Що не так з Булгаковим та його музеєм

Все почалася зі заяви Спілки письменників, у якій вони чітко пояснили, чому цього музею не повинно існувати у Києві та й чому Булгакову взагалі не місце в Україні. Але на захист українофоба став міністр культури Олександр Ткаченко. Посадовець вважає, що Булгакову місце у Києві лише через те, що той киянин.

Думки суспільства розділилися, але все ж таки більшість вважає, що Михайло Булгаков не вартий місця в історії України та підтримують письменників.

Будівля музею

Музей Михайла Булгакова знаходиться на Андріївському узвозі, 13а у Києві, в будинку, який називається Дім Листовничого.

Ця будівля була зведена 1888 року на замовлення і кошти дружини київського купця 2-ї гільдії Віри Літошенко. На початку ХХ століття будинок та три сусідні належали купцю Захарові Мировичу — представнику давнього українського козацького роду, почесному громадянину Києва, хоча він там ніколи і не жив.

Згодом у будинок заселився відомий український диригент, викладач церковного співу Київської духовної семінарії, композитор, етнограф та письменник-мемуарист, він же автор спогадів Олександр Кошиць, музей якому пропонують відкрити на цьому місці.

Довідка:

Олександр Кошиць – легендарна особистість, саме під його керівництвом Український національний хор 5 жовтня 1922 року уперше виконав «Щедрика» в четвертій обробці (1916) Миколи Леонтовича на концерті в Карнегі-хол в Нью-Йорку, після чого старовинна українська колядка стала відома і популярна в усьому світі.

У 1906-1922 роках на другому поверсі мешкала родина професора Київської духовної академії Опанаса Івановича Булгакова. 1909 року садиба перейшла у власність цивільного інженера Василя Листовничого, який був головним архітектором Київського військового округу.

«Ми купували будинок разом з мешканцями», — згадувала дочка Листовничого.

Родина нового господаря оселилася на першому поверсі, а частину кімнат, як і попередній власник, здавала в оренду родині Булгакових. У садибі тимчасово мешкав Михайло Булгаков із дружиною та мав свою лікарську практику.

Наступні мешканці будинку не відомі.

Ще з другої половини 1960-их років інженер заводу «Квант» Анатолій Кончаковський захопився творчістю Михайла Булгакова, збирав документи, матеріали та речі, пов'язані з іменем письменника, бував у будинку на Андріївському узвозі, 13, листувався із рідними та близькими письменника.

1989 року став одним із родоначальників музею Михайла Булгакова, в основу експозиції якого була покладена його особиста колекція. Став першим директором музею, перебував на цій посаді до 2009 року.

Білогвардієць

Першу половину життя Михайло Булгаков провів у Києві. І був свідком переломних історичних подій, пов'язаних із революцією та війною, причому саме в столиці України. Пізніше він описав їх у романі «Біла гвардія».

Безумовно Булгаков писав про Київ — «Місто», але чи виправдовує це те, що він столицю України не міг уявити без росії?

Для білогвардійського офіцера і більшовицькі війська, і українські вояки, що ввійшли до Києва в січні 1918 року, були ворогами, які загрожували «єдиній і неділимій» російській імперії розпадом.

«Біла гвардія» — це твір, у якому з особливим цинізмом та зневагою Булгаков описує боротьбу українського народу за свою незалежність.

Герої його твору ненавиділи українську мову, як і він сам, та зневажали Симона Петлюру: «Сволочь он, – с ненавистью продолжал Турбин, – ведь он же сам не говорит на этом языке. А? Я позавчера спрашивал этого каналью доктора Курицького, он, изволите ли видеть, разучился говорить по-русски с ноября прошлого года. Был Курицкий, а стал Курицький…Я б вашего гетмана за устройство этой маленькой Украины повесил бы первым!.. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете не существует? Гетман. Кто развел всю эту мразь с хвостами на головах? Гетман…»

Враховуючи, що «Біла гвардія» був антибільшовицьм твором, у СРСР його не заборонили та навіть екранізували.

Суспільство про Булгакова

«Вважаю Міхаїла Булгакова - українофобом і покидьком. Це історичний факт. Він ненавидів українців і все українське. Він висміював Українську Державність сто років тому. Він висміював українську мову. Тому дивно чути думки деяких чиновників, які пропонують поставити Булгакова на службу сучасній Україні. Не намагайтеся зробити з Міхаїла Булгакова - Михайла Булгаківа», — Андрій Ковальов, історик та політолог.

«Мене засмучує ця дискусія про Булгакова. Не лише тому, що українська публіка обрала собі темою обговорення третьосортного публіциста, який з причини скромності своїх здібностей, губиться навіть на тлі радянських сучасників, які псували папір у двадцятих-тридцятих роках минулого століття. Йому далеко до Бабеля, Олексія Толстого, Паустовського тощо. А їм далеко до тогочасних європейців.

Прикро що кияни обговорюють Булгакова, а не нюанси теорії бран, не математику суперчисел, не живопис братів Караччі. До чого ми здрібнішали!

Проте, нехай би Булгаков був і генієм, як Троцький, який теж народився в Україні, теж зневажав українців, теж є улюбленцем маніхеїв. Чи потрібно було б відзначати його пам‘ять монументами і музеями?

Виходити треба з того, що нам тут не потрібно нічого московицького — ні хорошого ні поганого. Не потрібно жодних московитів, навіть хороших — ні живих, як грєбенсчіков, ні дохлих, як Булгаков», — Дмитро Корчинський, письменник та політик.

«У музеї Булгакова я був років 20 тому. Насправді все там було стильно, красиво і… білогвардійсько. Навіть світло у кожній з кімнат підлаштоване під епізоди з «Днів Турбіних». Не знаю, що там сьогодні, але не думаю, що принципово щось змінилося. Чи потрібна у столиці України така атракція? Якщо потрібна, то кому? У всій цій дискусії довкола музею зовсім не чутно голосів молоді. Це свідчить лише про одне: молоді люди вже мають у носі усіх цих булгакових та інших символів епохи тих, кому нині 40 «з двома плюсами». Вони вже ніколи не будуть дивитися комедії Гайдая та Рязанова, слухати Окуджаву та Пугачову, цитувати Єсєніна та Ахматову. Для них усе це російсько-радянське зовсім чуже. І великий гріх мають ті, хто намагається сьогодні влаштувати в Україні ренесанс російської культури, незалежно від її рівня.

Тому особливе питання до міністра Ткаченка, який вступається за музей Булгакова. Схоже, він вирішив, що, напустивши на себе придуркуватого вигляду, стане Борісом Джонсоном. До кінця незрозумілі мотиви міністра. Може, в далекій юності, він брав пляшку вина і приходив до якоїсь дівчинки читати самвидавчу «Майстра та Маргариту», принагідно лапаючи дівчинку за що лапалося. Якщо це якась ностальгійна історія, то він просто дурень і його треба гнати. Якщо це його ідеологічна позиція – це диверсія, за яку його треба гнати, але вже з побоями. У будь-якому разі, гнати треба.

Я зо три рази читав у юності «Майстра і Маргариту», нескінчену кількість разів бачив зняті за Булгаковим «Собаче серце» та «Іван Васильович змінює професію», але зовсім не ностальгую за тими часами, коли мені це було цікаво. Забути про всіх булгакових – це настільки мізерна «зрада» своїй юності, що не йде в жодне порівняння зі можливістю щасливої юності наших дітей і онуків. А їхнє щастя можливе тільки на згарищі руского міра. І треба бути рафінованим мерзотником, аби цього не розуміти?» — львівський поет Роман Онишкевич.