Голова Державного Секретаріату ЗУНР: хто такий Кость Левицький

В цей день, 18 листопада 1859 року, він народився. Тож Дивись.info розповідає його історію.

Він був діячем економічних та політичних об’єднань

Народився чоловік у містечку Тисмениця, нині місто Івано-Франківської області, у сім’ї греко-католицького священика. Після закінчення 1878 року Станіславівської гімназії навчався на правничих факультетах Львівського та Віденського університетів. 1884 року отримав ступінь доктора права, а згодом відкрив адвокатську канцелярію у Львові.

Будучи людиною невичерпної енергії та працьовитості, швидко став лідером студентського руху народовецького спрямування, обирався заступником голови «Академічного братства» та провідним діячем першого професійного об’єднання українських правників «Кружка правничого». З перших років адвокатської практики здобув повагу і авторитет серед правників як блискучий трибун і оборонець прав та свобод краян.

Професійну діяльність Левицький успішно поєднував з підприємництвом: був співзасновником і провідним діячем перших на західноукраїнських землях економічних об’єднань: товариства ремісників «Зоря» споживчого кооперативу «Народова торгівля», товариства взаємних забезпечень «Дністер», «Краєвого союзу кредитового», «Краєвого союзу ревізійного», «Земельного банку гіпотетичного» та інших.

Водночас виявив себе знаним науковцем у галузі права, був членом правління товариства «Просвіта». Перекладав з німецької на українську закони, опрацьовував українську юридичну термінологію, уклав і видав німецько-український правничий словник.

Усвідомлюючи потребу боронити народ від свавілля й зловживань урядовців, видав серію популярних юридичних праць для широкого загалу населення Галичини, зокрема брошури: «Наша свобода, або Які ми маємо права», «Наш закон громадський, або Які ми маємо права і повинності в громаді» та інші. Спільно з адвокатами, відомими українськими діячами А.  Горбачевським і Є. Олесницьким, заснував 1889 року «Часопись правничу», згодом – квартальник Союзу українських адвокатів «Життя і право» і був їх довголітнім редактором.

Політичний гарт пройшов у народовецькому таборі. Був співзасновником, згодом секретарем і заступником першого в Галичині політичного об’єднання «Народна Рада», яке стало виразником державно-політичних прагнень українців. З утворенням 1899 року Української національно-демократичної партії саме його було обрано членом президії, а згодом головою керівного органу партії – Народного комітету.

За короткий час осередки партії вкрили Галичину й Буковину щільною мережею. Під проводом Народного комітету в краї розгорнувся масовий рух за консолідацію українського суспільства в боротьбі за рівні права з іншими народами Австро-Угорської імперії, новий виборчий закон, за український університет у Львові.

Свідченням великої популярності в народі Левицького стало його обрання 1907 році  послом австрійського парламенту, а наступного року – Галицького сейму, в яких він виконував обов’язки заступника і з 1910 року  – голови обох посольських клубів.

Став виразником загальноукраїнських визвольних змагань

Парламентська діяльність української репрезентації у Відні була особливо складна: права і свободи українців доводилося відстоювати супроти потужного польського представництва, яке мало значний вплив на керівництво Австро-Угорщини. Зважаючи на ситуацію, Левицький обрав базовою концепцією діяльності українських парламентаріїв осягнення національних прагнень українців шляхом еволюції, органічної праці й широкої політичної роботи в масах.

Принциповий демократ і глибокий аналітик політичних реалій, він вважав першочерговим завданням виховати потужний пласт української інтелігенції, підприємців, політиків і урядовців, розбудувати національно-культурне життя у краї й підготувати основу автономії Галичини в рамках Австро-Угорщини як першого кроку до державності. Всіляко заохочував розвиток масових українських товариств, об’єднань інтелігенції, селянства, молоді, сокільсько-січового руху.

З вибухом Першої світової війни представники провідних українських партій створили у Львові Головну Українську Раду на чолі з Левицьким, яка визначила стратегічний курс українства у війні. Вона закликала до боротьби проти головного ворога нації – царської Росії під гаслом утворення на її уламках соборної Української держави.

Згідно з цією концепцією, Головна Українська Рада у травні 1915 року об’єдналася з представниками Наддніпрянщини й була реорганізована у Загальну Українську Раду. Відтак галицький політичний діяч став виразником загальноукраїнських визвольних змагань. За його участі був утворений Легіон українських січових стрільців, який впродовж усієї війни бився на російському фронті й висунув із своїх лав когорту видатних військово-політичних діячів.

Політичний конфлікт у парламенті 1916 року, викликаний маніфестом цісаря щодо майбутнього статусу Галичини, змусив Левицького передати обов’язки голови української репрезентації Є. Петрушевичу й зосередитися на політичній діяльності в національно-демократичній партії. Він очолив потужний політичний центр у Львові, який зіграв вирішальну роль у перемозі Листопадової національно-демократичної революції 1918 року на західноукраїнських землях.

В результаті воєнних поразок і натиску національно-визвольного руху восени 1918 році розпалася Австро-Угорська імперія, а на її уламках постали незалежні держави. 19 жовтня Українська конституанта у Львові проголосила утворення на етнічних українських землях імперії суверенної Української держави.

Очолював дипломатичні місії ЗУНР

Реалізацію постанови покладено на новостворену Українську Національну Раду (УНРаду), яка взяла курс на перебрання влади в краї мирним шляхом, для чого голова президії Ради Євген Петрушевич виїхав до Відня. Але під загрозою з боку поляків львівська делегація Ради під проводом К. Левицького 31 жовтня прийняла рішення брати владу з допомогою зброї. В результаті переможного Першолистопадового повстання влада у краї перейшла до рук українців.

Незважаючи на складну ситуацію, спричинену збройним виступом поляків у Львові, захопленням ними західних повітів, і загрозу прямої агресії з боку Польщі, у краї розгорнулося державне будівництво. 9 листопада 1918 року  УНРада під головуванням Левицького прийняла опрацьований за його участі Тимчасовий Основний Закон, за яким уконституйовано ЗУНР й утворено її перший уряд – Державний секретаріат. Його головою обрано К. Левицького, крім того, він очолив фінансове відомство.

За відсутності президента Національної Ради Петрушевича, який перебував у Відні, голова уряду був фактичним керівником держави. Під його проводом розроблялися й приймалися перші закони, постанови уряду щодо адміністративного устрою ЗУНР, структур і компетенцій органів влади, організації освіти, релігійного життя.

Оскільки з перших днів існування молода держава була у стані війни з Польщею, чи не найважливішою ділянкою праці уряду були організація оборони, військове будівництво з метою створення боєздатної регулярної армії, а також сприятливих зовнішньополітичних умов.

Менше двох місяців існував уряд Левицького, але його державотворча діяльність залишила глибокий слід в історії ЗУНР. Після падіння 22 листопада 1918 року столиці держави Львова уряд перебрався до Тернополя, потім до Станіславова (нині Івано-Франківськ).

Наприкінці грудня  Левицький уступив посаду голови уряду Голубовичу і очолив комісію Національної Ради з підготовки виборчої реформи. Коли у липні 1919 р.  польське військо захопило Галичину й змусило керівництво ЗУНР і Галицьку армію відступити за Збруч (прит. Дністра), він виїхав до Відня, куди восени після поразки визвольних змагань прибув уряд Є.  Петрушевича. К. Левицький був запрошений до нього на посаду уповноваженого в справах преси й пропаганди, а з січня 1921 р.  – закордонних справ.

Досвідчений політик очолював дипломатичні місії ЗУНР, які виїжджали на міжнародні конференції в Ригу (1920), Женеву (1921), та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об’єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу. Після ліквідації 1923 року екзильного уряду вернувся до Львова.

Він помер 12 листопада 1941 року  і був похований у присутності вищого духовенства та численної громадськості Львова на Янівському меморіальному цвинтарі поруч з національним героєм Галичини генералом М. Тарнавським. У надгробному слові владика Й. Сліпий, відзначаючи величезні заслуги Левицького перед українським суспільством, іменував його як «керманича політичного життя народу до останньої хвилини».

Читайте також: Спроба створення Української держави: про ЗУНР.