Чому важливо сьогодні відкривати музейні фонди та архіви в Україні

ІА Дивись.info відвідала дискусію «Музейні фонди — перехід між реальностями» та занотувала головні тези з розмови.

Учасниками події стали: Юлія Ваганова — генеральна директорка Національного музею імені Богдана і Варвари Ханенків; Антон Лягуша — академічний директор магістерської програми з «Дослідження пам’яті та публічна історії», декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій, Київська школа економіки; Анатолій Хромов — голова Державної архівної служби України. Модераторкою дискусії була Ірина Подоляк — співзасновниця Коаліції дієвців культури та директорка з розвитку центру антикорупційних розслідувань NGL.media.

«Поняття "фонду" для більшості мало про що говорить. Це поняття говорить багато для вузьких фахівців. Для людей не зовсім зрозуміло: що таке музейні фонди; що таке архівні фонди; для чого вони є; для чого вони існують; чому ми повинні їх утримувати; які люди там працюють та що вони там вивчають; що загалом воно нам дає. Водночас для нас така тема є достатньо важливою. Тому ми маємо якось нести її далі для того, щоб люди розуміли, про що це все і для чого, як це пов’язано з нашим існуванням у майбутньому», — так розпочала розмову модераторка Ірина Подоляк.

Як предмети стають частиною певного фонду

Директорка Національного музею імені Богдана і Варвари Ханенків Юлія Ваганова каже, все функціонує так, що не завжди можна до фондів дістатися безпосередньо, навіть коли це хоче зробити керуюча інституція. Оскільки трапляється, що інформація про певний предмет може бути або на поличці в дослідника, або в архіві, або в якогось зберігача. Музейниця пояснила, як і чому певні предмети потрапляють до фондів.

«Не згадаю автора цієї теорії, але один куратор Міхаель Фер, з яким ми робили проєкт «Герої. Спроба інвентаризації» у Національному художньому музеї України розповідав про цю теорію. Він читав лекцію «Теорія сміття». У ній йдеться про предмет: як він від предмету побуту перетворюється на сміття. Однак потім якась людина (дослідник чи хтось інший) вихоплює цей предмет з великої кількості інших, і тоді він набуває статусу музейного предмету. Чому це відбувається і як. Перше – це про приватний вибір людини. Тобто саме хтось в якийсь момент зацікавився цим предметом. Отже, з купки історичного сміття цей предмет раптом потрапляє в якийсь інший простір. Відбувається незворотне – цей предмет втрачає всі свої первинні функції, повністю відривається від контексту і переходить в абсолютно новий: такий дуже стерильний та ізольований контекст, де з ним стає складніше й відповідальніше працювати», – розповідає Юлія Ваганова.

Вона додає, що таким чином за допомогою предметів, які потрапляють до музейних фондів, можна зманіпулювати історією, якщо ввести його в контекст некоректно. Зокрема, таке практикують в РФ, щоб ввести в оману дослідників та істориків.

«Саме куратор визначає, що ми показуємо в музеях і чому ми це показуємо. Це такий процес не завжди зрозумілий, тому що тут ми послуговуємося різними власними уподобаннями, в який спосіб ми його будемо презентувати аудиторії: хронологічно, естетично, політично. Водночас інша частина предметів може залишатися у фондах та ніколи не потрапляти на світло. Тут виникає питання не тільки про фонди, а також про інституції. Тобто навіщо ми це все бережемо. Кожен фондовик скаже вам, що ми маємо це берегти для майбутніх поколінь. Однак, якщо ми навіть це не бачимо, то навіщо нам все це берегти? Давайте зробимо якісь рухи до відкритості фондів», – наголошує Юлія Ваганова.

Чому в Україні досі музейні фонди – закриті

Директорка Національного музею Ханенків Юлія Ваганова спробувала окреслити декілька тез, чому сьогодні закриті фонди. Однією з таких причини може бути професійна генетична травма, пов’язана з тим, що в Україні постійно було потрібно протягом останніх сторіч ховати певні речі фондів від імперської влади. Однак Юлія Ваганова підкреслює, що не є прихильницею такої інтерпретації, бо насправді спадщину і фонди можна зберегти, тільки тоді, коли їх показувати.

«Коли суспільство розуміє, що в них є, тоді воно розуміє цінність саме цього матеріалу та може це захищати. Другий такий момент, це пов’язано з тим, чому фонди не відкриті, полягає в тому, що у більшості музеїв не завжди в порядку інвентарні книги. Часто один науковець іде, а там не записані усі речі, які є в музеях, тому бувають неспівпадіння. І ще одна причина, чому фонди закриті – це право власності. Адже той, хто має доступ до фондів, вважає, що це часткова його власність, і він має владу над ним. Це породжує токсичність всередині колективу інституції», – каже музейниця.

Чому потрібно відкривати та оцифровувати архіви

Голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов каже, що на його погляд загалом тема «відкриті фонди» є трошки каламбурною, бо термінологія слова «фонд» передбачає зберігання та зібрання, яке трохи контрастує із доступом. За його словами, до повномасштабного вторгнення РФ в Україну Державна архівна служба хотіла замінити профільний Закон «Про Національний архівний фонд та архівні установи». Тоді й виникло питання про те, що треба вводити нове поняття «національні архівні інформаційні ресурси». Однак до сьогодні цей законопроєкт ще не прийнятий на офіційному рівні.

«У нас в країні зберігаються понад 86 мільйонів одиниць у архіві. Це близько мільярда сторінок. Так, Україна — одна з найбільших в архівному плані серед країн в Європі. Для архівістів у предметі зберігання найважливішим є аспект інформаційної цінності. Закон не був ухвалений, але він передбачає те, що це дасть змогу архівам брати на зберігання не лише офіційні паперові документи від органів влади, а також архівувати соціальні медіа, комп’ютерні ігри, бази даних і багато інших інформаційних ресурсів. Для мене важливо, щоб наші майбутні покоління бачили не спотворене уявлення крізь призму офіціозу тих подій, в яких зараз ми живемо під час повномасштабної війни», — наголошує Анатолій Хромов.

Він додає, що зараз триває ініціатива фонду, в якій кожен охочий може взяти участь. А саме — поділитися власними спогадами, щоденниками, відео, фото тощо та передати їх на державне зберігання в архів. Таким чином Державний архів зараз створює колекцію про Україну в часи повномасштабної війни.

Також Анатолій Хромов виокремив основні питання, які пов'язані з доступом до архівів сьогодні:

«Теорія доступу до архівів передбачає три аспекти: юридичний, фізичний та інтелектуальний. Лише поєднання їх трьох дозволить говорити, що дійсно є вільний доступ до фондів. У плані правовому в нас все ідеально, на мій погляд. Тому що в нас зі всього Національного архівного фонду 99, 7 % документів є відкритими. Частина документів в силу обставин має державну таємницю, але їх мізерна кількість. Частина документів захищається на певний термін захистом персональних даних. Це загальна світова практика. До речі, в Україні ці строки є одними з найменшими – це 75 років. Натомість у багатьох країнах світу це 100 років, коли відбувається захист персональних даних. У цьому законопроєкті ми прагнули побудувати галузеву вертикаль державних архівів, як і має бути в унітарній державі, якою є Україна».

Анатолій Хромов зазначає, що незважаючи на те, що законопроєкт ще не прийняли, архівна служба розвивається. Сьогодні в Україні демонструють справжні рекорди в оцифруванні архівів.

«У 2023 році ми внесли зміни в нормативно-правові акти, легалізувавши цифрову копію документів, у випадку втрати оригіналів як таких, що можуть бути правовими для подання офіційних довідок тощо. Це українське ноу-хао, бо ще такого ніхто в світі не робив. Тут є багато застережень. Водночас, для того, щоб ті копії не змінювалися, є відповідні акти та метадані, які свідчать, що ця копія не зазнавала редагування», – розповідає Голова Державної архівної служби України.

Він каже, що ніхто не знає, що буде цікавити людей через 50 чи 100 років, тому кожен документ чекає свого дослідника і є важливим.

«У 2015 році прийняли спеціальний закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Тоді відкрилися повністю так звані архіви КГБ, що трохи привернуло увагу до них. Бо це ж – колишні секрети КГБ, тобто там щось є цікаве. Архіви КГБ збереглися таким чином: краще збережені 1930-1940-ті рр. ніж 1970-1980-ті рр., тому що під час 1989-1990 років архіви трохи технічно зачистили, розуміючи куди йде Радянський Союз»», – розповідає Анатолій Хромов.

Чому є важливим доступ до архівів та фондів у контексті освіти й політики пам’яті

Академічний директор магістерської програми «Дослідження пам’яті та публічна історії», декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій Київської школи економіки Антон Лягуша каже, що тепер потрібно знаходити нові методи, як актуалізувати архіви та фонди в контексті освіти.

«Мені пощастило бути членом журі всеукраїнського конкурсу з історії радянської пропаганди, на який школярі разом із вчителями подали 112 есеїв. Такі есе, які записані на основі архівів, при чому на архівах різних: візуальних джерелах, фондах, сільського клубу тощо. Це неймовірні роботи, бо діти не обмежені категоріальним апаратом. Коли ми говоримо про архіви, то мені подобається формула архівного імпульсу як способу впорядкувати світ. Я хочу піти далі, і мені здається, що дітям як і батькам, потрібно, щоб, за великим рахунком, ми проживали своє персональне життя та будували свою біографію як фонд. Адже ми хочемо, щоб про нас пам'ятали», — підкреслює Антон Лягуша.

Він зазначає, що коли ми працюємо з архівами, то маємо з ними гратися. Наприклад, школа може всі компетентності (мисленнєву, інтегральну, інтерпретативну), про які вона пише в програмах, реалізувати в роботі з архівами.

«Пропоную відійти від сакральної стигматизації документів: що наче архіви та фонди є святими. Адже одна з функцій публічної історії — робити її зрозумілою поза академічним колом, тобто масовій аудиторії. Можна «оживляти» архіви завдяки сучасним технологіям, коли йдеться про шкільні підручники», — каже декан факультету магістерських соціальних та гуманітарних студій.

Антон Лягуша підкреслює, що власне життя людини, її біографія чи родинне життя може стати фондуванням. Зокрема, таким принципом послуговується українська мисткиня Алевтина Кахідзе, яка архівує власне життя.

 «Історія — це про нас щоденних. Як ми зраджуємо, кохаємо, ненавидимо, ходимо. Вона пов’язана з нашим повсякденним життям. Мають відбуватись паралельно два процеси: законодавчий, професійний, з точки зору зберігання, оцифровування архівів, та з іншого – адаптивний процес. Його ми маємо робити, тобто і школи, і університети, та пояснювати як це має відбуватися. Наприклад, Центр міської історії показує як можна працювати з архівами», — додає Антон Лягуша.

---

Раніше ми повідомляли, що у Львові оцифрували відеоархів українського поета Віктора Неборака.