дивись.info

Вижити не можна померти: історія життя після раку

Вижити не можна померти: історія життя після раку
Фото ілюстративне

«Життя після раку – воно не краще і не гірше, воно просто інше» – з такою думкою живе Мар’яна та її тато. І хоча у світі рак є другою за частотою причиною смерті, життя після нього все ж існує.

Батькові Мар’яни кілька років тому поставили діагноз – рак горла 4 стадії. ІА Дивись.info поспілкувалася з дівчиною та дізналася, що це означає для їхньої сім’ї, та як вони долають недугу?

– Яка була ваша реакція на хворобу батька? 

– Я саме закінчувала коледж, до захисту диплому залишились лічені тижнів, як моєму батькові поставили діагноз – рак горла.

Симптоми з’явилися за пів року до того, голос став хрипким. Проте тато ніяк не хотів піти на обстеження до місцевої лікарні – то часу не було, то бажання. Батько взагалі рідко приймає ліки, навіть таблетки від головного болю. Нічого не болить, то для чого ж іти до лікаря? Коли все ж наважився на обстеження, то місцевий ЛОР одразу ж спрямував до обласної лікарні. Декілька обстежень, і результати показали рак першої стадії. Операцію призначили за день до мого захисту. Я часто приїжджала до тата, чи не щодня, але рідко залишалася на ніч, це робила мама та молодша сестра, я готувалася до захисту. 

Тільки пам’ятаю, що було тверде внутрішнє запевнення – ніхто не помре, ми переживемо це

Мій диплом уже був готовий, залишилося зробити презентацію та добре підготуватися до виступу, але мені було не до того. Я зараз мало пам’ятаю, які емоції тоді переживала. Тільки пам’ятаю, що було тверде внутрішнє запевнення – ніхто не помре, ми переживемо це.  Звідки взявся рак, адже тато більше 25 років як не курив – постійно думала я. Йому тоді було 52 роки. Але він завжди важко працював, часто займався зварюванням металу, стояв біля диму.

– Що для вашої сім’ї було найважчим за час лікування?

– У день операції, я була в коледжі, готувалася до захисту, сестра теж складала екзамени в університеті, це був період літньої сесії, кінець червня. Операція мала тривала декілька годин, а вже через годину після її початку вийшов лікар і повідомив мамі, що це вже четверта стадія. Метастази поширилися на голосові зв’язки, і потрібно було вирішувати або вирізати більшу частину, включно з ними, або меншу та надіятися, що все обійдеться. Гарантій не було, що через декілька місяців не потрібно буде робити повторну операцію. Мама вирішила не ризикувати здоров’ям батька. Лікарі порізали голосові зв’язки. Я ще тоді до кінця не могла уявити, що тато більше ніколи не зможе нормально говорити. Перший тиждень після операції був надважкий, але ми не могли собі дозволити плакати біля тата, бо це б означало, що справи кепські. А далі була післяопераційна, крапельниці, палата, де було одне вільне ліжко, на якому ми з мамою по черзі спали. 

Пригадую, як на питання – як ви почуваєтеся, тато показував великий палець, що означало – все супер

Коли тато отямився, ми не говорили йому про новий діагноз. Не могли. Мовчали, бо знали, що він сам все зрозуміє. Пригадую, як на питання – як ви почуваєтеся, тато показував великий палець, що означало – все супер. Ми з сестрою та братом розказували, як проходили наші дні: як сесія, екзамени, служба у ЗСУ та мій захист на четвірку, хоча всі мої друзі захистилися на відмінно, але мені було вже все одно і досі все одно на ту оцінку. Через місяць тато приїхав додому, хоча попереду ще був курс променевої терапії. Помалу ставало краще – і йому, і нам. Ми були вдома. Коли тато вночі кашляв, то я ще довго здригалася, боялася, що він задихнеться, не могла звикнути до нової реальності. 

Лікування передбачало два курси променевої терапії, тато пройшов лише один. У лікарні, яку у народі називають «Броньова», він не міг довго знаходитися серед хворих. Завжди гуляв територією, читав книжки, особливо любив історичні романи. А коли онколог сказав, що йому залишилося жити лише рік, то дуже розізлився і сказав так, як міг це зробити по-своєму: «Ти що Бог, що знаєш скільки мені залишилося жити?» і вийшов з кабінету. Другого осіннього курсу променевої терапії не було, тато відмовився, хоч ми і переконували його продовжити лікування. 

– Яким було життя після раку для вас та вашого батька?

– Я хоч і не планувала, але вступила на денну форму навчання в університет. Не хотіла думати про погане, яке могло статися, на щастя, цього і не сталося. Тато давно мріяв про маленький ставок позаду хати і тепер в нього було достатньо часу, щоби втілити свою мрію в життя. З офіційної роботи він був змушений піти, але почав працювати набагато більше вдома, щоб не думати про хворобу. Він все життя був і залишається трудоголіком. Почав більше шанувати свою сім’ю. До нас в гості перестали приїжджати більшість його друзів. Але з’явилися давні родичі, які тепер стали новими друзями. 

Вони це прийняли і ми також, а головне – тато це прийняв

Ми ніколи в сім’ї не говоримо про хворобу, але це не означає, що її немає. Коли ми одного разу приїхали в гості до родичів, що їх я бачила, напевно, двічі за життя, то декілька разів їх виправляла, мовляв тато не хворий. І вони це прийняли і ми також, а головне – тато це прийняв, бо нічого не болить, тільки голосу немає. Вже шість років минуло з дня операції і нічого кардинально не змінилося.

Марія ГОРДИНСЬКА

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.