Якщо вас не влаштовує стан речей, то подумайте - що зробили, аби його змінити: про чемпіона на кріслі колісному Павла Козака

444

Павло Козак понад два десятки років пересувається на кріслі колісному. Але це не завадило йому стати чемпіоном світу з жиму серед здорових спортсменів, вибороти титул чемпіона світу з бодібілдингу та отримати звання одного з кращих атлетів-паралімпійців з пауерліфтингу у своїй ваговій категорії.

Дивись.info вдалося поспілкуватися зі спортсменом і дізнатися більше про його життя та мотивацію до нових перемог.

— У дитинстві Ви займались боксом, однак отримали травму. Що це було?

Це був звичайний осінній день, 30 вересня, ми побігли з друзями у міський парк під назвою «Горіховий гай». Хотіли зібрати горіхів трохи. Низько усі горіхи позривали, і я виліз на верхівку найвищого дерева. Враховуючи, що я був спортивним хлопцем, то оперативно туди заліз, зірвав горіхів і наповнив ними кишені спортивного костюма. Але гілка не витримала мою вагу і зламалася. Я почав падати, у польоті зловився за іншу гілку, але вона зламалася теж. На третю гілку я впав спиною, поламав ребра та хребці грудного відділу. А руки вже поламав на землі.

— Довелося приймати себе заново?

Періодично ми усі себе сприймаємо по-різному. Перші дні чи навіть тижні не було усвідомлення серйозності ситуації. До міжнародного турніру з боксу у Празі було чотири тижні. Я думав тоді, що тижні  два відлежусь і буду далі у строю. Але пройшло два тижні, пройшло два місяці, а потім два роки, і я почав розуміти, що життя проходить повз і що треба виходити з того, що я маю вже і зараз — рухатися в ногу з часом, а іноді - випереджати час.

— Ваша родина. Чи підтримували, чи допомагали?

Звичайно. Батьки допомагали і сестричка. У нас із нею вісім років різниці. Був час, коли вона була моїм найближчим другом. Думаю, якби не сестричка, то все могло навіть сумно закінчитися.

— Ви довго мешкали на п'ятому поверсі. Чи було це певним поштовхом для подальшого розвитку?

Це не було поштовхом, це було ізоляцією протягом кількох років, доки я не опанував техніку переміщення сходами на кріслі колісному.

У дев'яносто дев'ятому році я потрапив у табір активної реабілітації у Винниках. Його проводив Ярослав Володимирович Грибальський. Там я мав змогу спробувати різні види адаптивного спорту та познайомився з інструкторами. І через кілька місяців я і сам став інструктором.

А до того — цілих п'ять років — я перебував у фізичцій ізоляції.

— Чим займаєтеся зараз?

Я займаю посаду соціального працівника у приватному реабілітаційному центрі Модричі. Соціально-психологічна підтримка — відсотків двадцять моєї роботи, а решта — консультування,навчання,тренування.

Є така програма, має назву «Перший контакт», робота з людьми, що недавно зазнали нейротравми. Хоча трапляються люди, які мають інвалідність років п'ять-десять-двадцять. Я їх як практично, так і теоретично прокачую з різних питань.

Також я працюю соціальним психологом у Національному реабілітаційному центрі «Незламні». Часом треную хлопців, іноді є радником директора з питань асистивних технологій та реабілітації.

Буває, скажемо, по-різному. Не скажу, що я універсал, бо їх не буває, але і вузькопрофільним фахівцем бути не виходить.

— Маєте дуже багато спортивних нагород. Пам’ятаєте першу?

Перший млинець, можна сказати, був комом, оскільки людина, яка набивалася мені у тренери, пиячила і фахівцем була ніяким. Тож перед змаганнями ми ганяли вагу. На обласних змаганнях я виборов маленьку срібну медаль, яка не принесла мені радості, оскільки планував зафіксувати вищий результат. Але це мене стимулювало до того, щоб я почав сам рости далі. Після того я здобував інші нагороди — і міжнародні, і національні. Не мав тільки олімпійської медалі.

Займаючись, не заганяв себе у рамки інвалідності. Бо інвалідність — це не є вада, травма чи паталогія, а стан душі. Все дуже умовно. У мене в індивідуальній карті реабілітації пише: «робота без фізичних навантажень», але на кожному тренуванні через мої руки проходить приблизно десять тон заліза щоразу.

— Як часто тренуєтеся зараз?

У мене була досить довга перерва через пандемію Ковіду, тоді багато установ позакривалися, а заняття на спортивних майданчиках чи вдома я не вважаю повноцінними. І коли почалося повномасштабне вторгнення, пріоритети змінилися: я почав волонтерити, мало спав та їв. Загалом не до тренувань було.

Відновив тренування місяці чотири тому і вийшов на хороші показники.

— Знаю про пропозицію працювати тренером у залі. Чи приваблює Вас така перспектива?

Пропозиція завжди залишається актуальною, оскільки з хорошими фахівцями зараз у будь-якій сфері проблемно. У мене зараз практично немає вільного часу, аби піти працювати тренером на повну зайнятість. Хоча до мене часто звертаються і цивільні, і військові хлопці із запитом тренувати їх. Але я наразі хочу сам повернутись до минулих результатів. Якщо не складеться з роботою, то розглядатиму такий варіант.

— Розкажіть про Вашу баскетбольну команду.

З баскетбольною командою все дуже непросто. Ми не граємо досить давно, оскільки немає фінансування і плацдарму. Зараз це питання вирішується, і найближчим часом у Першому медичному об'єднанні лікарні Святого Пантелеймона відкриється баскетбольний майданчик.  

— Для занять спортом потрібні якісь спеціальні крісла колісні? Чим вони відрізняються від звичайних?

Якщо ми говоримо про баскетбол, то на таких кріслах має бути антиперекидач, має бути відбійник, який захищає ноги, та розвал коліс для кращої стійкості та маневреності крісла.

Окрім того, важливими деталями є пояс-карабін із фіксатором, щоб гравці не випадали з крісла при жорсткому контакті та щоб мінімалізувати ризик травм.

Але техніку безпечного падіння обовʼязково слід засвоїти.

— Також Ви займаєтеся ремонтом візків. Розкажіть про це, будь ласка.

З дев'яносто дев'ятого року я «накрутився» візків досить багато. Але з 2014-го, після початку війни, їх стало значно більше, потрібно було шукати скрізь — в Україні, в Європі — ремонтувати, щоб хлопці мали змогу пересуватися. Часом руки судомило від роботи. Бувало таке, що цілу ніч ремонтуєш, налаштовуєш, вранці везеш чи до госпіталя, чи реабілітаційного центру. Бо коли від тебе залежить мобільність та якість життя людини, тоді не до сну.

— Чи модифікуєте їх?

Це якраз моє хобі. Я люблю модифікувати, тюнінгувати, апгрейдити, полегшувати візки. У мене було багато цікавих проектів: і собі робив, і комусь. Тобто я брав сток з цілою рамою, і з того робив «цукерочку». Але це хобі потребує часу, якого катастрофічно бракує, та грошей. Бо комплектуючі є доволі недешевими: за пару коліс можна віддати шістдесят тисяч гривень, а за пару хороших шин — більше ста доларів. Можна, звичайно, взяти щось вітчизняне, дешевше, але виникає питання надійності, комфорту та якості.

— Ви навчалися у Національному університеті «Львівська політехніка», але не захистили кандидатську — чому?

Це був шостий рік навчання. Мені доводилося кожного дня стрибати по поверхах сходами. Через це утворювалися травми. Кілька моїх друзів померли від сепсису, на жаль, тож я розумів усі ризики. Оскільки умов в університеті не було, автомобіля у мене не було, громадський транспорт не був адаптованим, я прийняв рішення залишити наукову діяльність. Перед тим довелося прооперуватися в Донецьку і добре відновитись.

— Що можете порадити людям з інвалідністю?

Можу порадити їм не обирати позицію жертви і виходити із зони комфорту. Якщо Вас щось не влаштовує, то ставте питання собі: як це змінити. Треба брати все у свої руки, не перекладати на батьків, опікунів чи волонтерів. Над усім треба працювати.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: