Шлях крізь тисячоліття історії: скільки разів Україна намагалась стати незалежною

ІА Дивись.info пропонує пригадати той час, коли проростало коріння державності, а також - скільки разів Україна намагалася утвердити та проголосити свою самостійність.

Київська русь як фундамент Української державності

Саме з Київської русі розпочинається історія Української державності. Це науково обґрунтував ще видатний історик Михайло Грушевський у своїй праці «Історія України-Руси», де він підкреслює, що праукраїнці заснували Київську Русь. Крім того, основна частина цього державного утворення була розташована на сучасних територіях України зі столицею у Києві. Також важливим аспектом є те, що з тих часів збереглася безперервна тяглість української культури.

Київська русь існувала з ІХ до ХІІІ століття та займала особливе місце в геополітичному становищі на карті світу того часу. За формою правління вона вважалася монархією, оскільки уся влада зосереджувалася в руках князя. Найбільший розквіт держави припав на правління Володимира Великого (980–1015 рр.) та Ярослава Мудрого (978 – 1054 рр).

Володимир Великий відомий передусім введенням християнства на території Київської Русі як державної релігії (988 рік). Крім того, він здійснив адміністративну та військову реформи в країні, а також почав карбувати власні монети (златники та срібники).

Ярослав Мудрий продовжував його реформи та впроваджував нововведення. Передусім він розвивав писемність в державі. За його правління було видано перший збірник стародавнього права «Руська правда».

Перша згадка слова «Україна»

Вперше слово «Україна» зафіксовано в Київському літописі (Іпатіївський список), що датується 1187 роком. У пам’ятці це слово вживається під час згадки про смерть переяславського князя Володимира Глібовича. Там йдеться, що він у 1187 році тяжко захворів під час походу проти половців та згодом помер. Так літописець розповідає про цю подію: 

​«И плакашасѧ по немь вси Переяславци… ѡ нем же Ѹкраина много постона»

(«І плакали за ним всі переяславці, за ним же Україна багато потужила»).

Слово ​«Ѹкраина», тобто ​«Україна», історики інтерпретують по-різному. Зокрема деякі дослідники (М. Грушевський, Б. Барвінський, І. Огієнко) вказують на те, що воно означає ​«пограничну територію» . А, на думку Степана Рудницького, це межові землі між Європою та Азією. 

За версією інших науковців (Б. Грінченка, В. Русанівського, Г. Півторака), в старовинному рукописі слово​ «Україна» означає ​«рідна земля» або певна ​«країна».

Галицько-Волинська держава

У 1199 році волинський князь Роман Мстиславович приєднав Галицькі землі та утворив Галицько-Волинське князівство або інша назва — Королівство Руське. Утворене князівство зберігало культурні та державні традиції Київської Русі.

Роман Мстиславович дбав про внутрішню та зовнішню політики: стримував міжусобиці, порозумівся з боярами та укладав договори з іншими державами. Після нього об’єднати українські землі вдалося сину Данилу Галицькому, який у 1221 році прийшов до влади. За його правління столицею князівства був Холм. 

Особливою заслугою Данила Галицького стало повернення Києва у свою державу. Він прагнув знову об’єднати українські землі, які входили до Київської Русі. Однак на заваді стали наміри монголо-татар захопити українські землі. Відомою є поїздка 1245 року Данила Галицького до Золотої Орди та перемовини з ханом Батиєм. Тоді він не мав достатньо сил, щоб боротися з монголо-татарами, тому погодився отримати статус васала Золотої Орди, хоча не платив їм данину та зберіг свій статус правителя.

Після повернення Данило Галицький почав вести активні переговори з папою Інокентієм ІV, щоб той допоміг йому боротися з Золотою Ордою та організував хрестовий похід проти монголів. Таким чином, у 1253 році відбулася коронація Данила Галицького. Посланець від папи привіз у Дрогобич королівські атрибути (корону та скіпетр). Однак допомоги в боротьбі зі Золотою Ордою він так і не отримав.

Тоді князь самостійно готувався до навали монголо-татар: укріплював міста та військо. Проте стримати захоплення певної частини земель йому не вдалося, водночас він зберіг свою державу, а його послідовники продовжували носити королівський титул.

Після цих подій українські землі перебували під керівництвом різних держав та не мали власної автономії. Проте спроба стати самостійними сталась під час зародження козацтва та утворення Запорізької Січі. 

Гетьманщина та перша Конституція у світі

У ХVI столітті серед українського суспільства розпалився козацько-селянський рух. Тоді невдоволення провідних верств населення досягло свого піку, а цьому сприяло закріпачення селян та сваволя магнатів. У таких умовах українці не мали ніяких прав, хоча прагнули розвивалися в напрямку вільного громадянського суспільства.

Така ситуація сприяла утворенню перших січей, що пізніше об'єдналися в одну Запорізьку Січ. Спочатку Січ збудували на острові Хортиця, а одним з перших гетьманів, який згуртував козацтво, був Дмитро Вишневецький.

Згодом повстання переросли в справжню Національну-Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.). За цей період чисельність козацтва значно зросла, а усвідомлення себе окремим народом набувало нових сенсів, оскільки в цей час такі поняття як «свобода», «неволя», «ідентичність», «рідна земля» стали загальновживаними, що відображено в усній народній словесності, зокрема в думах, які виконували кобзарі.

Крім того, тоді народові вдалося сформувати українську козацьку державу під назвою Гетьманщина або Військо Запорозьке. Також часто в офіційних документах козаки йменували Гетьманщину — Українською державою або Україною. Наприклад, гетьман Іван Мазепа використовував термін саме «Україна» на позначення своєї рідної землі. Ця назва є зафіксована й у літописі «Самійла Величка».

Вагомим кроком до демократичних перевтілень у Гетьманщині було затвердження 5 квітня 1710 року «Конституції Пилипа Орлика» (або «Бендерської конституції»). Вона стала першим таким державним документом у світі. У Конституції закріплювалися права людини, а також вперше вказано про поділ влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову, який діє дотепер в демократичних державах.

Згідно документу, законодавча влада належала Генеральній раді, що виконувала роль парламенту та збиралася тричі на рік (Різдво Христове, Великдень та Покрову). Гетьман та Генеральний старшина були представниками виконавчої влади. А Суд в Гетьманщині закріплювався  в Конституції як незалежний, тому кожна людина мала гарантії відстояти власні права. 

Варто підкреслити, що в передмові до Конституції міститься інформація про українську історію. Зокрема, тут козаки доводять факт, що Росія ще на той час не має ніяких прав на українські території. 

Усвідомлення власної самостійності в ХІХ столітті

Передумови до відродження національно-визвольного руху розпочали формуватися ще у першій половині ХІХ столітяі, коли інтелігенція активно зацікавилася своїм минулим та зрозуміла важливість власної ідентичності. Підкреслимо, що в усвідомленні самостійної України та пробудженні національної свідомості неабияку роль відіграла творчість Тараса Шевченка (у 1848 році вийшов  «Кобзар»), а також діяльність «Кирило-Мефодіївського братства», до якого він також входив.

Після хвилі національного пробудження серед українців розпочалися придушення цих процесів імперіями, в складі яких перебувала Україна. Зокрема Російська імперія 1863 році видає Валуєвський циркуляр, а в 1876 році — Емський указ. Обидва документи передбачали заборону української мови в пресі, книгах, виставах та навіть в публічному розмовному мовленні. Також тоді переслідували членів українофільського руху.

Зазначимо, що в другій половині ХІХ ст. в Україні діяли різні рухи, які вплинули на формування суспільно-політичних ідей та започаткували перші партії. Зокрема такими рухами були народовці (орієнтовані на державну автономність) та москвофіли (хотіли бути в складі Російської імперії). Згодом народовці розділилися на тих, хто був радикально налаштований щодо формування національної політики та тих, хто зайняв більш ліберальну позицію — укладати угоди та домовлятися про автономність з Російською чи Австро-Угорською імперією. 

У 1890 році на Галичині створили першу українську політичну партію — Руську-українську радикальну партію (лідери М. Павлик, І. Франко, М. Левицький). Згодом утворилися й інші — Українська радикальна партія (М. Павлик), Українська соціал-демократична партія (Ю. Бачинський, В. Левицький, М. Ганкевич), Українська національно-демократична партія (В. Петрушевич, В. Будзиновський). 

Читайте також Обстоював політичну самостійність України: про життя Юліана Бачинського

Після цього новою сторінкою в історії стала Українська революція 1917-1921 років. Хоча вона зазнала поразки у той час, однак заклала міцний фундамент для проголошення незалежності в 1991 році.

Спроби проголосити незалежність України в ХХ столітті 

Перша половина ХХ століття стала для України неабияким випробуванням на міцність. За цей час українці намагалися проголосити свою незалежність 5 разів:

• 22 січня 1918 року — Центральна рада Української Народної Республіки (УНР) проголошує незалежну Україну. Самостійність було затверджено в IV універсалі.

• 19 жовтня 1918 року — проголошення незалежності Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР).
• 22 січня 1919 року — проголошено Акт злуки між двома частинами України УНР та ЗУНР. 

• 15 березня 1939 року — проголошення незалежності Карпатської України.
• 30 червня 1941 року — проголошення Акту відновлення Української Держави у Львові, яке ініціювали ОУН.

Читайте також Як у Львові 1941 року проголосили Акт відновлення Української Держави

УРСР та боротьба проти російського тоталітарного колоніалізму

6 січня 1919 року була створена Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР), яка проіснувала до 24 серпня 1991 року. В цей час більшість української території окупувала радянська влада. Після Другої світової війни вся Україна потрапила під контроль комуністів та стала однією з республік СРСР.

За весь період існування такої соціалістичної держави політика Радянського Союзу була спрямована на асиміляцію української ідентичності та знищення національної самобутності. Українська культура розумілася як меншовартісна на противагу російській, що прагнула зайняти усі сфери суспільного життя.

Крім того, радянська влада свідомо знищувала українців фізично. У 1932-1933 років жорстока тоталітарна політика СРСР спричинила Голодомор на території України. 

Однак і тоді боротьба за незалежність не припинилася. Зокрема представники української інтелігенції згуртувалися в різні рухи опору. Після Другої світової війни деякий час тривала боротьба ОУН та УПА проти радянської влади, а в 60-х роках інтелігенція утворила дисидентський рух. Основними представниками його були; М. Руденко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, І. Дзюба, В. Мороз, М. Горинь, В. Чорновіл, С. Шабатура, А. Горська, В. Стус, І. Калинець та інші.

Багато кого з дисидентів радянська влада ув'язнила та відправила на заслання в концтабори. Зокрема Василь Стус загинув, коли перебував у карцері табору ВС-389/36-1 в Кучино (Росія).

Акт проголошення незалежності України

Свою незалежність українці офіційно змогли проголосити після розпаду Радянського Союзу. Тоді Україна вийшла з СРСР та стала окремою державою. Так, минули століття безперервної боротьби за свободу та самостійність.

Отож, 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії озвучила «Акт проголошення незалежності України». Наводимо перші рядки з цього документа:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні.

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — УКРАЇНИ…»

Читайте також Левко Лук’яненко розповів, чому Акт проголошення Незалежності зачитував Яворівський