Елізабет Бергнер: перша відома голлівудська зірка з Дрогобича

Про неї дізнавалася ІА Дивись.info.

Елізабет народилась 22 серпня 1897 році у Дрогобичі, який тоді був частиною Австро-Угорської імперії. Родина переїхала до Австрії, коли дівчинка була ще зовсім малою.

Підкорення Австрії та Німеччини

На сцену майбутня зірка вперше вийшла у 15 років Інсбруку. Це в Австрії. Коли дівчина остаточно визначилась зі своїм призначенням, то поїхала підкоряти Відень. Починала майбутня зірка кіно й театру як модель для художників, потім позувала виключно в майстерні відомого скульптора Вільгельма Лембрука. Останній закохався в юну дрогобичанку, але вона не відповіла взаємністю, і, щоб не ускладнювати ситуацію, раптово залишила Відень і взагалі Австрію, виїхала до Німеччини.

Тут Елізабет спочатку поїхала до Мюнхена, пізніше до Цюриха, а тоді столицю - Берлін.

Саме у Німеччині до неї прийшов успіх, вона блискуче зіграла у спектаклях «Святий Іоанн», «Фройляйн Ельза» та «Аріан».

Згодом у театру з'явився суперник - кіно. Вже 1923 року Елізабет знялася у своєму першому фільмі.

Кохання перед і за камерою

У німецькій столиці Бергнер познайомилась зі коханням всього свого життя кінорежисером Паулем Ціннером. 1924 року він зняв Елізабет в кінострічці «Ню». Сюжет фільму: заміжня жінка через байдужість свого чоловіка потрапляє в тенета спокуси іншого.

Після цього Елізабет зіграла майже у всіх його стрічках.

Після приходу до влади в Німеччині нацистів Пауль Циннер з Елізабет Бергнер емігрували до Відня, потім до Лондона, де Ціннер поставив «Катерину Велику» (1934), «Не уникай мене» (1935), «Як вам це сподобається» (1936) за Шекспіром і «Вкрадене життя» (1939). 1940 року пара емігрувала до США, де Циннер працював на Бродвеї.

Пауль Ціннер, як і його дружина, теж був людиною неабиякого таланту. Наприклад, він розробив досі практиковану телережисерами систему одночасної зйомки декількома камерами театральних спектаклів, а також балетних та оперних вистав.

Друга світова війна

Коли до влади прийшли нацисти, Бергнер, яка тоді жила в Англії і працювала над новим фільмом, не повернулась до Берліна. Швидко вивчивши англійську, вона незабаром змогла відновити свою колишню сценічну і екранну кар'єру.

Вона особливо розлютила гітлерівський режим, заохочуючи інших відомих акторів покинути Німеччину, навіть надсилаючи їм гроші, щоб допомогти їм втекти. Коли в Берліні показували «Катерину Велику», нацисти влаштували громадські заворушення, заборонили всі її фільми та розпочали загальну кампанію проти єврейських артистів. Тим часом Бергнер досягла тріумфального успіху з Escape Me Never як у Лондоні, так і в Нью-Йорку. У 1936 році вона зіграла з Лоуренсом Олів’є у фільмі «Як вам це подобається» і того ж року з’явилася у фільмі Джеймса Баррі «Хлопчик Девід». Драматург був настільки в захваті, що залишив їй у спадщину 10 тисяч доларів за «найкращу гру з усіх його п’єс».

1938 року Бергнер і Ціннер отримали британське громадянство, а наступного року її мати і сестра приєдналися до них у Лондоні перед нападом Німеччини на Польщу 1 вересня. 1940 року Бергнер почала працювати над 49-ю паралеллю, яка виявилася потужним пропагандистським фільмом союзників. Але під час зйомок фільму вона та Ціннер несподівано переїхали до Сполучених Штатів, залишивши фільм незавершеним, на її місце взяли британську акторку Глініс Джонс. Її втеча викликала обурення, британська громадськість, яка страждала від німецького повітряного бомбардування, обурювалася тим, що вони сприймали як боягузливе дезертирство, але це радше було результатом чистого страху, породженого жахливою долею, яку спіткав нацистський режим багатьох їхніх єврейських колег, які не втекли з Німеччини.

Все спочатку у США

У Сполучених Штатах Бергнер довелося починати кар'єру заново. Хоча Ціннер без труднощів знайшов роботу в Голлівуді, лише наприкінці 1941 року вона сама отримала головну роль в антинацистському фільмі під назвою «Дзвонить Париж», який не мав успіху. Тому вона повернулася на сцену, здобувши бродвейський тріумф у п’єсі «Дві місіс Керролл», яка була поставлена понад триста разів у 1943–1944 роках і принесла їй австрійську медаль Делії Драматичної ліги Нью-Йорка.

Перебуваючи в еміграції, Бергнер продовжувала допомагати колегам митцям-емігрантам, які приїхали до Сполучених Штатів, серед них Бертольт Брехт і його подруга Рут Берлау. Вона також допомогла багатьом дітям втекти з Німеччини та брала участь в антинацистських заходах, таких як створення Ради за демократичну Німеччину.

Для Бергнер та її чоловіка повоєнні роки виявилися важкими. Її знімали рідко, і напруженість під час Холодної війни та маккартизм кінця 1940-х років зрештою змусили їх покинути Сполучені Штати. 1949 року, після релігійної кризи, вона стала християнкою. У тому ж році жінка гастролювала в Ізраїлі.

У жовтні 1950 року Ціннери повернулися до свого дому в Лондоні, але Бергнер знадобився деякий час, щоб відновити себе. Це вона зрештою зробила, коли повернулася на німецьку сцену в березні 1954 року в постановці Теренса Раттігана «Глибоке синє море» в Західному Берліні. У жовтні того ж року вона «повернулася додому» як запрошена артистка в Theater in der Josefstadt. Відтоді вона знову отримала численні головні ролі в Німеччині, Австрії та навіть у Великобританії, де вона з'явилася на телебаченні та на радіо. Особливим тріумфом стала її поява в 1959 році в німецькій версії «Шановного брехуна», драматизації листування між актрисою Стеллою Патрік Кемпбелл і Дж. Б. Шоу, в якому вона з’явилася разом з О. Е. Хассе. Подібний успіх вона мала 1964 року у фільмі Жана Жіроду «Божевільна з Шайо», поставленому в Дюссельдорфі Карлом Гайнцем Струксом. Жінка-дитина була перетворена на чарівну, хоч часом і незбагненну стареньку. У 1973 році вона останній раз з'явилася на сцені в Лондоні в постановці «Catsplay» Іштвана Оркені (1912–1979), але вона продовжувала працювати в кіно майже десять років.

Почесті та спадщина

Акторський талант Бергнер приніс їй численні нагороди. 1962 року вона стала першою актрисою, яка була удостоєна премії Шиллера міста Мангейма. Ще через кілька років отримала премію Ернста Любіча. 1980 року Австрія нагородила її Хрестом заслуг перед наукою та мистецтвом, а через два вона отримала премію Елеонори Дузе Асоло. У берлінському районі Зегліц її іменем назвали міський парк. У 1985 році, коли вона вже була хвора на рак, вона поїхала до Східного Берліна, де стала почесним членом Deutsches Theater і отримала медаль Ганса Отто Німецької Демократичної Республіки, яка була названа на честь одного з її хороших друзів колишні часи. У квітні 1985 року вона показала зворушливу розповідь про своє життя на національному радіо Австрії. Її спогади «Bewundert viel und viel gescholten» («Велике захоплення і часто проклинання») з підзаголовком «Elisabeth Bergners unordentliche Erinnerungen» («Безладні мемуари Елізабет Бергнер»), опубліковані в 1978 році, отримали схвальні відгуки.

Про неї залишила захоплені спогади одна з найяскравіших зірок Голівуду Марлен Дітріх (опубліковані в книжці мемуарів «Роздуми»):

Елізабет Бергнер — ідол тисяч і мій кумир тих давніх років, до „Блакитного ангела“… я завжди хвилювалась, зустрічаючись з нею. Спробую пояснити. Інколи зустрічаєш деяких людей і доводиться просто боротися зі страхом — настільки діє на тебе привабливість особистості та імені. Зі мною це ставалося багато разів. А якщо до того ж та знаменитість ще й дуже велика актриса, стає ще страшніше. Поява Бергнер в Берліні в кінці 1920 року стала якнайбільшою сенсацією. Вона була вже тоді визнаною королевою європейських сцен, тою, яку «часто копіювали, але чиєї досконалості ніколи не досягали». Вона була подібна духу — просто «Бергнер». Коротке волосся і «локон Бергнер» на лобі — це була мода того часу. Вона володіла німецькою у власній манері — акцент на зовсім неочікуванім складі. Вона гралась з публікою, зачаровувала її до нестями. Набагато пізніше, зустрічаючись у Голівуді, в Англії, ми подружилися…

Нагадуємо, раніше ми розповідали про Мавриція Ґотліба - одного із фундаторів сучасного європейського мистецтва. Він також родом із Дрогобича. А його картина про євреїв, які моляться, стала найвідомішою у світі та нині зберігається у Національному музеї Тель-Авіва.