Іван Дзюба: дисидент та автор відомої праці про русифікацію українців

Сьогодні, 26 липня, минає дев’яносто два роки від дня народження Івана Дзюби. З тієї нагоди ІА Дивись.Info пропонує пригадати нелегкий життєвий шлях українського дисидента.

Народився на Донеччині напередодні Голодомору

У селищі Миколаївка на Донеччині, 26 липня 1931 року, в сім’ї робітника Михайла та медикині Ольги Дзюби, народився син. Його назвали Іваном. 

Дитина з’явилася на світ в досить важкий період в історії. Оскільки згодом в Україні радянська влада організувала Голодомор 1932-33 років, через що родина переїхала спочатку до села Новотроїцьке, а потім – в Докучаєвськ. У своїх спогадах Іван Дзюба зізнався, що його бабуся давала їсти дітям дубову кору. 

Дисидент рано став напівсиротою. Його батько загинув під час Другої світової війни, а відтак – сина виховувала матір.  

Іван Дзюба навчався в російськомовній школі. Тому до 17 років спілкувався зазвичай російською мовою, хоча знав та вивчав українську. У цей час радянська влада активно впроваджувала русифікацію регіону.

Після школи вступив до Вінницького педагогічного університету на російську філологію. Саме тут почав формуватися світогляд дисидента. Він переосмислив суспільно-політичні процеси, які відбувалися навколо та усвідомив свою ідентичність.

«У нас велике свято. Але й велике горе…»

Після університету Дзюба вирішив ще більше поглибити свої наукові знання. Тоді переїхав до Києва та вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Крім того, в столиці України познайомився зі своїми однодумцями у Клубі творчої молоді, які стали відомими представниками дисидентського руху. Серед них були: Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч тощо.

Члени клубу неодноразово влаштовували різноманітні акції та тематичні вечори. Зокрема збиралися в день пам’яті Лесі Українки та Тараса Шевченка. 

У 1965 році Іван Дзюба став ініціатором відомої акції, де виступив проти арештів багатьох дисидентів. Це сталося у вересні на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова в кінотеатрі «Україна» в Києві. Тоді громадський діяч вийшов на сцену, щоби привітати знімальну групу з виходом кіно на екрани. Однак після цього він згадав про масові арешти інтелігенції радянською владою.

«У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді»,

– сказав тоді Іван Дзюба.

Під час цієї події В’ячеслав Чорновіл одразу став на бік Дзюби та звернувся до глядачів, щоб хто протестує проти політичних арештів – встав. За словами очевидців, тоді підтримали акцію приблизно п’ятдесят людей, серед яких був й український поет Василь Стус.

Після такої непокори до влади Івана Дзюбу почали переслідувати проблеми. Його звільнили з роботи, де він перебував на посаді консультанта літературного відділу видавництва «Молодь». Тому літературний критик влаштувався на роботу до «Українського біологічного журналу».

У 1963 році Іван Дзюба одружився з львів'янкою Мартою. У подружжя була донька Олена. У 1969 році повернувся до літературної діяльності та працював у видавництві «Дніпро». Там він перебував на посаді редактора до свого арешту, що стався у 1972 році. 

«Інтернаціоналізм чи русифікація?»

У грудні 1965 році Іван Дзюба написав свою найвідомішу працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Поштовхом до створення книги для автора стали масові арешти інтелігенції у різних містах України. 

Дисидент висвітлив у своєму тексті проблеми того часу. Зокрема він розкрив справжнє обличчя радянської влади та її наміри повністю русифікувати українське суспільство та асимілювати націю. До того ж, громадський діяч подав досить ґрунтовний аналіз національно-культурної політики комуністів, використовуючи ідеї марксизму та праці Маркса, Енгельса та Леніна. Зокрема він зазначив, що тоталітарна влада впроваджує принципи так званого «казарменого» комунізму.

Після написання книги дисидент надіслав її першому секретареві центрального комітету компартії України Петрові Шелестові та голові уряду УРСР Володимирові Щербицькому. Згодом текст потрапив і до представників Комуністичної партії Радянського Союзу. 

Подаємо декілька цитат з тексту «Інтернаціоналізм чи русифікація?»:

«Український народ ніколи не був аґресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм».

«Останнім часом русифікація невблаганно наповзає вже й на менші містечка, сільські районні центри тощо – з намноженням там начальства й чиновництва, яке, звісно, говорить або старається говорити по-російському і таким чином змушує до того підлеглих; з занепадом народних звичаїв, народного мистецтва та культурних розваг і заміною їх безликою халтурою культурницьких десантників; з перевагою російської газети, книги, радіо, кіно тощо…»

«Фактична нерівність навіть при формальній рівності неминуче веде до русифікації і є її могутньою рушійною силою. Одночасно механізм цієї нерівності є «матеріальним» механізмом русифікації. Другою психологічною та ідеологічною силою русифікації є російський великодержавний шовінізм. Він становить «психологічний» механізм русифікації, її «душу».

«Національна справа – це справа всього народу і справа кожного громадянина; це корінний інтерес усього народу і громадянства, совість кожного з нас; вона не відсуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними зв'язана, і ніхто не має права мовчати, коли бачить щось неподобне, так само як ніхто не має права затуляти вуха від тривожних голосів».

Перед тим, як книга потрапила до радянської влади, її вже передали за кордон. Текст «Інтернаціоналізм чи русифікація?» переклали на різні мови: російську, англійську, італійську, китайську та французьку.

«Загубився в самому собі»?

Після того, як комуністична влада прочитала книгу, оголосила її антирадянською. Тоді Івана Дзюбу почало переслідувати КДБ, а також його звільнили з роботи та виключили зі Спілки письменників. У 1972 році дисидента заарештували. У цей час відбулися допити та слідство.

Читайте також Ірина Калинець: письменниця та дисидентка, на честь якої назвали вулицю у Львові

Згодом радянська влада пред’явила громадському діячеві звинувачення у створенні «Програми укомуністів».  

У 1973 році Київський суд виголосив йому попередній вирок – п’ять років ув’язнення та стільки ж заслання. Однак Іван Дзюба вирішив публічно покаятися та визнати свою провину, щоб не потрапити до в’язниці. Такий вчинок допоміг йому звільнитися від ув’язнення, однак водночас підриває його авторитет  як дисидента. Зокрема Василь Стус гостро відгукнувся про вчинок Дзюби у відкритому до нього листі:

«Так, Іване, ти загубився в самому собі. Великий Іван Дзюба закінчився, почався гомункул із країни ліліпутів, чиїм найбільшим щастям залишиться те, що він колись мав до великого Дзюби дуже безпосереднє відношення. І через це я й сьогодні не можу одвернути од тебе свого погляду. І через це я тужусь пригадати твоє підзабуте лицарське обличчя – і в очах у мене стоять сльози…».

 Речник українського «шістдесятництва»

Не зважаючи на визнання своєї провини та помилування, Іван Дзюба зберіг власні погляди та переконання. Він продовжив громадську та культурну діяльність. У 1989 році став одним зі засновників «Народного Руху України». У 1991 році отримав посаду головного редактора в  журналу «Сучасність». 

З 1992 по 1994 рік громадський діяч був міністром культури України. Крім того, очолював Комітет з Національної премії імені Тараса Шевченка.

Крім того, займався літературознавчою діяльністю. Зокрема писав статті про Тараса Шевченка, Ліну Костенку, Олегу Лишегу, Сергія Жадана та інших. 

Також Іван Дзюба є автором таких книг: «Грані кристала», «На пульсі доби: штрихи до портретів письменників народів СРСР», «Між культурою та політикою», «Грані кристала», «Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.», «Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї» тощо. 

Громадського діяча та політика відзначили низкою нагород: Герой України (2001 рік), Орден Свободи (2009 рік), Орден князя Ярослава Мудрого (2022 рік), лауреат премії імені Тараса Шевченка (1991 рік) та міжнародної премії тощо.

Не стало українського дисидента напередодні повномасштабного вторгнення росії до України – 22 лютого 2022 року. 

Український літературознавець Микола Жулинський назвав Івана Дзюба інтелектуальним провідником і речником українського «шістдесятництва».

---

ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.