Почесний громадянин Львова та аристократ слова: сьогодні уродини Андрія Содомори

Андрій Содомора – почесний громадянин міста Львова, письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка нині святкує 84-ий день народження.

Утілення живої античності

Андрій Олександрович — уродженець села Вирів Кам'янко-Бузького району. Закінчив Львівський університет імені Івана Франка, є кандидатом філологічних наук та професором кафедри класичної філології у виші.

«Пану Андрію не подобається, коли до нього звертаються: «Професоре». Каже, що не любить усіх цих регалій. Рідко можна зустріти настільки феноменальну особистість і водночас скромну», - писали на сторінках студентського видання 2017 року.

Содомора – найвизначніший перекладач античних творів українською сучасності, цією справою він займається понад пів століття. Зі сторінок перекладів з латинської і давньогрецької до нас промовляє його голосом Горацій, Вергілій, Сенека та Овідій.

«Андрій Олександрович є живим прикладом людини-легенди, яка забезпечує тривання і тривкість античної спадщини у нашій сучасності у слові і через слово. Переклади Андрія Содомори – це вершини мовної досконалості, які стимулюють нашу саморефлексію та самопізнання себе як європейців, і, що найважливіше, продовжують велику традицію культурного діалогу із стародавніми греками та римлянами, яку не перервали навіть найтемніші часи нашої історії.

Зокрема, Олександр Потебня у часи гонінь і заборон української мови працював над першим україномовним перекладом «Одіссеї», а Микола Зеров у нелюдських умовах Сандармоха продовжував працювати над перекладом Верґілієвої «Енеїди», - написав з нагоди уродин письменника Михайло Комарницький, директор видавництва «Літопис», з-під пера якого побачила світ перша прозова книга пана Андрія «Наодинці зі словом» 1999 року та отримала оберемок схвальних відгуків від читачів.

Під час зустрічі у Львові у жовтні нинішнього року відомий перекладач розповів, що інтерес до античності у нього зі студентський років, коли йому було сімнадцять років.

Взагалі хотів бути істориком, бо вже тоді мав бажання писати: історія, здавалось, постачатиме матеріал для писання. Однак на історичний факультет не вступив – перевели на класичну філологію. Відтоді Содомора переконаний, що випадковостей немає.

У часи студентства він познайомився із представниками старої гімназійної школи, від яких переняв любов до перекладання.

На зустрічі театральному центрі «Слово і голоС» на запитання, що очікувати від його перекладацької діяльності він відповів: завершувати її вже планує, але не заперечує, що й надалі писатиме прозу та поезію.

Андрій Содомора є також членом Національної спілки письменників України, лавреатом премій імені Григорія Кочура, імені Максима Рильського, також отримав обласну премію імені Возняка та літературну нагороду Антоновичів.

Поезію автор почав писати значно пізніше, аніж прозу, розуміючи вагу жанру і відповідальність. 2012 року з’явилася книга вибраних творів «Поезія. Проза» – підсумок тридцятирічної праці.

Мета Андрія Олександровича – поєднати образне мислення з наукою та винести перекладознавчі проблеми на ширший читацький загал, не зменшуючи глибини дослідження.

Десять крилатих висловів видатного письменника

• Бо що таке вік, раз немає меж у триванні? («Шевченків садок…», 2015).
• Головна біда, власне, — неувага до мови («Від слова до…», 2012).
• Маємо дбати передусім про свою зброю – про слово, сказав він у інтерв'ю ІА Дивись.info 2017 року.
• «Сучасна молодь хоче отримати все і одразу, вона невитривала. Раджу їм звертатись до античних. Те, що стародавні філософи зрозуміли ще тисячі років тому – як ніколи актуальне й зараз».
• Для пасивних конструкцій канцелярського стилю, що характерні здебільшого для російської мови, складається враження, що хтось один «говорить», «встановлює», «приходить», а саме «я», десь з боку, інформує про ті дії («Від слова до…», 2012).
• Маємо підстави сумніватися у тому, що оснащення школи комп'ютерами розв'яже всі наші освітні проблеми. Нагромадження знань без відповідіної філологічної атмосфери, тобто без любові до світла, що у слові (звідси — й освіта), створює в учня ілюзію «всезнайства», а звідси — несумісні з інтелігентістю зверхність, зарозумілість, неувага до минулого («Від слова до…», 2012).
• Найвагоміший компонент сучасності — шана давнині («Від слова до…», 2012).
• Праці [наукові і популярні, де подано доволі виразну картину нинішньої мовної ситуації про суржик, лексику, синтаксис тощо], хоч скільки б їх було, не впливають на щоденну практику нашого мовлення («Від слова до…», 2012).
• Сьогодні ж бо, на наших очах, розкриває свій сенс міф про Антея. Хіба ж не втрата живого контакту з землею веде за собою низку проблем — психологічних, моральних, екологічних?.. («Від слова до…», 2012).
• Те, що бачить око, що є очевидним, те й болить нас. Якими ж є гармонійні, стилістично впорядковані рими звукового образу мови — над цим замислюємося рідше (навіть відповідного слова, що стосувалося б вуха, на зразок «очевидний». не маємо). Бо це — сфера зору душі. Бо це — значно важче…
• Як можна відчути душу українця, не вникаючи у глибину Кобзаревого слова? («Від слова до…», 2012).
• Нам не треба робити Шевченка ні модерним, ні застарілим – треба читати його (з інтерв'ю Дивись.info);
• Наш порив до незалежності, справжньої незалежності, мусимо зробити тяглістю.

Підготувала Мар’яна КОВАЛЕНКО