дивись.info

Не мовчіть про нерівність прав жінок в Україні, інакше ви її будете заохочувати

Не мовчіть про нерівність прав жінок в Україні, інакше ви її будете заохочувати

Колонка журналістки Валерії Печеник

Почну одразу з головного — говоріть про права жінок, про гендерні проблеми та нерівність там, де тільки можливо про це говорити. Не відмовчуйтесь, не легітимізуйте цей «традиційноціннісний» наратив, який не має нічого спільного з цінностями, а лише заганяє українське жіноцтво у рамки, хоча краще сказати клітки, породжує відчуття меншовартості, незахищеності та збиває амбіції. 

Колись я теж була без голосу

Мушу зізнатися, що якийсь час тому (аж поки не почала прицільно вести гендерну рубрику завдяки проєктній підтримці Волинського прес-клубу й занурюватися в тему глибше) я не говорила багато на цю тему. Бо раніше я думала приблизно так: нерівність наших прав не критична, це ж не Талібан, врешті-решт, тому мій голос тут не край важливий. Травматичного власного досвіду я не мала, тож і здавалося, що проблеми ці, хоч і важливі, але можуть бути озвучені кимось краще за мене, бо ж де я, а де боротьба за права жінок. Я гірко помилялася, насамперед, щодо масштабів проблеми і в другу — щодо неважливості мого голосу в цьому хорі. Тому не робіть, як я, не йдіть довгим шляхом, а починайте говорити про нерівність прав жінок в Україні вже. 

Жіночий марш у Львові (8 березня 2020)

Тепер мені позиція, коли ти мовчиш на цю тему, здається подібною до «какая разніца». Подібною саме тим, що порожнечу від несказаних тобою слів миттєво займає оце все мракобісся про «а хіба у нас не рівні права», «сама винна», «а може то вона сама спровокувала це своєю поведінкою/одягом/тим, що пішла туди», “місце жінки”…

І тому тепер я закликаю всіх (насамперед колег) не мовчати про проблеми з дотриманням прав жінок. 

Інформаційну порожнечу займають фейки, а не реальні проблеми

Днями на львівському медіафорумі почула у промові Мирослави Барчук таку статистику: 25% українців вірить, що США облаштувала на території України мережу біолабораторій. 25% (!). Кожен четвертий з тих, хто їхав сьогодні поряд із вами в громадському транспорті, стояв у черзі до каси супермаркету, сидів у класі на батьківських зборах перед стартом навчального року. При цьому інформація про реальні проблеми, які ось тут, на рівні витягнутої руки, залишається поза увагою широкого загалу. 56% респондентів, за свіжими даними, вважають нерівність між жінками та чоловіками в Україні рідкісним явищем і за останні 6 років картина цього сприйняття не дуже суттєво змінилася. 

Інформацію про реальну та важливу проблему заміщують подекуди відверто дурнуватими фейками. І що тепер? Чверть нашого суспільства вірить у фейк про лабораторії, і понад половина цього самого суспільства не знає про реальні проблеми з правами жінок. 

Жіночий марш у Львові (8 березня 2020)

Можна говорити про особливості сприйняття інформації та конструювання власної реальності, про те, що люди шукають “крайніх” та через фейки про глобальну змову намагаються пояснити для себе світ. ОК. Але ж не забуваймо, що для більшості українців основним джерелом інформації залишаються традиційні ЗМІ та соцмережі. Там люди вони беруть інформацію про біолабораторії та міжнародну змову, про “вірус для скорочення населення” та інше. І там же починають їй вірити. Нічого надзвичайного — це комунікації, this is how it works. 

Але хіба цими каналами можуть поширюватися лише деструктивні думки, лише згубні наративи? Ми, кожен і кожна з нас, можемо поширювати й утверджувати дійсно важливі тези, виводити на інформаційний порядок денний дійсно важливі теми. І так, я вважаю, що це спрацює. Але не тоді, якщо ці теми не будуть звучати, щодня і з кожного можливого каналу. Кожен і кожна із нас є цим каналом, більшим чи меншим, переконливішим чи ні, але є. І можемо цим скористатися, тож до цього і закликаю. 

Ви відкриті до діалогу?

Чому я пишу про це тут? Бо звикла думати, що ці тексти здебільшого читають ті, хто, принаймні, відкриті до діалогу. Так, трапляються дискусії безперспективні, але я сумлінно дискутую в коментарях до кожної публікації в соцмережах, наприклад, намагаючись переконати лікаря(!), що епідуральна анестезія – це право жінки народжувати без болю, або доводячи статистичними даними опоненту, який переконаний, що нерівності в оплаті праці за гендерною ознакою в Україні не існує, що така нерівність є і її можна навіть математично вирахувати, чи розповідаючи знайомим, що можна народжувати дітей і продовжувати бути при цьому феміністкою. І це моя персональна піщинка, моя «крапля в океані», а український досвід переконливо демонструє: крапля в океані має значення. Сподіваюся, хтось іще перейметься цим закликом, бо точно знаю, що ця тема резонує в багатьох людях, але вони просто про неї мовчать. 

Жіночий марш у Львові (8 березня 2020)

Можна думати, що це не має змісту, можна переконати себе, що цей внесок у справу буде занадто малим (як думала про все це я ще якихось два роки тому). 

Але подивіться от на що. Кілька років тому феміністичні марші на 8 березня збирали окремих людей. Потім почали збирати десятки, коли лік пішов на сотні, це явище чітко побачили, насамперед колеги-журналісти, які й формують інформаційний порядок денний. Далі — опоненти, які щодуху намагаються закрити рота учасницям і учасникам, змусити їх мовчати, не проявляти себе. Хіба це не свідчить про ефект? Чим більше наших голосів, тим більше шансів бути почутими. Зрештою, за останні майже сто років жінки добилися скасування, принаймні, частини несправедливих суспільних правил, і тепер у них є право голосу на виборах, на освіту, право власності тощо. Але чи сталося б це, якби жінки мовчали? 

Підсилити голос інших

Є доволі цікава тенденція щодо замовчування незручних тем. Наприклад, про домашнє насильство не заведено говорити. Ще й досі в постраждалої є більше шансів наразитися на критику чи моралізаторство, аніж на здорову реакцію у відповідь на повідомлення про насильство. І це не вигадка. За свіжими даними соціологів (так-так, не правоохоронців, а соціологів і зараз буде зрозуміло, чому), 1,5 мільйона людей в Україні постраждали чи страждають від домашнього насильства. До правоохоронців за допомогою звертається лише половина з них. “Основною причиною, чому не зверталися до поліції, у нас називають, по-перше, зневіру — 43%, по-друге, небажання, щоб дізнались інші люди — 34%”, – розповів на презентації результатів дослідження “Домашнє насильство: 1,5 млн українців стали жертвами жорстокого поводження у побуті”, – каже доктор соціологічних наук Олександр Шульга. 

Замисліться лишень: якщо взяти за основу цифру в 1,5 мільйона постраждалих (хоча знаємо, що частина людей в Україні не готова в принципі говорити вголос про такий досвід), то це означає, що у вашому багатоквартирному будинку принаймні в кількох помешканнях відбувається домашнє насильство. Це все дуже близько, на відстані витягнутої руки, але чому ми не чуємо цих голосів та голосів на їхню підтримку? Бо про це досі не прийнято говорити. Якщо ви не перебуваєте в жодній тематичній групі, не підписані на сторінку жодної активістки чи організації, які говорять про проблему домашнього насильства, не читаєте щоденно цілу пачку журналів і хорошої добірки онлайн-ЗМІ, то у ваш інформаційний простір ця тема, найімовірніше, потраплятиме лише кілька разів на рік: коли депутати проголосують про зміни у законодавстві та під час “тижня протидії домашньому насильству”. Усе. Як вважаєте, скільки українців підписані на тематичні групи чи активістів, ретельно підбирають якісні ЗМІ для споживання тощо? Ось і відповідь на запитання, чому я закликаю кожного і кожну говорити про ці проблеми там, де тільки це можливо. 

Жіночий марш у Львові (8 березня 2021)

Обвинувачення у харасменті чи сексуальному насильстві в нашій країні наражають на критику й небезпеку насамперед постраждалу (і це чудово доводить історія про багаторічне мовчання студенток театрального вишу, які просто не наважувалися дати розголос цій проблемі, бо “не прийнято”, бо “сама винна”, бо “хто повірить”). Коли неповнолітня наважується розповісти про зґвалтування на випускному, то отримує у відповідь хейт і “він же такий молодий, навіщо ти калічиш йому життя” від більшої частини оточення. І лише ми всі, тисячі та сотні тисяч голосів, а не тільки одиниці, можемо це змінити. Мова не лише про тих, хто зіткнулися з насильством чи переслідуванням, мова й про тих, хто могли би підтримати цих жінок, підсилити їхній голос, розширити їхню аудиторію. А це і є кожен та кожна із нас. 

Мовчання, суспільне неартикульоване табу на обговорення цих тем – ось що протистоїть нам у боротьбі за права та безпеку жінок. Навіть якщо ви жінка з хорошою освітою та успішною кар’єрою, зі щасливим шлюбом та без багажу домашнього насильства чи домагань, це не означає, що ви не маєте говорити про ці проблеми. Це є ваш досвід, але поряд із ним існує досвід інших, яким дуже потрібен і ваш голос теж. Якщо ви чоловік і вважаєте, що ця тема вас не стосується, то ви помиляєтеся. Несправедливий устрій суспільства – це про кожну і кожного з нас. Якщо ви журналіст чи журналістка і вважаєте, що ця тема “нікому не цікава”, то ще раз погляньте на цифри та просто подумайте, скільком сотням тисяч, скільком мільйонам відгукнеться ваша історія. 

«Розрив у заробітній платі чоловіків та жінок складає майже 20%», «лише кожна десята постраждала від домашнього насильства звертається по допомогу», «тисячі жінок піддаються харасменту на роботі чи навчанні», «тисячі українок не отримують роботу лише через гендерні упередження роботодавців», «суспільство на різних рівнях ізолює молодих матерів та дуже повільно розвиває інклюзію щодо них», «українки витрачають понад 40 годин щотижня на неоплачувану доглядову працю, значно більше, ніж чоловіки — такий розподіл несправедливий», «ратифікація Стамбульської конвенції, яка покликана захищати жінок від домашнього насильства, затягується», «українки досі зазнають репродуктивного тиску» і так далі. 

Ось що маємо повторювати щодня для того, щоб ці проблеми стали принаймні видимими, зрозумілими в суспільстві. Щоб, якщо хочете, мозолили очі українським користувачам фейсбука та споживачам новин. Це наш єдиний шлях: НЕ МОВЧАТИ.

Матеріал створено в межах проєкту «Гендерночутливий простір сучасної журналістики», що реалізовується Волинським пресклубом у партнерстві з Гендерним центром Волині та за підтримки Медійної програми в Україні, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується Міжнародною організацією Internews.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Валерія Печеник
Головна редакторка ІА Дивись.info з травня 2016 року.