Про феномен пам'яті та художницю Аліну Ламах: що актуалізує нова виставка в Jam Factory Art Center у Львові

ІА Дивись. info розповідає детальніше про цей виставковий проєкт.

Кураторками виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» є Лізавета Герман та Марія Ланько. Архітекторка експозиції – Ксенія Білик.

За словами кураторок, історія виставки розпочалася ще в 2020 році. Тоді вони відвідали майстерню Аліни Ламах, бо шукали ескізи до українських мозаїк 60-70-х років Валерія Ламаха. Робили невеличку виставку у власній галереї. Шукаючи ескізи, натрапили на величезний спадок його дружини Аліни Ламах, про який мало кому було відомо. Так, на цій виставці  вперше презентують більшість її творів.

«Аліна Ламах стала для нас тоді прикладом художниці дуже потужної, з надзвичайно цікавою практикою, про котру якимось дивним чином до 2020 року за межами її вузького кола ніхто не знав. Ми надихнулися цією постаттю для того, щоб поговорити про проблеми та питання, які виникають. Зокрема, що означає гендерна ідентичність у мистецтві, чому жінки-художниці досі недопредставлені на мистецькій сцені, а також – як впливають різні системи на мистецтво (тоталітарна або ліберальна) на встановлення художника або художниці. Через постать Аліни Ламах ми актуалізували всі ці питання тут», –  розповідає Марія Ланько.

Крім того, вона додає, що також важливою частиною цієї виставки був воркшоп, який тривав майже чотири роки. На нього запросили п’ятьох молодих українських художників. Вони спробували подивитися під власним кутом на мистецьку практику Аліни та віднайти власний спосіб говоріння про неї в сьогоденні через спільну рефлексію.

Про архітектуру виставки розповіла її авторка – Ксенія Білик. Вона зазначила, що самий простір та тема пам’яті зумовили саме таке розташувати мистецьких творів.

«У цьому випадку світло стало не тільки якимось концептуальним рішенням, яке проливає на куточки пам’яті, які ми хочемо для себе підсвітити, але ще й архітектурним елементом важливим для виставки. Протягом всієї експозиції можна побачити наше намагання підсвітити ті чи інші теми в певному інтимному просторі ситуації, в якій знаходимося, коли нашу пам’ять так чи інакше прагуть нищити. Ми намагаємося зараз для себе обрати ці місця, які ми хочемо вивчити і дослідити. Тому архітектура тільки підкреслює загальну концепцію та ідею виставки», – підкреслює Ксенія Білик.

Уявна квартира Ламахів: що можна побачити в центральній залі виставки

У першій залі експозиції «Пам’яті тої, що пам’ятає» бачимо реконструкцію квартири Ламахів на житловому масиві в Києві. Вона є своєрідним вступом до усією виставки. Тут розміщені роботи як самої Аліни та Валерія Ламахів, так і молодих українських митців, які досліджували їхню творчість та створили власні твори.

«П’ять художників працювали над воркшопом, що був присвячений Аліні Ламах. У пошуках сліду та пам’яті про неї ми також їздили по місцях, де вона була, ходили та розпитували про її колег. Так вийшло, що потрапивши до квартири, де живе зараз пані Людмила Ламах, ми доторкнулися до пам’яті про цю художницю. Тут все навколо як певна капсула часу, котра відкрила для нас художницю із зовсім іншої сторони. Ця квартира відображає в якісь мірі той час, коли художники мали дуальне життя і творили десь у себе на кухні. Наприклад, шістдесятники. Квартира Ламахів є на Русанівці – це такий радянський взірцевий об’єкт, де жило багато інтелігенції того часу, – розповідає Ксенія Білик.

У залі є мультимедійний проєкт «Digital Memory Сarpet» від Михайла Барабаша. Він втілив його за допомогою технології TouchDesigner, зокрема для цієї роботи програмування виконав Антон Мігунов.

«Для мене було несподівано відкрити світ митців кола Ламахів. Коли я потрапив у квартиру мене вразили рисунки. У неї їх дуже багато. Один з них я деякий час тримав і дивився. Тоді зрозумів, що інформації небагато, але є певні точки доторку. Зокрема, думав про рисунок як щось вільне. В основі моєї роботи є рисунок Аліни Ламах. Також ви бачите тут ситуацію, яка складається з «Книги схем» Валерія Ламаха. «Книга схем» присутня в цій цифровій роботі як аналізу. Вибраний певний ряд схем, які можна побачити на стіні, з яких програмам прочитує певний алгоритм, і він змінює цей рисунок», – розповів Михайло Барабаш.

Також тут можна побачити роботу «Аліна і я» Анастасії Стефюк. Вона створила цей гобелен на дерев’яному станку Аліни Ламах.

«Цей гобелен виконаний у техніці ручного ткацтва у вільному стилі. Ідея якось знайшла мене сама, коли ми були в квартирі Ламахів і досліджували, що там збереглося. Після того, як ми покинули квартиру, подзвонила Людмила Ламах і сказала, що у нас є станок, і якщо хочете, то можете його взяти. У своїй роботі я брала натхнення з графіки та гобеленів Аліни Ламах. Для мене мої гобелени – це немов написання щоденника, а в контексті пам’яті – як книга», – каже Анастасія Стефанюк.

У просторі реконструкції кварти є робота «Перспектива» Ксенії Білик, сторінки та обкладинка з «Книги схем» Валерія Ламаха, «Дама з єдиногором» та «Малюнки на камінні» Аліни Ламах, а також – відео «Портрет жінки в інституції» чеської художниці Анни Даучікової, яка була подругою Ламахів.

Крім того, у другій частині Центральної зали верхнього простору Jam Factory Art Center презентували роботи Ади Римарчук, Володимира Мельніченка та Станіслава Туріни.

Які роботи розмістили в п’яти нижніх залах виставкового простору

Інша частина виставки «Пам’яті тої, що пам’ятає» розташована в п’яти залах підвального простору Jam Factory Art Center. Тут кожна зала має свою тематичну концепцію, до якої підбиралися роботи митців: «Світло як фізичний феномен та політична метафора», «Художня майстерня – безпечний простір», «Великі художниці й великі жінки», «Декоративне, ужиткове, політичне – всупереч ієрархії «високого» та «низького» мистецтва» та «Політика квітки». Водночас кураторка виставки Марія Ланько підкреслює, що в кожній залі є роботи Аліни Ламах, які є своєрідними провідниками до кожної з цих тем.

У першій залі «Світло як фізичний феномен та політична метафора» розмістили роботи Станіслава Туріни «Де зникає світло?», Терези Барабаш «Антитеза» та кіноархівний колаж «Її право» Саодати Ісмаїлової.

«Тереза Барабаш інтегрувала у свою роботу гобелени Аліни Ламах. Вони заховані за такими машинними копіями, які зробила Тереза на механічному станку. Ці копії засвідченні дуже яскравим світлом. Вони затуляють оригінали Аліни Ламах. Це зображує те, як ми бачимо чи що нам дозволяють побачити певні твори чи певні феномени в мистецтві. Інколи, щоб щось побачити нам треба зробити фізичний крок – проявити свою присутність і погляд на речі», – зазначає Марія Ланько.

У другій залі «Художня майстерня – безпечний простір» можна побачити роботи Джети Братеску «Майстерня», Божени Чагарової із серій «Пінчук» та «Мрія», Марка Чегодаєва «Невизначена територія» та серію флористичних замальовок Аліни Ламах.

«Тема цієї зали – це художня майстерня або дім перебудований. Особливо часто про це говорять жінки-художниці, для яких усамітнитися в особистому просторі є можливістю взагалі займатися творчістю. Ось робота, яка так і називається «Майстерня» румунської художниці Джети Братеску. Ця робота була створення як просто перебування в цій майстерні, малювання як певна мета, що було для неї радикальною свободою, бо навколо вона не могла реалізуватися як мисткиня», – каже кураторка виставки.

У третій залі «Великі художниці й великі жінки» є серія ескізів до портрету Катерини Білокур Аліни Ламах, мультимедійна інсталяція «Три покоління жінок» Алевтини Кахідзе та відео «Про аломорфність» Анни Даучікової.

«Ця зала присвячена жінкам-художницям. Її відкривають ескізи, які робила Аліна Ламах до гобелену на честь ювілею Катерини Білокур, який замовив музей Декоративного ужиткового мистецтва у 1970-х роках. Тут Білокур постає перед нами такою дуже впевненою професійною художницею. Водночас ми знаємо історію Білокур, яку система ця презентувала як художницю без професійної освіти та з селянським бекґраундом, що було вигідно підсвічувати радянській системі. Натомість у цій же системі Аліна Ламах як художниця не мала відповідного статусу, її найняли як просту виконавицю цієї клопіткої та складної роботи, щоб створити такий гобелен», –  розповідає Марія Ланько.

У четвертій залі «Декоративне, ужиткове, політичне – всупереч ієрархії "високого" та "низького" мистецтва» розмістили зразки меблевих жакардів та серію замальовок із Карелії Аліни Ламах, серію вишивок на тканині Володимира Кузнецова, «Роботи на папері» Люсі Іванової, «Розплющте очі» Марґожати Мірґа-Таси та роботи «Бібліотека наочних явищ» Ольги Гайдаш та Євгена Шимальського.

«Тут є така збірка робіт різних постатей. Бачимо роботу Володимира Кузнецова «Перше травня». Він зайнявся вишивкою як мистецькою практикою. На це надихнула його бабуся, яка вишивала непрофесійно. Він вирішив продовжити цю справу вже після її смерті, надавши їй статусі художнього твору. Кузнецов бере сюжети з робіт інших український авторів (Олег Голосій та Віктор Пальмова) та створює такі копії на великі живописні картини. Інші сюжети на його роботах взяті зі життя: як бабуся передавала йому певні пісні, рецепти чи якісь забобони», – пояснила кураторка.

У п’ятій залі «Політика квітки» бачимо роботи митців різних поколінь: «Букет квітів» Катерини Білокур, «Маріуполь, мальви» Павла Макова, «Дитяча кімната» Люсі Іванової, «Трави» Аліни Ламах та відео з перформансу «Прощальна пісня» Ґульнари Касмалієвої та Муратбеки Джумалієвої.

«Тут є відео художниці з Киргистану, в яких знято перформанс, де жінка позбувається своїх косів, які вплетені у великий гобелен. Таким чином вона наче позбувається цього спадку традиційного мистецтва, у світлі якого дуже часто вбачають художників з колонізованих територій чи не міських. Завершує це все діалогом чотирьох робіт Аліни Ламах, Катерини Білокур, Люсі Іванової та Павла Макова на тему декоративного в мистецтві. Тут таким яскравим символом є квітка. Практика  малювання квіток зазвичай сприймається як щось недостатньо серйозне, що притаманне жінкам зі сільської місцевості  і не може бути основою для серйозних художників, зокрема чоловіків. Тому з цим Павло як художник вступаю в дилему», – розповідає Марія Ланько.

Виставка триватиме в Jam Factory Art Center до 8 вересня.

---

Лізавета Герман і Марія Ланько — незалежні кураторки, дослідниці, співзасновниці галереї The Naked Room (Київ). З 2014 року працюють як кураторський колектив. Є співзасновницями Ukrainian Emergency Art Fund. Вони вже органіізували понад 30 виставок та співпрацював із провідними мистецькими інституціями України, зокрема Національним художнім музеєм України, Мистецьким Арсеналом, Goethe–Institut, Британською Радою, Міністерством закордонних справ та Українським інститутом. 

Jam Factory Art Center — інституція сучасного мистецтва в ревіталізованій неоготичній будівлі колишньої «Фабрики повидла», що повноцінно відкрилася в листопаді 2023 року. Через виставки, театральні, музичні, освітні та спільнотоорієнтовані проєкти центр залучає людей до діалогу та збагачення їхнього досвіду і знань.