«Дочка Прометея»: вісім фраґментів про Лесю Українку крізь її листи
«Дочка Прометея», «єдиний мужчина» в літературі — так називали Лесю Українку. За своє життя вона написала дванадцять томів творів, які залишаються актуальними до сьогодні. Зокрема, збереглися листування авторки з рідними, близькими та знайомими її людьми.
Сьогодні, 25 лютого, 154 роки від дня народження Лесі Українки. З цієї нагоди журналістка IA Дивись.іnfо зібрала інформацію про цікаві епізоди з біографії цієї видатної українки та подає уривки з її листів.
Вперше надрукувалася у львівському журналі «Зоря»
Навчилася читати Леся Українка в чотири роки, а вже в дев’ять — написала свій перший вірш «Надія».
1884 року у львівському журналі «Зоря» вперше надрукували її дві поезії — «Конвалія» і «Сафо». Вже тоді вона підписалася псевдонімом — Леся Українка. Справжнє ім’я поетки — Лариса Косач.
«Сьогодні у нас добра погода, а перед тим пошти щодня був дощ і було досить холодно. Ми тепер всі зовсім здорові, і мою руку можна буде розв’язать скоро. Мама учить мене тепер по-французьки і по-німецьки. Оксаночка тепер дуже багацько говорить і може все що угодно сказать. Позавчора було Лілі рожденіє, і я їй подарила краски, а мама комод для кукол. Папа сьогодні хоче попробувать купатися», — з листа Лесі Українки до бабусі (9.06.1884 рік, до Є. І. Драгоманової).
Любила співати та малювати
Леся Українка мала хист до музики. Ще з дитинства навчилася грати на роялі та навіть написала власну музичну п’єсу.
«Ще теж мені буде жаль немалий, що не чутиму довго ніякої музики і сама не гратиму, се для мене покута чиста. Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт»… Шкода, справді, що я не фаталістка або не «толстовка», — писала Леся Українка у листі до свого дядька Михайла Драгоманова (18.12.1890 р.).
Крім того, вона займалася й малюванням. Відвідувала заняття у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Серед картин Українки були морські пейзажі. Однак до сьогодні збереглася тільки одна її картина.
«Чи не єдиний мужчина» в українській літературі
Іван Франко писав: «чи не єдиним мужчиною на всю новочасну соборну Україну, де нині немає поета, що міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою».
Після друку перших текстів Лесі Українки він схвально відгукнувся про молоду авторку та підкреслював її великий потенціал.
«Від часу Шевченківського "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хорої дівчини. ...Леся Українка не силкується на Шевченків пафос, не пережовує його термінології; у неї є свій пафос, своє власне слово...», — писав Франко.
1898 року у Львові вийшла перша книжка Лесі Українки — збірка поезій «На крилах пісень». Її надрукувати допоміг саме Іван Франко.
«Високоповажний пане! Дуже я рада, що довідалася з Вашого листа до мами Вашої адреси, а то не знала, як до Вас дістатися з листом. Адже я досі навіть не подякувала Вам за працю, якої Ви не побоялись, видаючи мою книжку. Дякую Вам тим часом тільки добрим щирим словом, а надалі постараюсь віддячитись і ділом», — писала Леся Українка в листі до Франка (23.10.1893 рік).
Авторка в жіночому альманасі «Перший вінок»
Твори Лесі Українки друкувалися у першому українському жіночому альманасі «Перший вінок». Його 1887 року у Львові започаткували Олена Пчілка та Наталія Кобринська за сприянням Івана Франка.
Передмову до нього написала сама Кобринська. Жіноча антологія творчості містила 464 сторінки, де розмістили твори сорока авторок і вийшла накладом у 400 примірників.
Загалом в цьому альманасі чи не вперше актуалізували проблему прав жінок. Цю тему часто підіймає в образі своїх героїнь й Леся Українка.
«За "Перший вінок" теж спасибі. Тепер його читає пані Броніслава, а потім треба дать тут одній кна-книні, що тямить трохи по-нашому і інтересується нашою літературою. Кна-кна ся тутешня, таки одеська, кінчающий юрист, ми з ним познайомились, купуючи кавуни (от як заводяться знайомства на лимані!). Я говорила з перекупкою по-нашому, і це дуже здивувало кна-кну і її мати, після того вони завели зо мною розмову, вибрали мені кавуна, «который получше», — і знайомість готова», — з листа Лесі Українки до матері (18.08.1889 рік).
Товаришувала з Ольгою Кобилянською
Обидві письменниці познайомилися за кордоном 1899 року. Тоді Леся Українка перебувала в Берліні. Леся Українка першою написала до Ольги Кобилянської. У цьому листі вона називала її товаришкою.
«Сама я тепер, відай, поїду найпростішою дорогою додому, бо з мене такий інвалід, що аж не бере охота в товаристві показуватись. Врешті, я б рада заїхати і до Відня, і до Львова, але, говорячи без жартів, у мене ще замало сили; ходжу ледве-ледве, їздити можу з великою бідою, а навіть сидіти дуже тяжко, бо ся поза найгірша для такого пацієнта, що має не всі кості в кульші. Приїхати ж до Львова і лежати в готелі не весело, та я й не влежала б при моїй натурі — у мене натура не по організмові! — а се могло б скінчитись дуже сумно для мене, бо зруйнувало б з такою тяжкою бідою заложені підвалини», — з листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської (20.05.1899 р., Берлін).
У своїй книзі і «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксана Забужко наголошує, що романтичних стосунків між двома письменницями не було, що могли припускати певні дослідники на основі їхніх листів. Водночас ці припущення є мітом, адже такий стиль листування між жінками був характерним для цієї доби.
Поему «Одержима» написала за одну ніч
Драматичну поему «Одержима» Леся Українка написала за одну ніч у 18 січня 1901 року, коли перебувала біля ліжка чоловіка, якого кохала — Сергія Мержинського. Він тоді був смертельно хворий на туберкульоз. Хоча Леся Українка і сама хворіла, а її матір заборонила до нього їхати, та все ж — залишилася доглядати за ним до самої смерті.
«…я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: J'en ai fait un drame», — писала згодом письменниця у листі до Івана Франка (від 13 - 14 січня 1903 р.).
Одружилася з фольклористом
Офіційним чоловіком Лесі Українки був український фольклорист та музикознавець Климентій Квітка. Вони познайомилися на одному з літературних вечорів в університеті восени 1898 року. Через кілька років ще раз зустрілися на Буковині. Тоді Леся Українка переживала смерть Мержинського.
Спочатку Леся Українка жили разом з Климентієм Квіткою у цивільному шлюбі, а 1907 року повінчалися. Квітка був молодший за поетку на дев’ять років і також хворий на туберкульоз. До кінця життя подружжя було разом.
«Мій хтосічок знає, — що хтось завжди тримався добре з “Квіточкою”, але тепер тримається ще ліпше, і тепер уже “Квіточка” зовсім не може без когось жити та і хтось близько до того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати один одному, — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне. Може не кожний повірив би мені на такі слова, але хтось мені повірить мені, я знаю», — з листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської про їхня стосунки з Климентієм Квіткою.
У своїх листах Леся Українка зверталася до Кобилянської пестливими словами: «хтось», «хтосічок», «хтось біленький», «хтось чорненький».
У радянських виданнях її текстів не було драми «Бояриня»
Літературознавиця Віра Агеєва зазначає, що в академічних видань в радянський період не було «Боярині» та статті про Винниченка. Адже на той час була політична цензура, а в «Боярині» йшлося про українсько-російські відносини.
«"Бояриня" — це текст, в якому головна героїня в один момент з таким виразом культурної погорди каже: "Та й осоружна ж ся мені Москва!"» — зазначає Віра Агеєва.
За словами літературознавиці, увесь сюжет «Боярині» пронизаний культурними маркерами: як українська відрізняється від російської культури, зокрема — становищем жінки в суспільстві, відносинами в сім’ї тощо.
«Бояриню» Леся Українка написала протягом трьох днів у Хельвані (Єгипет), де лікувалася від туберкульозу. Вперше драму надрукували вже після смерті поетеси 1914 року у київському журналі «Рідний Край». До цього рукопис «Боярині» зберігався у депозиті бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка у Львові, куди сама його передала Леся Українка.
«Довідавшись від д[обродія] Євшана, що товариство приймає часом на схов від українських авторів їх рукописи, одважуюся вдатися з проханням, щоб шановний заряд не відмовив прийняти і мої рукописи в депозит з тим, щоб я або той, кому я те доручу, міг їх одержати назад в разі потреби. Рукописи і спис їх посилаю на руки д[обродія] Євшана, що був ласкав узяти на себе полагодження сеї справи. Якщо правила бібліотеки накладають які обов’язки на депозитора, що користає з архівного схову, то прошу мене про те повідомити, а я радо вчиню все, що буде від мене жадано», — із листа письменниці до бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка (8.04.1913 рік).
У матеріалі використано інформацію з: розмови Віри Агеєвої та Ростислава Семківа «Леся Українка, фемінізм і "осоружна Москва"»; матеріалу Українського інституту національної пам’яті про Лесю Українку; статті Івана Франка про Лесю Українку; книжки «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» Оксани Забужко та листів Лесі Українки.
ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.
