Найближчий однодумець фундатора нової української прози, або Хто такий Микола Яловий

ІА Дивись.info розповідає про творчий шлях митця, життя якого обірвав сталінський терор.

Від сина писаря до революціонера

Він народився цього дня, п'ятого червня, 128 років тому у Дар-Надежді — селі Полтавської губернії. Нині цей населений пункт розлігся у Харківській області. У родині волосного писаря, себто посадовця в тодішній російській імперії, який мав певну владу на рівні дрібної адміністративно-територіальної одиниці — волості, було троє синів.

У майбутнього письменника були ще двоє братів — Костянтин і Григорій.

Михайло закінчив Миргородську Гімназію, де здобув середню освіту. У 21 рік юнак вступ на медичний факультет Київського університету Святого Володимира, який через рік закрили.

З того часу хлопець повністю поринув у революційну діяльність та обійняв посаду члена однієї із найвпливовіших у тогочасному політичному житті партії соціалістів-революціонерів.

Лиш боротись – значить жить

Коли 1917 року на росії розпочалась Лютнева революція, яка призвела до падіння монархії, Михайлові Яловому було 22 роки. У той час молодик повернувся на Харківщину, де у тодішньому Костянтинограді (нині — Красноград) Михайло очив революційний комітет. Пізніше він увійшов до складу виконкому Костянтиноградської ради робітничих і солдатських депутатів. Після виокремлення лівого крила українських есерів в окрему партію («боротьбистів»), що сталось 1918 року, Яловий став одним із найпомітніших її діячів. Тоді йому було лише 23 роки.

З того часу Михайло почав працювати у журналістиці та брав участь у виданні газет «Боротьба» та «Селянська біднота», в останньому виданні став головним редактором.

Під прибраним ім'ям Михайло Красний публікувались його агітаційні поезії, а в газеті «Селянська біднота» - казка для дорослих «Треба розжувати». Результатом дворічної співпраці з футуристами стала збірка поезій «Вéрхи», яку критики оцінили неоднозначно.

Яловий провадив активну підпільну роботу в Одесі та на Херсонщині, зорганізовував боротьбу з німецькими окупаційними військами, гетьманцями. 

Таким був Михайло Яловий. У 26 років спільно із письмениками Михайлем Семенком, якого ще нарікали найвпливовішим поетом України, та Василем Олешко заснували «Ударну групу поетів-футуристів».

Цього ж року разом із Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею та іншими відомими поетами створив Вільну академію Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ). І став її президентом.

Літературне об'єднання засновують у Харкові 1926 року. ВАПЛІТЕ також вважали центром Українського відродження 20-х років XX століття. У нього було очевидне гасло: «Геть від Москви»!

«Золоті лисенята» та драматургія

Коли Яловому було 30 років у журналі Всесвіт друкується його оповідання «Три зради», а ще через чотири роки, 1929 року, виходить найвідоміший твір письменника — роман «Золоті лисенята», що здобув неабияку популярність.

Твір розповідає про події громадянської війни, боротьбу лівого антиденікінського підпілля та амурні інтриги в цьому підпіллі.

Тема роману — пошуки способів революційної боротьби, з широкими підпільними зібраннями й провалами конспірацій, терористичними актами і небезпечно-романтичними подорожами, щасливими хвилинами кохання і психологічними драмами на цьому ґрунті. Цілісного фабульного стрижня в «Золотих лисенятах» немає. Роман тримається на кількох авантюрно-драматичних оповідях, сюжетні лінії яких через основних персонажів наприкінці твору все ж в'яжуться у спільний вузол.

Окрім цього, Михайло Яловий випробував свої зусилля у драматургії. Так з'явилась комедія «Катіна любов, або будівельна пропаганда» та інші постановки за творами тогочасних авторів.

Страчене майбутнє

Яловий став жертвою сталінського терору та одним із представників Розстріляного відродження.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається весна 1933 року, коли 12-13 травня відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового у харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стали масові розстріли «контрреволюціонерів». Третього листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія).

У списку «українських буржуазних націоналістів» були Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом за день за рішенням трійки було страчено десятки представників української інтелігенції.

Місце масових убивств приховували. Внаслідок спецоперації чекістів восени 1937 року слід соловецького етапу взагалі «загубився». Багато років існувало припущення, що людей втопили в Білому морі. Правду вдалося встановити лише 1995 року, коли в архівах Регіонального управління ФСБ РФ в Архангельську знайшли оригінали документів, зокрема «альбом» розстрільних протоколів. Відповідальним за виконання вироків і одним з безпосередніх виконавців масових убивств протягом 27 жовтня  і 1-4 листопада 1937 року був капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, заступник начальника Ленінградської області.

ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.