Як співачка Руслана Лоцман повертає старі українські пісні (фото, відео)

Як з’явився пісенний щоденник Руслани Лоцман, про творчу і волонтерську діяльність заслуженої артистки та про неймовірні, часом казкові історії із її життя ІА Дивись.info запитали у самої співачки.

– Ваш пісенний щоденник дуже люблять люди, він бере своєю щирістю, домашньою атмосферою, невимушеністю. Чому вирішили працювати у такому форматі, розкажіть, як зародилася ідея і для якої авдиторії він був створений?

– Пісенний щоденник виник насправді раптово. Це було другого лютого. Ми з дівчатами залишилися вдома у Києві, а тато поїхав у село. Я не знала, як розважати дітей, бо вони хотіли мультики, а я кажу, що давайте поспіваємо перед камерою та запишемо татові пісеньку. І так вийшло, що ми записали пісню на селфі-камеру. Це було насправді дуже смішно, ми не думали, що воно так вистрілить. Це була жартівлива пісня «В місяці іюлі випала пороша, дід бабу полюбив, бо вона хороша». Були відгуки про те, що таких пісень не можна дітям співати, але переважно відгуки були і хороші, і це відео набрало за дві години дуже багато переглядів та поширень. Ми не очікували на таку реакцію. З пісенним щоденником ми можемо порахувати, скільки пісень знаємо за рік. Щодня у нас нова пісня. Щонеділі, окрім пісенного щоденника, у нас були концерти, і цього дня я могла співати і десять, і п’ятнадцять пісень.  Я колись почула, що японці не видають сертифікати випускникам школи, якщо останні не розкажуть напам’ять двісті народних пісень. Я себе запитувала: а чи знають наші діти хоча б двадцять народних пісень. У нас набагато більше народних пісень, аніж в інших народів світу, тому ми повинні їх співати, а не зберігати у збірниках. Тому ідея щоденника – розширити наш кругозір, повернути пісню до побуту, звернутися до пісні, як до формування нашої самосвідомості.

– Ви виросли у сім’ї музикантів, ще змалечку знали, що будете співати?

– Я не знала – просто співала. Дивлюся на донечок і бачу, що вони теж це підсвідомо роблять, вони бачать у цьому атмосферу родини. Це такий собі стиль життя – співати.  Співати у праці, співати, ходячи по хаті. Пісня оспівувала наше життя. Моє дитинство супроводжувала пісня постійно, не було мобільних та планшетів, ми забавлялися піснями. Мої батьки теж співають, працюють у будинку культури. Нас четверо дівчат у сім’ї і ми завжди жили у цій атмосфері пісень, тому не було сумнівів, що ми всі співатимемо. Так і сталося, кожна у своїй сфері. Тому зараз задаю тони і для своєї сім’ї, і для своїх студентів.

– Аналізуючи вашу творчість, спосіб життя та ваш образ, вимальовується такий собі ідеальний образ традиційної української родини, де навіть світлиця увінчана ластівками та родинним деревом. Коли ви визначилися у своїй ідентичності та у своїх цінностях? Розкажіть, як це було.

– Я жила у селі, потім вступила до Києва в університет. З дитинства мріяла про таку модель родини, де обов’язково присутній козак, весілля в українському стилі. І так сталося, що вийшла заміж за того, який теж це любив. Вийшло, що наші з Дмитром цінності збіглися. Я з 2005-го року у столиці, але серце мене постійно тягнуло до села, бо саме в простій сільській хатині закладається атмосфера української родини. Хоч і в квартирі у нас висіли рушники, дідухи та ляльки-мотанки. Через карантин ми втекли у село, взяли покинуту хату, в якій 10 років ніхто не жив, і вирішили зробити там світлицю, намалювали пташок та родинне дерево. У цій пісенній світлиці ми ведемо постійно наш пісенний щоденник. А Дмитро, як відеооператор, фільмував побілку хати, приведення її до ладу. Ми навіть видали першу серію документального мюзиклу відновлення української хати, співаючи українські пісні.

– У одному зі своїх інтерв’ю ви розповідали небанальну історію про знайомство зі своїм чоловіком. Можете поділитися?

– Це історія, яку я не втомлююся переповідати, бо вона для мене є казковою та визначальною. Я проїздила дуже багато військових частин, починаючи з 2014-го року. Ми давали багато концертів на підтримку наших солдатів, організовували тур «Народна філармонія». Дали більше 200 концертів і раптом нас викликають на Донеччину на День закоханих, через обстріл я туди не потрапила, тому поїхала у військову частину у Дніпропетровській області, де познайомилася із чоловіком. Вручала їм листівки до Дня закоханих, і одна із тих листівок потрапила моєму майбутньому чоловікові. Потім виявилося що декілька років тому на Тарасовій горі він брав у мене автограф, проте це все забулося, також була історія, де ми бачилися на Майдані, але це мені не запам’яталося так яскраво. А вже з лютого 2015-го року, коли я приїхала у військову частину, це для мене вже був знак, що доля сама розпорядилася тим, куди я мала поїхати на Стрітення.

– Ви багато їздите Україною, зокрема з дітьми, відвідали багато місць та міст. Які місця є для вас знаковими та найулюбленішими, як то кажуть, місця сили та натхнення?

– Неймовірно люблю мандрувати. У мене така чудова професія, що я постійно мандрую на крилах пісні. Була у багатьох країнах, де презентувала українську пісню, але Україна мені завжди цікава. Є сакральні місця, куди ми любимо їздити з родиною. Це Вижниця, де відбувалися у нас спільні з Дмитром проєкти – «Миколайчук-фест». Це, звісно ж, Буковина, Карпати, Кам’янець-Подільський, Холодний Яр на Черкащині. Вже їздили за рік туди декілька разів. Для Дмитра, як для митця, це можливість познімати наші яри. Одне з улюблених місць – Тузлівські лимани Одеської області. Тут небагато інфраструктури та людей, а більше птахів, природи та квітів.

– Зараз Україна переживає нелегкі часи, коли у повітрі стоїть багато розчарування, чи відчуваєте ви, що своєю піснею робите для людей, нагадуєте їм, хто вони є і що робите для країни в цілому?

– Я по життю постійно знаходжу щось позитивне, намагаюся притягнути його до себе та своїх рідних. Оцей пісенний щоденник дає дуже багато позитиву для людей, які сидять вдома. Ми активізували виходи онлайн, бо немає концертів, немає живих зустрічей. Мені приємно, що це дарує позитив. Я якось знаходжу нові варіанти, аби не втратити цю хвилю позитиву і прогнати всіляке розчарування, тому що наше життя – це вічна боротьба і за що ми боремося, те ми і маємо.

– У рамках мистецького об’єднання «Народна філармонія» з квітня 2014 року відбулося близько 300 концертів. Ви їздите всією Україною. Як змінилося українське суспільство з того часу, які настрої у людей зараз?

– Шість років існує громадська організація, якою я керую. Ми дали більше 500 концертів, різні просвітницькі заходи, патріотичні проєкти для військових. Різна аудиторія трапляється. Звичайно, у мене самої помінялися настрої, я б не хотіла у це вникати, але присутнє розчарування у зв’язку з тим, що відбувається у державі та світі. Наша справа – не втратити цей напрямок і хоч щось зробити, а не панікувати. По селах багато людей, які не вірять, що щось відродиться, хтось уже давно поховав Україну. Але ми не допускаємо таких думок і на своїх концертах намагаємося утвердити Україну. Все залежить від наших думок, наших мрій і наших справ.

– Що ви думаєте про сучасну українську музику. Зараз існує тенденція до осучаснення фольклору, різного роду інтерпретації, використання стародавніх мотивів у поп-музиці. Що подобається, а що, можливо, дратує. Хто з сучасних молодих виконавців вам імпонує?

– Насправді завжди є дискусія між тими, хто дотримується традицій і каже, що треба співати тільки так, як бабуся у селі і лише у такій сорочці, як сто років тому. В цьому плані я є новаторкою, зберігаючи основу, намагаюся його піднести у сучасному вигляді. У мене є програми із сучасними новаторськими підходами. Торік була ціла програма древніх пісень в аранжуванні для камерного оркестру, для оркестру українського радіо ми записали альбом колядок і щедрівок у сучасній обробці. Це дає розвиток українській пісні, бо не може все стояти на місці, і наші діти мають співати народні пісні та не відчувати себе застарілими, а розуміти, що у цьому є майбутнє, важливо не переграти із інтерпретацією, бо бувають випадки, коли ті, хто не знаються на цінностях, беруть і псують це. Тому слід дуже ретельно підходити до того, як подається пісня у сучасному вигляді.

Є різні цікаві гурти, я не хочу називати імена, хто мені подобається, а хто ні. Я намагаюся зосереджуватися на собі, важливо, скільки людей притягнеться до пісні після твого виступу. Головне – не спаплюжити пісню, а додати їй поваги і краси – це ставлення виконавця до пісні, яке впливає на загальне враження від інтерпретації.

– Шлях до пісні та любов, до творчості ви прокладаєте і для своїх маленьких донечок, вони теж хочуть стати відомими артистками і мріють обрати шлях мами?

– На запитання про дівчаток відповідаю їхніми словами. Орися сказала, що вона хоче на коняці їхати і пісні співати, тому що коні – це теж наша любов. І Ладочка каже, що також хоче. Нехай співають. Має бути все природне. Це має бути їхній вибір. Чи будуть вони артистками, чи ні, але те, що ми сьогодні їм прищеплюємо, буде на користь для їхнього духовного світу. А далі життя покаже. Для мене особисто перемога в тому, що вони вже співають більше пісень, аніж я у своєму дитинстві. Це сприяло тому, що вони із пуза на сцені зі мною.

Олександра Герцюк-Багач