Українська письменниця та феміністка: про Ольгу Кобилянську

В цей день, 27 листопада 1863 року, вона народилася. ІА Дивись.іnfo розповідає її історію.

В дитинстві вона не відчувала любові від батька

Народилася Ольга Кобилянська в містечку Гура-Гумора на Південній Буковині 27 листопада 1863 року. Можна сказати, що їй пощастило з родиною. Мати – наполовину німкеня, наполовину полька, родичка відомого німецького поета-романтика, вивчила українську мову та прийняла греко-католицьку віру з пошани та любові до чоловіка. Батько – дрібний урядовець, шляхетського роду, з Наддніпрянщини. Ольга була вже четвертою в багатодітній родині. Великих статків не було. Незважаючи на це, мати старалася навчити доньок – хороших манер, умінню підтримати розмову, триматися в товаристві. Батько ж гадав, що його обов’язок – дати добру освіту хлопцям, а дівчата самі заміж повиходять та якось і будуть.

«Якби я правильно могла описати злидні, які в нас панують… який жахливий батько… Ні я, ні Євгенія не одержуємо без лайки навіть п’ять крейцерів на листи. Ох Боже!.. Я не маю ні пошани, ні серця для мого батька… Коли батько хворів, була я цілком байдужа – це не моя вина», – ось так описує Кобилянська свої дитячі роки.

Своє перше кохання Ольга переживає в містечку Кімполунг, куди родина переїхала через батькову хворобу. То був хлопчик-школяр – мабуть, її ровесник. Певно, саме тоді Кобилянська і спізнала вперше страшенну неподатливість, мінливість, дуалістичність власної натури. Відмовлялася, коли хотілося погодитись. Казала «ні», коли серце твердило «так». Утікала – і прагнула залишитись. «Коли я віддавалась свобідно враженням серед природи і мрії роїлись в голові та викликали чудні почування в душі, а очі наче бачили постаті між деревами, – просилися опинитися на папері»…

Згодом дівчина закохалася в родича – студента Ґеня, який приїздив на канікули. Проте він бачив в Ользі тільки товаришку, начитану й розумну дівчину.

У неї було багато творчих інтересів

Читання, малювання, музика, театр, верхова їзда — і це ще не повний перелік захоплень Кобилянської. Читання для неї було і хобі, і потребою, так вона пізнавала світ. Малювала Ольга з меркантильних причин, щоб потайки продати роботи і купити кукурудзи для голубів.

Театр письменниця любила, бо хотіла стати акторкою, аби мандрувати та заробляти власні кошти. Якось у неї виникла ідея податися до театру товариства "«Руська бесіда». Її навіть запросили на проби, за умови, що буде дозвіл батьків. Та Ольга навіть не уявляла, як розкаже про це батькам і якою буде реакція. Тому розпрощалася зі своєю мрією стати акторкою. Згодом Кобилянська стала кіноманкою. Дивилася фільм тричі: вперше — для загального ознайомлення, вдруге — придивитися до гри акторів, а втретє — стежити за конкретним актором.

Були в письменниці і містичні інтереси. Вона брала участь у спіритичних сеансах та любила трактувати сни.

Першими літературними пробами юної Кобилянської були вірші, казки, легенди, написані німецькою мовою. У 17 вона пише першу автобіографічну повість — «Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини», теж німецькою. Тоді вона ще не мала ані власного стилю, ані чіткої мети. Писати українською дівчина почала після знайомства з дочкою лікаря Софією Окуневською. Саме Софія переконала Ольгу, що та повинна творити для вітчизняної публіки, навчила фонетики та надарувала українських книжок. Згодом її творчість високо оцінять і Іван Франко, і Леся Українка.

У 35 її ім’я було вже добре відоме в Європі та Буковині, хоч вона й жила на краю Австро-Угорської імперії. Твори Кобилянської видавали та перекладали німецькою, чеською, польською. Вона здобула стипендію з Відня за свою літературну діяльність і часто відвідувала тодішню столицю.

Дружила з Лесею Українкою

У Ольги Кобилянської було чимало друзів. Та дружба з Лесею Українкою була особливою, сповненою підтримки, належної довіри і розуміння. За життя вони бачилися всього тричі, а товаришували — 14 років. Єдине спільне фото літераторок зроблене в Чернівцях, в 1901 році. Одну фотографію Леся зберігатиме на своєму робочому столі, а іншу Ольга триматиме в альбомі.

Вони були споріднені духом, захоплювались одна одною, обоє цікавилися музикою, фольклором та етнографією. Їхня дружба протікала в численних переписках. І до сьогодні збереглися листи Лесі Українки до Ольги Кобилянської й лише один лист Ольги до Лесі.

Читайте також: Біографія Лесі Українки та 10 маловідомих фактів з життя Лесі Українки.

Її ледь не засудили до розстрілу

Будинок, у якому ми жила родина Кобилянської у Чернівцях, спочатку належав старшому брату Максиміліану. Він був москвофілом  і під час Першої світової війни російська влада призначила його бургомістром, а коли повернулися австрійці, він втік до Одеси. Згодом Кобилянська змогла відкупити будинок у брата. Через багато років онук Максиміліана розповів, що ці гроші дозволили їм пережити голодомор.

У 1927 році відзначався 40-річний ювілей літературної діяльності Ольги Кобилянської. Буковина тоді належала боярській Румунії і, щоб зірвати свято, влада використала смерть якогось чиновника Братіяну і відклала святкування. Телеграфісти, які передавали це повідомлення до Львова, сплутали текст, і з нього вже виходило, що ювілей відкладено через смерть самої письменниці. Ця звістка миттю облетіла всю Україну, і тільки через певний час помилку було спростовано.

Коли приєднали Буковину до Радянської України, то ім’я Кобилянської влада використала в агітаційних цілях. Від її імені писали статті, до яких письменниці немала жодного стосунку. А якось вона ледь не накликала біди на себе і родину. Розмовляючи з радянським журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він злякався і пообіцяв, що нікому не скаже про інцидент, але після того Ольгу Юліанівну вже ніколи не залишали наодинці з чужими людьми.

Водночас під час війни, коли в Чернівці повернулися румуни, письменницю навіть хотіли віддати під трибунал через її агітаційні радянські листи. Ставились питання про ув’язнення, проведення показового суду і, навіть, публічного розстрілу як зрадниці. На той момент Ользі Кобилянській було вже 78 років.

Ольга Кобилянська померла 21 березня 1942 року. Маршрут похоронної процесії довелось узгоджувати з румунською владою. Вона не дозволила катафалку проїхати центральною вулицею, а лише коротким шляхом до цвинтаря. Родичів попередили, щоб не було ніяких промов українською мовою, але учениця письменниці — учителька Равелюк — усе ж порушила заборону. Ольга Юліанівна похована, як і хотіла, у родинному склепі на Руському цвинтарі.