Добрі люди: як врятували дитину, в якої майже не було шансів на життя

Після першої операції дитині практично не давали шансів на життя. Лише завдяки збігу обставинам та добрим людям 28 квітня Артурчик святкуватиме свій перший день народження в житті, більшу частину якого він провів у лікарні.

Люди, про яких йтиметься далі в матеріалі стали частиною долі врятованої дитини. Чому? Бо вони були добрими. А лише добра людина намагається зрозуміти інших, їхню віру, наміри, труднощі та трагедії. Не можна лікувати, не будучи доброю людиною, не можна сповідати без доброго серця.

У вилизаних, але старих коридорах дитячої клінічної лікарні Івано-Франківська не буває тихо. Надривистих плач немовлят пронизує  порожнечу у відділенні патології новонароджених. Під стіну підперті два крісла із вм’ятинами та журнальний столик, щиро устелений книгами про Бога і віру. Сторінки Біблії ще теплі від чиїхось рук. Поряд вервиця, на якій щойно молилися. Сюди Христину з тяжким дитям поклали після відділення інтенсивної допомоги новонароджених. Після операції з видалення частини кишечника Артурчику вивели отвір на передню частину черевної стінки. Тепер дитині вкрай необхідно зміцніти, аби лікарі змогли знову його прооперувати. Проте хлопчик не набирає вагу зовсім. Часом втрачає. Капають глюкозу. Його мама плаче. Потім його виписують у районний центр Долину, мовляв, будете ближче додому. Лікарі між собою перешіптуються, що дитина безнадійна.

Це було 10 місяців тому, і мама Артурчика пригадує тепер це, як страшний сон. Хоч найстрашніше позаду, і тепер дитя добре розвивається, потрохи набирає ваги, усміхається і говорить деякі слова, їм двом ще багато треба працювати і маленькими кроками йти до одужання.

Як вдалося врятувати Артурчика, розповідає ІА Дивись.info священник у місті Долина Олег Мацьків.

«Так склалося, що батьки моєї дружини живуть у Львові. Тому я непогано знаю місто. До мене зателефонувала дружина іншого священника з проханням відвести до Львова дитинку в лікарню. Я погодився. Та коли подзвонив до мами дитини, вона сказала, що їх треба забрати із реанімації. Мене це насторожило. Кілька років тому у цій сім’ї сталася біда. Пожежа. Ми вже долучалися до допомоги цим людям. Коли я почав дзвонити до лікарів у нашу лікарню, мені сказали, що дитини не є транспортабельною. За їхніми словами, перевозити хлопчика було навіть поза законом. Ми з дружиною почали шукати вихід.

Так склалися обставини, що львівського дитячого хірурга Галину Курило ми знали особисто. Чотири роки тому оперували у Львові мого сина. На мої вмовляння вона погодилася прийняти Артурчика. У місті, з якого забирали тяжку дитину, лікарня відмовилася давати автомобіль. У Львові ми знайшли приватний. Розголошували інформацію у церкві, фейсбуку. Збирали гроші. Все відбувалося протягом одного дня. Лікарі з району дитину не хотіли виписувати. Це заслуга людей, що ми вже третю дитинку направили з Долини до Львова», – розповів отець Олег.

Хлопчик був украй тяжким. Кислота роз’їла шкіру, важив 2400 грамів у 4 місяці. У мами Артурчика вдома залишилося ще троє дітей.

«Виглядало на те, що лікарі районної лікарні, де лежав Артур, не були зацікавлені у тому, аби дитину доставити до Львова. Коли ми під’їхали до лікарні з реанімобілем, аби його забрати,  лікарі навіть не вийшли, обмежилися лише випискою», – пригадує священник.

Мама Христина знала, що у дитини є проблема, пов’язана із шлунково-кишковим трактом, коли Артур був ще у її череві. Патологію показало  УЗД на 28 тижні вагітності. Та попри невтішні прогнози лікарів, не наважилася переривати вагітність.

«Артурчик народився із вагою 3,1 кг. Проте вроджена патологія не дозволяла дитині набирати вагу», – розповідає Христина.

Хлопчик народився із синдромом короткої кишки, коли більша частина тонкого кишківника була нежиттєздатною. Мама розповідає, що після першої операції, коли видалили усі некротичні маси, в Артурчика залишилося життєздатними лише 18 см тонкої кишки. Цей синдром призводить до зменшення всмоктування поживних речовин і води, відтак, ентеральне харчування не дає можливості забезпечити нормальне функціонування організму.

Час, проведений після першої операції в лікарні Івано-Франківська, був суцільним пеклом для них. Хлопчику вивели стому через животик, калоприймачі не трималися, його шкіру роз’їдала кислота, лікування не допомагало, дитина втрачала у вазі, вдома чекали діти.

«Я дуже вдячна людям, священнику та його дружині, які допомогли відправити нас до Львівської міської дитячої лікарні», – із вдячністю розповідає  Христина.

Зізнається, що про те, наскільки ж тяжким був її Артур, дізналася вже після публікації у пресі.

У Львова лікарі декілька місяців працювали над стабілізацією стану дитини, адже відразу операцію не можна було робити через критично малу масу тіла. Коли ж Артурчик набрав трохи ваги, йому зробили ще три операції, продовжуючи кишкову трубку.

Майже 9 місяців хлопчик перебуває у львівській дитячій лікарні, де завдяки зусиллям медиків розвивається і потрохи набирає вагу. За словами дитячого хірурга Галини Курило, всі дітки з синдромом короткої кишки, яким за останні п’ять років зробили операції в цій лікарні, зараз живі і здорові.

Священник Олег Мацьків каже, що коли лікували його дитину (про проблему знали ще при вагітності, а лікарі казали робити аборт), він був у відчаї і скрізь шукав допомоги, у рідному Івано-Франківську їм не змогли допомогти. Та доля звела їх з хірургом Галиною Курило, яка взялась за дитину.

Читайте також: Шанс на життя: у Львові відкриють дитяче відділення трансплантації кісткового мозку

«І тепер я розумію, чому моїй дитині варто було це пройти – аби було врятовано життя ще однієї», – каже добрий отець Олег і наголошує, що нічого не було б можливим без спільних зусиль добрих людей.

Олександра ГЕРЦЮК-БАГАЧ