІА Дивись.info вирішила долучитися до проєкту «Вірність за зраду». Ми допоможемо розповідати історії і збирати їх. А також віримо, що знайдуться меценати , які долучаться до проєкту – і книга щасливих історій побачить світ.

Оксана ДУДАР

Фото з домашнього архіву Наталії Лелик

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: