Як скоротити дистанцію між суспільством на військовими, — головне з дискусії

ІА Дивись. info відвідала подію та занотувала голові тези із цієї розмови. У розмові актуалізували питання про те, як скоротити сьогодні дистанцію між цивільними та військовими, зокрема тими, хто звільнився з полону, а також — як висвітлювати досвіди війни в медіа.

Чим більше про це говорять, тим коротшою стає дистанція між суспільством і військовими

«Сьогодні дуже красивий день та свято —День вишиванки, але сьогодні й інший важливий день. Цього дня два роки тому захисники Маріуполя вийшли з території заводу "Азовсталь". Вийшли з Маріуполя не просто за своїм бажанням, а насамперед за наказом президента України під гарантією міжнародних організацій. Покинули місто, яке обороняли понад три місяці. Покинули його під гарантією полону, так званого достойного полону в три-чотири місяці, але який затягнувся вже більше, ніж на два роки», — так розпочала розмову Валерія Суботіна. (дискусія відбулась 16 травня — Ред.).

Вона розповіла, що сьогодні важливо мати такі дискусії про те, як скоротити дистанцію між суспільством і військовослужбовцями, зокрема колишніми полоненими, адже чим більше ми цією темою цікавимось, чим більше про неї говорять.

«На жаль, дуже часто історія звільнених з полону закінчується тим, що представники медіа роблять сюжет про сам момент виходу з полону. Безперечно, це момент щастя, момент ейфорії від того, що люди повернулися. Але що відбувається далі? Про це не говорить ніхто. З якими викликами вони стикаються, як вони живуть далі, що вони відчувають, коли повертаються на фронт? Адже майже всі військовослужбовці та колишні полонені повертаються на фронт. Як їм живеться з тим, що вони бачать абсолютно подекуди відчужене життя людей»? — каже військова.

Валерія Суботіна є авторкою книги «Полон». Вона розповідає, що написала її, аби вкотре привернути увагу до того, що деякі українські військовослужбовці перебувають в полоні досі.

«Сумно те, що люди часто не хочуть слухати публічно військовополонених, дивитися відверті інтерв'ю, знов-таки, не хочуть читати такі книги, мою чи інші книжки, які видають інші захисники України. Для декого набагато легше чомусь просто спитати, не маючи розуміння, наскільки важкими є відповіді кожного дня на ці питання. Щоб скоротити дистанцію, насправді вже більше ніж достатньо журналістських матеріалів. Однак хочеться, щоб було більше глибоких матеріалів, а не матеріалів, які лише транслюють верхівку біди, або ж в яких ставлять одні і ті самі питання на кшталт, чи били тебе в полоні та як», — наголошує Валерія Суботіна.

Говорити про сексуальне насилля, побиття, приниження особистості — зовсім не соромно

Військова каже, що сьогодні для журналістів досі є табуйованими відверті питання. Водночас, за її словами, вони не табу для багатьох колишніх військовополонених, для поранених військовослужбовців чи для воїнів, які мають ампутацію кінцівок:

«Всі обмеження і страхи існують у ваших головах. Якщо ви про це не питаєте, якщо боїтеся поставити те саме питання (наприклад, про сексуальне насилля над людиною), то тим самим ви підтримуєте, хочете ви того чи ні, кривдників людини. Адже говорити про сексуальне насилля, про побиття, про приниження особистості — абсолютно не соромно. Треба пояснювати суспільству, що говорити про це нормально, чути про це нормально, сприймати це нормально, проте ненормально — це робити. Водночас робили це над захисниками наші вороги».

Валерія Суботіна зазначає, що чим більше про це говорити, тим краще люди будуть розуміти, що відбувалося в полоні.

«Усі намагаються формувати образ сміливої, незламної людини. Це, з одного боку, дуже добре, та, з іншого боку – набагато крутіше би було показати людину, яка не зламалася, пройшовши всі ті випробування. Показуйте більше сюжети не про жалість, а про гордість тими людьми, які пережили певний досвід», — каже колишня полонена.

Про досвід життя з втратою та пошук сенсів

Медіаменеджерка Тетяна Трощинська має трохи інший досвід. Її син Тарас у 18 років помер від онкологічного захворювання. Після цього у лютому 2024 року вона запустила подкаст «Любов не минає», де обговорювали тему, яким є життя після втрати близької людини та порадами спеціалістів.

«Коли я почала публічно про це говорити, то вперше просто повідомила своїм друзям, де можна попрощатися з Тарасом. Я не очікувала такої реакції від людей, яка проявилася в приватних повідомленнях. Я не очікувала, що мені напише величезна кількість мам і рідних загиблих і померлих цивільних та військових. Все звучало рефреном. Я для себе сформулювала майданчик, щоб підтримувати одне одного. Було відчуття, що немає, де говорити про своїх загиблих так, щоб тебе підтримали, а не давали пораду. І це було для мене ключовим моментом», — каже Тетяна Трощинська.

Вона додає, що досі зіштовхується з порадами про те, що робити, щоб стало легше жити з втратою. Тому для неї було важливо показати свій досвід матері, яка живе втратою найдорожчої людини і кожен день намагається шукати якісь для себе сенси:

«Ти можеш робити те, що й інші люди, які живуть звичайне побутове життя, але твоя втрата нікуди від цього не поділась, і діра в душі так само нікуди не поділась. І навколо тебе, коли ти живеш в Україні, величезна кількість горя і людей, які так само ходять зі своїми втратами та намагаються якось тримати свій світ. Ми живемо і намагаємося якось шукати сенси і робити щось більше, можливо, для когось іншого – і це виявляється найважчим. Саме це стало для мене великим відкриттям».

Валерія Суботіна додає, що, коли вона вийшла з полону зі своїми побратимами, то за ними ходили натовпи психологів, які постійно позиціонували себе як ті, хто може дати відповіді на якісь питання: пояснити, як правильно жити, куди рухатися та що взагалі робити.

«Хотілося постійно сказати психологам, що зараз їм самим треба вчитися. Спілкуючись з колишніми військовополоненими, покращувати свої навички, адже по суті, ні в кого в світі зараз немає чіткого алгоритму, як з нами працювати. І ми це прекрасно розуміємо. У якийсь момент ми зрозуміли: єдине, що нам допомагає – це говорити одне з одним: збиратися та розповідати про полон, про те, що відбувається вдома», — каже вона.

Валерія Суботіна до війни була викладачкою з журналістики. У 2014-му вона почала займатися військовою журналістикою, в 2015-му пішла доброволицею в пресслужбу до полку «Азов».

«У той момент я зрозуміла дуже чітко, що нічого не знаю. Я не розумію, як правильно діяти на полі бою, як правильно документувати. Я всього вчилася і розуміла, що вчитися – це нормально. Коли почалося повномасштабне вторгнення, став геть інший тип ведення військових дій. І знов довелося вчитися. Сприймаю це нормально і адекватно. Коли зараз мене питають про якийсь єдиний формат спілкування з колишніми військовополоненими, я кажу, що його не існує, тому що ми всі абсолютно різні», — продовжує думку Валерія Суботіна.

Як говорити з військовими та висвітлювати досвід полону чи втрати

Валерія Суботіна каже, що у кожної люди своя ситуація: хтось не хоче спілкуватися взагалі, хтось прагне говорити багато. На її погляд, основне завдання і журналіста, і психолога зараз —підлаштовуватися під людину. Тобто під час розмови потрібно слухати та намагатися зрозуміти цю людину:

«Ви не пережили такий самий досвід і повністю не зможете зрозуміти болю, але ви можете підлаштуватися, бути емпатичними. Варто спробувати зробити матеріали більш глибокими, намагаючись зрозуміти людину і продовжувати вчитися. Повірте, якщо співбесідник розуміє, що вам цікаво і те, що з ним було і те, що відбувається зараз, він буде з вами говорити».

Вона зазначає, що в більшості випадків медійники намагаються підлаштувати співбесідника під формат розмови і показати те, що хочуть саме вони. Зокрема висвітлити те, що сподобається аудиторії.

«Це неправильно, адже в такому випадку аудиторія не бачить справжніх колишніх військовополонених, не бачить справжньої ситуації на фронті, справжніх військовослужбовців. Тим самим продовжує зростати розкол між військовослужбовцями і цивільними. Військовослужбовець, який потім дивиться сюжет про себе та не впізнає себе у ньому –  не буде знову давати інтерв'ю», – наголосила Наталія Суботіна.

Вона додає, що часто тепер люди хочуть бачити, як військовополонений чи військовополонена повернулися додому і їхнє життя змінилося абсолютно на краще. Однак, за її словами, тут також є інший бік, про який начебто не прийнято говорити: «Наприклад, захисники Маріуполя повернулися додому без житла, без речей і взагалі багато хто відчував себе нікому не потрібним. Говорити про всі ці проблеми є нормальним».

Колишня полонена розповідає, що на допитах в Росії її постійно питали: чому вона хоче повернутися в Україну. Тоді військова відповідала, бо тут свобода, зокрема, свобода слова. Водночас на її погляд, в України є багато критичних та невирішених питань, які не слід замовчувати.

 «Ми маємо бачити правду. Маємо спілкуватися з нашими військовослужбовцями. Робити все, щоб питання тих, хто зараз в полоні, не сходило з наших екранів. Маємо ходити на акції підтримки військовополонених та продовжувати підтримувати тих, хто вийшов з полону, показуючи їхнє реальне життя», — каже Наталія Суботіна.

Вона зазначає, що чим більше в медіа говорять правди про те, що відбувається на фронті та повсякденному житті (якщо говорити про виклики, з якими стикаються колишні військовополонені), то тим легше воїнам, які на фронті. Адже таким чином вони розуміють, що про них суспільство пам'ятає.

«Чим більше ми говоримо правди в закордонних медіа, тим більше наші партнери бачать, що ми продовжуємо боротьбу, що ми не здаємося, що віримо в Україну. У нас є проблеми, так у нас продовжується війна. У нас продовжують гинути найкращі чоловіки і жінки. Але в нас не транслюється якесь "побєдобєсіє". Ми не закриваємо очей на втрату території. Ми не закриваємо очі на втрату побратимів. Ми говоримо правду», — каже Наталія Суботіна.

Водночас Тетяна Трощинська розповіла про свої враження від прочитання книжки Наталіє Суботіної «Полон». Вона зазначила, що виписала з неї багато речей, які були для неї досить близькими, хоча пережила інший досвід:

«Там є фраза про те, що я відчуваю себе кладовищем надій, мрій, думок про майбутнє. Це про стереотип того, як ми уявляємо людину, яка пережила втрату. Я доволі часто себе вранці, ввечері чи протягом дня під час роботи можу відчути себе кладовищем надій та мрій. Немає правильного вигляду чи правильного зовнішнього пережиття, яке в нас постійно шукає суспільство. Його досить часто шукають журналісти, які намагаються поставити свої питання. Але ти не розумієш, навіщо тобі про це говорити, адже насправді намагаєшся сказати публічно про свій травматичний досвід те, що він виглядає ззовні по-різному. Це залежить від різних чинників: внутрішніх ресурсів, середовища, що оточує. Усі ці моменти дуже індивідуальні».

Валерія Суботіна каже, що доволі часто  чує від людей, які не знали її до повномасштабного вторгнення, що її змінив полон. На погляд військової, таке ставлення говорить, наскільки реальним чи ілюзорним є сприйняття українського воїна.

«Людину треба сприймати такою, якою вона є. Представникам медіа варто якомога більше спілкуватися з таким прошарком населення як колишні військовополонені. Вони часто просять про інтерв'ю в одних і тих самих людей, але не так важко знайти колишнього полоненого, з яким можна ще поговорити та чию історію можна розказати. Варто просто піти на акції, які відбуваються щонеділі в Києві та інших містах України й почати поговорити на різні теми», — зазначає Валерія Суботіна.

За її словами, для неї є дивним, що дуже багато людей в суспільстві досі сприймає людей з ампутаціями як щось нове та не знають, як з ними спілкуватися:

«Я вважаю, що вже третій рік повномасштабної війни і треба до всіх цих моментів давно ставитися, як до чогось нормального. Потрібно розуміти, що ми в цьому всьому будемо жити далі, будемо жити поруч з військовослужбовцями, які втратили кінцівки, які втратили дуже багато побратимів та своїх друзів. Спілкуючись з побратимами і посестрами, я постійно чую, що від суспільства є доволі багато жалості, але доволі мало гордості. Більшість моїх побратимів пішли на війну ще в 2014 році. Той, хто був молодший, тільки-от подорослішав ближче до повномасштабного вторгнення, але пішов на війну. Для всіх цих людей це було свідоме рішення, за яке не треба шкодувати та жаліти людину. Рішення жаліти викликає дискомфорт».

Валерія Суботіна додає, що військовим хочеться, щоб суспільство їх підтримувало та пишалося ними.

«Коли вони, перебуваючи серед людей, які начебто мають розуміти та підтримувати їх, чують про жалість чи що похід на фронт – це похід в один бік, чи як хтось міг відпустити свою близьку людину на фронт – оце все дуже сильно злить, тригерить і відштовхує. Адже немає бути поділу. Я впевнена, що в кожного українця, якщо не якась близька, рідна людина на фронті, то хтось з друзів, хтось волонтерить, – це все дає розуміння, що всі ми абсолютно дотичні до цієї війни», — підкреслює військова.

---

Протягом 16-18 травня у Львові відбувся X Львівський медіафорум. Цього року фокусною темою подій була «Мова для порозуміння: шукати сенси в поляризованому світі». У межах програми, яка складалася з двох потоків (Common Language і Common Sense), організували 30 подій, де виступили 67 спікерів і модераторів зі всієї України та за кордону.