Останній соратник Шухевича зі Львівщини — ким був Василь Кук
Він відмовився від звання Героя України, але отримав відзнаку «За участь у національно-визвольній боротьбі», чим пишався. Василь Кук — п'ятий голова проводу Організації українських націоналістів та останній головнокомандувач Української повстанської армії після смерті Романа Шухевича. Він пробув у неволі шість років, не дочекавшись вироку.
Цього дня, дев'ятого вересня, минає 17 років з дня його смерті. Журналістка ІА Дивись.info розповідає про постать генерала-хорунжого.
Василь Кук походив зі сім'ї націоналістів
Він народився 111 років тому у Красному — селищі, яке нині розташоване у Золочівському районі на Львівщині.
Його батько Степан працював на залізничній станції. Сім'я була багатодітною: Василь був другим сином та мав ще семеро братів та сестер. Разом з братами, Ілярієм та Ільком, Василь був членом ОУН.
Василь з десяти років навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». А підлітком став пластуном куреня імені Івана Богуна. У 16 років – членом Юнацтва ОУН.
Коли юнакові був 21 рік, польський суд на два роки позбавив його волі буцімто через революційну діяльність.
Після гімназії хлопець вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету, та навчання так і не закінчив, бо займався справами українських націоналістів. Він перевозив нелегальну літературу, зброю, за що його не раз арештувала польська поліція.
Як цитують автобіографію Василя Кука «Старі фотографії Львова», юнак пробув у Золочівській тюрмі пів року за поширення летючок ОУН.
У вересні він вийшов на волю, а ще через місяць «поляки знову мене арештували й у 1934 році разом із братом Ілярієм засудили за саботажні протипольські акції на два роки тюрми».
За часів польської влади його родичів засудили до ув'язнення, а братів — стратили.
Кук — член Проводу ОУН
Після II Великого Збору ОУН провідник ОУН Степан Бандера призначив його членом Проводу ОУН, в якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення).
Навесні 1941 року Кук організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню.
Того ж року, у червні, Василь став головою Львівської провідної похідної групи (близько 20 членів), яка прибула 30 червня до Львова й організувала Народні Збори, на яких проголосили Акт відновлення Української Держави.
У 34 роки Кук став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах. А через три роки, у березні 1950-го, після загибелі генерала, Василя обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
№300 та Після ув’язнення
Його заарештували співробітники КДБ через кілька років. Цьому посприяв завербований колишній підпільник «Чумак» (Микола Примас). Василь Кук відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшись суду, 6 років. Його звільнили 1960 року.
У в'язниці проходив під номером «300».
Тоді він написав відкритого листа, або «Зречення Василя Кука»
Він звернувся до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, що живуть за кордоном, у якому визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР.
Після листа Кук вийшов із в'язниці. А згодом більше не піддавався репресіям з боку радянської влади. Тоді його запідозрили у співпраці з КДБ, однак ці підозри так ніколи і не підтвердилися.
Після звільнення Василь Кук проживав у Києві, займався науковою роботою в Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук Української РСР. Коли СРСР розпався, видав низку робіт, присвячених історії УПА.
Останній головнокомандувач УПА помер у вересні 2007 року у віці 94 років. Його поховали на батьківщині, у Красному.
