Федір Стригун – патріарх українського театру відзначає уродини

стригун1
Фото з відкритих джерел

Легендарному українському артисту виповнюється 82 роки.

Федір Миколайович Стригун – народний артист України, актор і режисер, Шевченківський лауреат, педагог, багатолітній художній керівник і режисер-постановник Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької.

Творчій діяльності присвятив більшу частину свого життя – понад 60 років. Не зраджував ні їй, ні собі.

Народився 1932 року в с. Томашівка Черкаської області. Навчався на акторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, який закінчив 1961 року. Працював у Запорізькому драмтеатрі.

З 1965 р. — актор Львівського українського драматичного театру ім. М. Заньковецької. З 1987 р. став його головним режисером та художнім керівником.

Крім роботи в театрі та кіно, викладає на акторському відділенні філологічного факультету Львівського національного університету.

За час своєї творчої діяльності зіграв більше сотні ролей. Створив п’ятдесят режисерських постановок (лише в театрі Заньковецької). Серед поставлених ним спектаклів — «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море» І. К. Карпенка-Карого, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Маруся Чурай» Ліни Косткнко, «Народний Малахій» та «Маклена Ґраса» Миколи Куліша, «Мазепа» (трилогія) Б.Лепкого, «Ромео і Джульєтта», «Гамлет» В.Шекспіра.

Фільми з його участю: «Пропала грамота», «І в звуках пам'ять відгукнеться…», «Запорожець за Дунаєм», «Дударики», «Камінна душа» та інші — принесли славу кіноактора.

«Театр зберігає традиції, усну народну творчість, мову, пісню, українську душу. Саме завдяки йому врешті постала українська держава. Я відстоюю позицію, що у Львові може бути і російський театр, і польський, єврейський, вірменський. Я за всі театри світу. Я не можу бути проти театру. Бути проти театру, це бути проти тих людей, що цього театру хочуть», – наголосив Федір Стригун в одному з інтерв’ю.

У театрі ім. Марії Заньковецької Федір Стригун пропрацював понад 50 років.

«Неодноразово чув, як глядачі кажуть, що заньківчани грають дуже правдиво. Всі дивуються, як нам це вдається. Ну що тут скажеш? Бо правдивий був Саксаганський, і Садовський, і Кропивницький, бо дуже правдива була Заньковецька. І її шанували за те, що такої правди буття і способу існування на сцені, як у Марії Костянтинівни, не знала жодна актриса. Це не я кажу, а Чехов. Він, коли з Криму їхав через Харків, вийшов там на вокзалі попити чаю. І дивиться – афіша «Циганка Аза», театр український грає. Він повернувся у вагон, забрав свої речі і пішов на виставу. І каже: «Я такий був щасливий, що я побачив Заньковецьку в цій ролі, і цю прірву в її очах, цю трагедію. Я нічого подібного в своєму житті не бачив».

Ми ніколи не прагнули стати європейським театром. Це як? Обов’язково грати Теннесі, Шоу, Ібсена, Шекспіра... Вибачте мені, «Украдене щастя» Франка не поступається європейській драматургії ні на йоту. Та дай Боже, щоб така п'єса була в європейському репертуарі. Або «Наталка Полтавка»… Я, наприклад, навіть відповідника не можу назвати, настільки це глибоко національна річ, такий ген український у ній закопаний. Заньківчани були завжди цьому вірні, хоч керівники заявляли, що ми – театр сучасності. І це правда. Всіх сучасних драматургів ставили. Ніколи театр Заньковецької не відмовлявся від сучасної драматургії. Бо драматургія не може рости поза театром. Вона удосконалюється, коли із нею працюють», – розповідав митець про театр Заньковецької, якому віддав понад 50 років життя.

Декілька років тому 80-річного Федора Стригуна і його дружину, народну артистка України Таїсію Литвиненко звільнили з театру.

Творчий тандем Стригун-Литвиненко давно вже став знаковим для українського мистецтва. Вони подарували глядачам свій талант, виховали не одне покоління акторів.

«Часто запитують, що нас протримало разом стільки років. Бо ж кіно і театр вимагають викладатися, грати різні ролі, кохання зі сцени чи екрана демонструвати. В нас така професія, що й симпатії певні часто виникають. Різне буває. Але щоби не схибити, в житті має бути домінанта – те основне, заради чого і заради кого живеш. У Тасю закохався з першого погляду. Поїхав з нею у Запоріжжя. Там одружилися. Отак по життю і йдемо рука до руки – понад 50 років. І в подружжі, і на сцен»,- розповідає Федір Миколайович.

Запевняє, що в  людях найбільше цінує співчутливість і небайдужість до чужої долі.

«Актор інакшим бути не може. Він повинен настільки близько приймати до серця людський біль, ситуацію політичну, сімейну... Бо якщо твоє серце і почуття не відгукуються на чуже горе, ти будеш читати текст, будеш щось говорити, але толку з цього ніколи не буде. Розумієте, коли вас хвилює ситуація, ви можете розвести її своєю фантазією, своїми переживаннями, своїм ставленням. Своїм голосом. Тому збудливість людська, небайдужість – оце найголовніше для актора.

А щоб бути режисером, треба мати міцні нерви. Адже ти маєш переконати людей, увесь колектив, щоб робили те, що твій мозок витворить. А всі ж індивідуальності, і кожен має власну думку. Тобі ж потрібно цю думку і його уяву використати у своїй виставі. Так що потрібно розуміти людей», – сказав Федір Стригун.

Святкувати Федір Миколайович не любить.

«Не люблю ювілеїв, підсумків... Відволікаєшся від роботи. Мені до цього байдуже», - сказав митець в одному з інтерв'ю.

Підготувала Анастасія БЕДРІЙ

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: