Сьогодні, третього березня, відзначають Всесвітній день письменника. Така дата — ще один привід звернути увагу на важливість літератури та тих, хто її творить.
З цієї нагоди журналістка ІА Дивись.іnfo розповідає цікаві факти про видатних письменників та письменниць, які мешкали та творили у Львові.
«Один з русинів Львова»
Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селищі Нагуєвичі, що на Львівщині. Водночас більшу частину свого життя прожив у Львові.
Навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, яке змушений був перервати через арешт. Згодом, у 1878 році, поновився в університеті. Спочатку мешкав у квартирах, де орендував кімнати.
У 1886 році одружився із Ольгою Хоружинською. Через ще шість році сім’я переїхала у власний дім. Тут Франко мешкав разом з дружиною та дітьми — синами Андрієм, Петром, Тарасом та дочкою Анною. Біля будинку був сад, а також в родині були домашні улюбленці — коти та собаки.
Іван Франко, окрім щоденної письменницької та наукової праці, мав багато зацікавлень у вільний час. Він полюбляв рибалити та ходити в ліс збирати гриби та вирушати в похід у гори.
Творча спадщина письменника складає понад сто томів праць, а це — понад шість тисяч текстів різних жанрів. Поетичні збірки — «Semper tiro», «З вершин, і низин», «Зів’яле листя», «Із днів журби», «Мій Ізмарагд». Найвідоміші прозові твори — «Украдене щастя», «Перехресні стежки», «Захар Беркут», «Борислав сміється», «Маніпулянтка» та інші.
За життя письменник уклав дев’ятнадцять збірок прозових текстів: «Галицькі образки», «З бурливих літ», «Сім казок», «Коли ще звірі говорили. Казки для дітей», «Малий Мирон і інші оповідання» тощо.
Іван Франко мав близько сотні псевдонімів, якими підписував свої твори. Найбільш поширені були такі, як-от: «Один із русинів міста Львова», «Джеджалик», «Мирон», «Іван Живий», «Один з Молодіжки», «Руслан» тощо.
«Раз назавсіди ми мусимо сказати собі: для поета, для артиста нема нічого гарного ані бридкого, прикрого ані приємного, доброго ані злого, характеристичного ані безхарактерного. Все доступно для його творчості, все має право доступу до штуки. Не в тім, які речі, явища, ідеї бере поет чи артист як матеріал для свого твору, а в тім, як він використає і представить їх, яке враження він викличе при їх помочі в нашій душі, в тім однім лежить секрет артистичної краси», — писав Іван Франко у своїй статті «Із секретів поетичної творчості».
«Поет весняного похмілля»
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня в 1909 році в селищі Новиця, що на Лемківщині (тепер – Польща).
1928 року року вступив до Львівського університету, де вчився на філософському факультеті на спеціальності «польська філологія». Під час навчання входив до гуртка студентів україністів при Науковій секції Товариства «Прихильників освіти».
Після закінчення університету вирішив повністю присвятити себе творчій діяльності. Він мешкав у квартирі брата матері на вулиці Городецька, 18 у Львові.
1931 року в журналі «Вогонь» вперше надрукували його вірш «Біг 100 м». У цьому ж році вийшла перша збірка Антонича — «Привітання життя». На обкладинці цієї книжки зображена кохана поета — Ольга Олійник. Вона була музою-натхненницею поета, а також — його нареченою.
У творчому доробку автора є збірки — «Три перстені», «Книга Лева», «Зелене Євангліє», а також — недописаний роман «На Другому березі».
Богдан-Ігор Антонич намагався писати кожен день. У статті «Як розуміти поезію» Антонич, зазначав, що зазвичай він творив одразу після того, як прокинувся. До свої текстів ретельно підбирав кожне слово та використовував словники.
«Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок. Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликає образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. Буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії…», — підкреслював Богдан-Ігор Антонич.
Перша українська мандрівниця та авторка тревелогів
Софія Яблонська народилася 15 травня 1907 року в селищі Германів (тепер — Тарасівка), що неподалік Львова.
Деякий час разом з родиною мешкала в Росії, де провела своє дитинство. Там навчалася в гімназії в Таганрозі.
1921 року Софія Яблонська повернулися додому на Львівщину. У Львові протягом 1922-1923 років навчалася на курсах комерційної діяльності для жінок. Опісля – в Драматичній школі, де опановувала курси акторського мистецтва. Також займалася кінопрокатом та працювала в кінотеатрах Тернополя.
Через шість років переїхала до столиці Франції, аби розвинути акторську кар’єру. А через рік розпочала свої мандри до невідомих місць.
Першою подорожжю стала поїздка до Північної Африки — Марокко. Тоді за чотири місяці вона побувала в Касабланці, Маракеші, Маґадорі, Тарудані, Аґадірі та в пустелі Сахара.
Вже в 1935 році Яблонська розповідала про свої мандрівки по світу в залі товариства «Українська бесіда» у Львові.
У творчому доробку письменниці налічують п’ять книг: «Чар Марока» (1932 р.); «З країни рижу та опію» (1936 р.); «Далекі обрії» (1939); «Книга про батька» (1977 р.); «Дві ваги – дві міри» (1972 р.).
У репортажах авторка через власні відчуття та емоції розповідає про свої подорожі, описує культуру та побут різноманітних народів. Свої враження вона також фіксувала на фотоапарат, а знимки додавала до власних текстів.
«В українські літературі міжвоєнного періоду Яблонська розвиває новий тип розповіді, яка виходить за межі жанрових очікувань; у формі тревелогу вона висловлює досвід, зазвичай відсутній у недомінантних етнічних групах і розділених спільнотах — за словами Дарії Віконської, вона «збагачує собою ту ділянку письменності, яка вказує досі таку діймаючу недостачу», — зазначає літературознавиця Олена Галета у книзі «Нова словесність: українська література в антропологічній перспективі».
«Гетьман втраченого покоління»
Грицько Чубай народився 23 січня 1949 року в селищі Березинів, що в Рівненській області. Ще з малку захоплювався літературою та перечитав ледь не усі книжки у місцевій бібліотеці.
Спочатку вступив до Рівненського педагогічного іституту, однак там провчився недовго, бо його виключили з навчального закладу через антикомуністичну відповідь на одному з іспитів. Опісля вступив до Львівського університету, але звідти поета відрахували, бо дізналися про його виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові на річницю перевезення праху з Петербурга до Канева.
Деякий час Грицько Чубай працював вчителем малювання у школі Жабокрики. Також художником у колгоспі.
1969 року повернувся до Львова. Тут познайомився з Галиною Савкою. Згодом вони побралася, хоча батьки дівчини були проти цього.
У цей час Грицько Чубай товаришував з іншими представниками львівської інтелігенції, зокрема дисидентами. Тогочасні митці часто збиралися у підвалі будинку Чубая, що на вулиці Погулянці, 35 у Львові. Там вони читали поезію іноземних та українських авторів, як-от: Еліота, Паунда, Лорки, Богдана-Ігора Антонича, Володимира Свідзинського, Павла Тичини та ділилися враженнями від того, якою має бути справжня поезія.
Через три роки він став ініціатором виходу літературно-мистецького часопису «Скриня», куди увійшли його тексти, а також — Олега Лишеги, Романа Кіся, Віктора Морозова тощо.
Лише після смерті Грицька Чубая вийшла вийшла його книжка «Говорити, мовчати та говорити знову» (1990 рік), а в 1999 році — «Плач Єремії». Згодом його тексти переклали іноземними мовами. У 2008 році видали збірку дитячих віршів поета «Скоромовка не для вовка».
«Богемний гуру сучасної української поезії»
Олег Лишега народився 30 жовтня 1949 року в Тисмениці, що в Івано-Франківській області. Навчався у Львівському університеті на англійській філології.
У Львові в домі поета Грицька Чубая на Погулянці, 35 Лишега часто збирався з іншими тогочасними митцями. Вони створили неформальне літературно-мистецьке угрупування, яке називають «Львівською богемою» та видавали часопис «Скриня». 1971 року на сторінках видання Олег Лишега опублікував свій вірш «Віч-на-віч» та есе «Лицар».
Через публікації в часописі «Скриня» та зібранні з іншими представниками інтелігенції радянська влада виключила Лишегу з Львівського університету. Його відправили на службу в армію до Бурятії на два роки.
Після служби він залишився викладати англійську мову в сільській школі. 1975 року Лишега повернувся до Львова. Згодом переїхав до рідної Тисмениці, а з 1977 року — мешкав у Києві.
1989 року Олег Лишега видав свою першу книжку «Великий міст». Через рік вийшла збірка його перекладів «Оповідки давнього Китаю».
Згодом він отримав стипендію Фулбрайта. Лишега став першим українським поетом, якого відзначили премією американського ПЕН-клубу за поетичний переклад його текстів.
Відомі такі видання його текстів — «Снігові і вогню», «Великий міст», «Зима в Тисмениці», «Старе золото», «Поцілунок Елли Фіцджеральд», «Збирання ожини».
«Олег був не особливо плідним поетом. Він казав мені, що зазвичай пише не більше одного вірша на місяць, втім довго думав над ним до того, як покладе ручку на папір. Щоб досягти відповідного натхнення для своєї поезії, Олег довго ходив лісом, біля озер, струмків та річок, вгору і вниз по горах — там він апробував свої твори у первозданній формі», — зазначає Михайло М. Найдан у передмові до книжки «Збирання ожини» (переклади Олега Лишеги).
Документаторка злочинів Росії
Вікторія Амеліна народилася 1 липня 1986 рок у Львові. Деякий час мешкала разом з родиною в Канаді, але згодом повернулася додому.
Навчалася у «Львівській політехніці», після закінчення якої отримала ступінь магістра комп’ютерних технологій. З 2005 року працювала в ІТ-сфері, проте через десять років вирішила займатися письменством.
2014 року вийшла перша книга авторки «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Через два роки — дитячий твір «Хтось, Або Водяне Серце». Згодом видала роман «Дім для Дома». Після її смерті вийшла перша поетична збірка «Свідчення».
Вікторія Амеліна була засновницею літературного фестивалю в селищі міського типу Нью-Йорк, що на Донеччині. Основна метою події — відновити історію населеного пункту та сприяти розвитку культури там.
2022 року письменниця вступила до правозахисної організації «Truth Hounds». Під час повномасштабної війни допомагала в документуванні воєнних злочинів на деокупованих територіях Харківщини. Саме вона відшукала щоденник письменника Володимира Вакуленка, якого вбила російська армія.
27 червня 2022 року окупанти обстріляли Краматорськ ракетами «Іскандер». Вони вцілили в місцевий заклад, де перебувала Вікторія Амеліна. 1 липня вона померла в лікарні Мечникова в Дніпрі.
«Проза взагалі складається з власних досвідів, але річ у тім, що ці досвіди зовсім інакше подані. Як писав Мілан Кундера, письменник розбирає свою біографію на цеглинки і потім складає з них прозу. Натомість біографи вчиняють навпаки — розбирають прозу і намагаються скласти з неї біографію письменника. Тобто ти не описуєш історію свого життя, але береш окремі деталі, риси характеру — висмикуєш все це з реальності», — розповідала Вікторія Амеліна раніше в інтерв’ю ІА Дивись.info.
ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.
