Спроба створення Української держави: про ЗУНР

Саме у ці дні, 18-19 жовтня 1918 року, відбулося проголошення ЗУНР і утворення Української Національної Ради у Львові. Дивись.info розповідає про ці події більше.

Історичний контекст та з'їзд у Львові

В основу повоєнної міжнародної системи було покладено «чотирнадцять пунктів» американського президента Вудро Вільсона, які він озвучив у Конгресі США на початку 1918 року. Їх ключовою тезою було право націй на самовизначення, що для багатонаціональної австро-угорської монархії означало політичну смерть.

4 жовтня 1918 року розпочалася робота сесії австрійського парламенту, на якій Голова української парламентської репрезентації Євген Петрушевич висловив сподівання на позитивне вирішення долі українського народу за нового устрою та поділ Галичини на українську і польську частини. В умовах посилення відцентрових тенденцій 12 жовтня українська парламентська репрезентація прийняла рішення скликати у Львові «з'їзд мужів довір'я», який і мав вирішити майбутнє західноукраїнських земель.

Щоб запобігти остаточному розпаду держави цісар Австро-Угорщини 16 жовтня видав маніфест, яким надав право самовизначення підкореним народам та проголосив курс на перебудову імперії на федеративних засадах. Інтереси народів мали представляти національні ради, які утворювалися з депутатів Державної Ради кожної нації. Маніфест Карла I гарантував створення польської держави, але нічого не казав про майбутнє українських земель.

За таких умов, 18 жовтня у Львові зібрався з'їзд, на якому були присутні українські депутати обох палат австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини, представники українських політичних партій, студенства та єпископат УГКЦ (загалом, близько 500 осіб). Представники Закарпаття надіслали лист підтримки ідеї об'єднання всіх українців Австро-Угорщини. На з'їзді було обрано представницький орган українського народу — Українську Національну Раду (УНРаду), ухвалено її статут та президію і в якості її президента обрано Євгена Петрушевича.

Про Євгена Петрушевича

Євген Омелянович Петрушевич народився 3 червня 1863 року у місті Буськ на Львівщині. Як і більшість тогочасної західної української інтелігенції, походив з родини греко-католицького священика. Далекі пращури Петрушевичів за Речі Посполитої були білоруськими шляхтичами.

Обравши правничу кар’єру, Євген Омелянович став успішним галицьким адвокатом. Водночас, активно займався політикою. Належав до Української національно-демократичної партії – провідної сили в Галичині й Буковині, заснованої Іваном Франком і Михайлом Грушевським. Протягом одинадцяти років був депутатом австрійського парламенту (Райхсрату), протягом шести – Галицького крайового сейму. Мав високий авторитет серед українства і вважався чудовим оратором.

Попри все, постає питання: чому саме Петрушевича було висунуто на очільника Західної Української держави у момент, коли почала розпадатися Австро-Угорщина? Відповідь проста. Протягом двох років перед тим він керував українською парламентською репрезентацією, яка об’єднувала депутатів-українців австрійського Райхсрату. В жовтні 1918-го у Львові зібралася конституанта Західної Української Республіки – Українська Національна Рада. Вона складалася з депутатів Райхсрату, Галицького і Буковинського крайових сеймів, представників українських партій. Не дивно, що своїм керівником вони обрали саме Петрушевича. До того ж, він рішуче обстоював курс на незалежність.

Для більшості наших співвітчизників Євген Петрушевич відомий як Президент ЗУНР. Таке визначення міститься майже в усіх шкільних і ВНЗівських підручниках з історії. Проте воно некоректне. Насправді, Петрушевич обійняв посаду Президента Української Національної Ради. Тобто, він очолював конституанту і тимчасовий парламент ЗУНР. А посади під назвою «Президент ЗУНР» офіційно не існувало.

Про УНР

19 жовтня 1918 року відбувся з'їзд «мужів довір'я», який, на правах народних зборів, затвердив склад УНРади. Своїм першим маніфестом вона проголосила право українців на створення Української держави на українських етнографічних землях Австро-Угорської імперії — Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті. Передбачалося також, що національні меншини краю матимуть право на національно-культурну автономію.

Для підвищення ефективності роботи УНРади було створено три делегації: виконавчу, фактично тимчасовий уряд, на чолі з Петрушевичем, яка перебувала у Відні, делегацію для вирішення справ Галичини і Закарпаття, осідок якої знаходився у Львові, під головуванням Костя Левицького, і буковинську, на чолі з Омеляном Поповичем, у Чернівцях.

25 жовтня 1918 року у Відні українська делегація офіційно повідомила цісарський уряд про створення УНРади і висунула вимогу передати їй владу у Галичині, а наступного дня Євген Петрушевич надіслав ноту президенту США Вудро Вільсону з проханням підтримки українського питання. Однак затягування його вирішення політичними засобами і територіальні претензії поляків на українські землі спонукали представників УНРади вдатися до силових дій — в результаті повстання, яке розпочалося 1 листопада 1918 року у Львові, влада на території Східної Галичини та Північної Буковини перейшла до УНРади.

9 листопада було утворено Раду державних секретарів (Державний секретаріат), яку очолив Кость Левицький, а 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», який визначив назву держави — Західно-Українська Народна Републіка (ЗУНР) та її кордони, що включали всі українські етнографічні землі Австро-Угорщини. Офіційно затвердженим гербом ЗУНР стало зображення золотого лева на синьому тлі. Вищим органом влади мали стати Установчі Збори, а до їх скликання керівництво ЗУНР покладалося на УНРаду та Державний секретаріат.

Наприкінці 1918 року УНРада була розширена за рахунок представників повітів і великих міст. Також були створені дев'ять комісій: земельна, військова, законодавча, технічної відбудови, фінансова, шкільна, закордонних справ, суспільної опіки, комунікацій, адміністративна.

22 січня 1919 року делегація ЗУНР взяла участь у проголошенні Акту Злуки. 9 червня 1919 року, внаслідок поразки УГА, УНРада передала свої повноваження президенту Петрушевичу і продовжувала свою діяльність й після окупації Галичини польськими військами у Відні та Львові аж до 1923 року.

Читайте також: Шлях крізь тисячоліття історії: скільки разів Україна намагалась стати незалежною.