«Ходили за писанки» та «гріли діда»: які великодні традиції були на Галичині та як вони впливають на інші свята

Які були притаманні великодні традиції Галичині та в іншим регіонам — розповіла кандидатка історичних наук та наукова співробітниця в Інституті народознавства Національної академії наук України Леся Горошко-Погорецька.

Святкова стрілянина

За словами дослідниці, традиція стріляти в повітря під час свят була колись досить поширеною. «Стріляли, наприклад, коли освячували воду на Водохреще. Це називалося “застрілювати колядку”», — пояснює вона.

Так само стріляли і на Великдень. Про це є згадки в різних джерелах — як у спогадах очевидців, так і в працях істориків. Ця традиція трималася не тільки на релігійні свята. Наприклад, на Гуцульщині довгий час під час весіль також стріляли. «Ще кілька років тому чула, що на весіллях вистрілювали в повітря. Це така собі святкова стрілянина», — каже вона.

Щоправда, ця практика врешті зникла після трагічного випадку. «На одному гуцульському весіллі сталася біда — загинула дитина. І після того від цієї традиції швидко відмовилися», — згадує Леся Горошко-Погорецька.

Чому палили багаття та «гріли діда»

На Гуцульщині досі зберігається давній звичай, який називається «гріти діда». Щоправда, нині він існує у доволі спрощеній, зредукованій формі. Його проводять по-різному: десь у вівторок чи середу, десь у четвер Страсного тижня, а подекуди — ближче до Юрія.

У давнину це було так: люди збирали сміття, сухе гілля, підпалювали велике вогнище. Навколо нього ходили, могли танцювати, залишати окрайці хліба, воду. Часом цю їжу віддавали жебракам. При цьому вигукували: «Грійте діда, дайте хліба!»

Згодом цей обряд трансформувався. Уже не дорослі, а діти почали ходити від хати до хати на Страсному тижні, як колядники. Вони підходили під вікна, промовляли ті ж слова: «Грійте діда, дайте хліба!» — і господарі давали їм прісні хлібці, які спеціально випікали до цього дня. Ці хлібчики називалися кукуци.

Через це дітей, які брали участь у цьому обряді, називали кукуцарями. Також їх могли називати вогниками, живчиками, живниками. Останні назви пов’язані з живним тижнем, під час якого палили вогні.

Навіть сьогодні деякі форми цього звичаю подекуди збереглися. Наприклад, на Косівщині є традиція, яку називають «ходити в хапанки». Звичай той самий — діти приходять під вікна, але вже нічого не кажуть. Їм просто дають гостинці: цукерки, шоколадки.

Коли етнологиня Леся Горошко-Погорецька приїхала до Криворівні для запису інтерв’ю, вона зустрілася з місцевою мешканкою Тодозією Плиткою-Сорохан, яку називали Одосія. Та, за словами дослідниці, була справжньою місцевою зіркою: писала вірші, співала, користувалася повагою односельців. Але водночас — активно боролася з цим старовинним звичаєм. За словами місцевої мешканки, обряд «гріти діда» походить від того, що коли Ісуса Христа розіп'яли, то його поховали у печері, а зовні сиділи вартові та грілись коло багаття. Тому це могло бути насмішкою над Христом.

Проте, як зазначає дослідниця, такий підхід є спотворенням сенсу звичаю, коріння якого — значно глибше і не має нічого спільного з біблійними історіями. «Насправді, звичай “гріти діда” — це частина дохристиянської традиції поминання душ померлих. За традиційними уявленнями, під час Великих Свят душі померлих повертаються у цей світ, щоби побути з нами», — говорить вона.

Саме з цієї логіки з'явились звичаї залишати в хаті їжу, воду чи навіть рушник. Щоби душа мала чим помитися і обтертися. Також у багатьох регіонах лишають окраєць хліба, воду, іноді й горілку.

Вогонь же мав сакральне значення — він не лише «освітлював дорогу», а й був символом тепла, присутності, пам’яті. «Такі звичаї, як гріти діда, редукуються. Люди вже не завжди розуміють, чому роблять те, що роблять. Тепер це часто зводиться до того, що діти збирають ласощі», — каже Леся Горошко-Погорецька.

Чому вогонь був таким важливим

Звичай «гріти діда» — лише одна з традицій, які мають дохристиянську основу. Фахівчиня наголошує: важливо розуміти, що майже всі великі обрядові цикли мають кілька смислових шарів, які поступово забувають.

«Наприклад, на Великдень є такі запалювання. В літньому циклі свят — теж. Під час Івана Купала спалювали всілякі колеса», — згадує вона.

Згідно з етнографічними дослідженнями, дохристиянські елементи часто базуються на аграрному циклі, поминальних звичаях і річному астрономічному колі. «Ми відзначаємо ключові точки Сонцевороту. Наприклад, на Різдво — Сонце народжується», — пояснює дослідниця.

За її словами, дата 25 грудня не випадкова: вона приблизно збігається з днем зимового сонцестояння. «Ми знаємо, що є найкоротший день, найдовша ніч — день зимового Сонцестояння. І ще в римських традиціях відзначали народження Нового Сонця. Відповідно, встановили день народження Ісуса Христа приблизно на цю дату».

Те саме стосується і Великодня. Весняний цикл свят відбувається навколо дня весняного рівнодення — часу, коли день стає довшим, світла стає більше, і, відповідно, починається пробудження природи. «Розквіт природи — все залежне від Сонця. І тому палять вогні, тому що будь-які запалювання вогню культивують це світло. Ми маємо не Сонце, а вогонь — це є якесь його земне втілення».

У сучасному світі ми звикли просто вмикати лампочку — і світло є. Але для традиційної культури освітлення мало набагато глибше значення. Леся Горошко-Погорецька згадує, що в українській традиції існував звичай запалювання посвіту — своєрідного ритуального вогню, який починали палити восени. У Києві навіть існувало окреме свято — свято свічки. У цей день люди палили вогні, йшли процесіями, вшановуючи світло, що допомагало пережити темну пору року.

Особливо символічними були обряди в день літнього сонцестояння. «Потім вже будуть палити в день літнього сонцестояння — коли сонце піде на зиму, так би мовити. І тому оці колеса палили, спускали згори, щоб показати, що сонце вже скочується», — зазначає дослідниця.

Заклик весни через гаївки

Гаївки — весняна традиція, що побутує насамперед у західних і частково центральних регіонах України. Як пояснює фахівчиня, вона побутує на західних та центральних теренах — у так званому південно-західному етнографічному регіоні України. Осердям гаївкової традиції є Поділля — територія, яка охоплює сучасні Тернопільську, Вінницьку та Хмельницьку області.

Проте йдеться не лише про географію, а про народну потребу у взаємодії з природою, ритмами світла й темряви, тепла й холоду. Весняні пісні — веснянки — виникли як спосіб закликати весну, яку люди вважали не гарантованою. «Люди традиційно щороку закликали весну, бо вони вважали, що якщо її не закликати, вона не настане. Якщо вона не настане — тоді буде холодно. Якщо буде холодно — не буде врожаю. Не буде врожаю — люди помруть з голоду», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Особливо яскраво традиція співати гаївки побутувала на Поліссі. Люди навіть вилазили на дерева, стоги, дахи хат — аби «догукатися до цієї міфологізованої весни».

Але з приходом християнства веснянки зазнали заборон. Проблема була не в самих піснях, а в часі їх виконання: «Виконували їх від Стрітення, або навколо Благовіщення. А це припадало на час Великого посту». А під час посту співати й веселитися не годилося.

І хоча церква не змогла повністю знищити традицію, вона змінила її календарні межі. «У багатьох місцевостях України вона змістилася на Великдень. Веснянкова традиція закріпилася на Великодньому циклі свят», — каже Леся Горошко-Погорецька. Так почалися гаївки — великодні веснянки, які співали вже після завершення посту. Молодь — і дівчата, і хлопці — виходили на подвір’я церков, гралися, водили хороводи, співали обрядових пісень.

Їх називали по-різному: гаївки, ягілки, галі — усе це варіації однієї традиції. А на Яворівщині, на Львівщині, вона мала назву риндзівки. «Це явище частково зберігається й досі», — зазначає дослідниця. Існують як Великодні риндзівки, так і зимові — різдвяні.

Риндзівки — це форма обрядового обходу, дуже схожа на колядування. «Хлопці ходять до дівчат по хатах, так як колядники», — розповідає етнологиня. У деяких селах це називають «ходити за писанки», адже це також включає елементи дарування. Адже колись Новий рік святкували навесні, аж потім — під впливом християнства та зміни календарів — він був перенесений на зиму.

Ці обходи мають чіткий молодіжний характер. Хлопці навідують дівчат, а ті їх обдаровують. Весна в культурному коді — це не лише пробудження природи, а й заклик до створення пар, до майбутніх шлюбів.

І аналогічна логіка діє у маланкуванні: у багатьох селах Маланка йде не в кожну хату, а лише туди, де є дівчата на виданні. І чим більше дівчину «вшанують» — тим вищий її статус у громаді. Іноді «найкращу» дівчину навіть обирають за розміром винагороди, яку її родина дала маланкарям. А після цього — її запрошують до танцю.

Такі звичаї побутують, зокрема, на Буковині, особливо на Буковинській Гуцульщині, де ще й досі можна побачити навіть фестивалі купання Маланки — старовинного зимового обряду.

А щодо риндзівок, то це явище навіть намагаються включити до переліку Нематеріальної культурної спадщини, але поки що не можуть, бо для цього необхідна його наявність у живому побутуванні. Хоча записи, виконання у фольклорних колективах і наукові дослідження зберігають, живе середовище зникає.

Ще один унікальний феномен Західної України — стрілецькі гаївки. Це обрядові пісні вже з історичним та політичним змістом. У них — спогади про визвольні змагання, боротьбу, національну ідентичність. Їх виконують навесні, в обрядовому ритмі, але з абсолютно іншим, свідомим ідеологічним наповненням. Проте у кожній гаївці, веснянці, риндзівці — відсилки до аграрного циклу: «жучок», «горошок», «грушка» — образи, що символізують родючість.

Річне коло життя: як обряди формують календар української культури

Весняний цикл обрядовості розпочинає молодіжний календар, і навіть зимові свята, як-от Масниця, є важливою складовою. Наприклад, на Масницю чіпляли колодку тим, хто ще не одружився — своєрідна символічна «кара» за зволікання зі створенням сім’ї. Це ж і заклик: пора — весна вже близько. Після Великого посту все знову починається з початку — той самий заклик до продовження роду.

Бо тут, за словами Лесі Горошко-Погорецької, діє логіка: природа має наслідувати людину, а людина — природу. Це ми бачимо у весільному обряді, коли молодят посипають зерном, кроплять водою — для плідності.

Ці ж самі весільні обряди, наприклад, багаті на символіку яйця та курки. Особливо це було актуально, якщо молода виявлялася незайманою — тоді її годували стравами з яєць і курки, підкреслюючи її «цілісність» як майбутньої матері. Курей дарували священникові, дякові, родичам — це все частина системи обміну, укоріненої у фольклорі та піснях.

Адже яйце — це вічний символ життя, повторення, нескінченності. Так само гаївки й веснянки повні мотивів парування та розвитку природи. У центрі цих дій — хоровод. Дівчата водять хороводи, виконуючи криві танці, петляючи «зигзагами», як паростки рослин, що в’ються: «горошок», «калина», «барвінок».

Дослідниця наголошує, що в гаївках часто трапляються ритуали вибору дівчини — як у пісні «Кривий танець»: «Ми кривого танцю йдемо, кінця йому не знайдемо» — аж поки не хапають останню дівчину. Це ніби залишок древніх уявлень про жертву або посвяту, коли когось виділяють з гурту.

Умикання, або викрадення дівчини, — ще один архаїчний обряд, що зберігся у фразах, літописах, подекуди навіть у жартах ярмаркових ритуалів. У 17 столітті є згадки, що дівчину могли сподобати собі на ярмарку, схопити біля церкви й дотягнути до найближчого лісу чи храму — і якщо встигали, то це вже вважалося своєрідним укладенням шлюбу.

Традиція Обливаного понеділка

Одним із найяскравіших весняних обрядів, що досі зберігся на західноукраїнських теренах, залишається Обливаний понеділок. На решті територій України звичай фактично зник, але в писемних згадках ми бачимо його ширше поширення. Наприклад, у XVII столітті французький інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан, автор Опису України, фіксує цей звичай на Київщині. Він занотував, що в понеділок чоловіки обливали жінок, а у вівторок — навпаки.

І сьогодні на Гуцульщині збереглися спогади про дводенний цикл — понеділок і вівторок, або «посипанки» і «відсипанки». Ці дні можуть називатись по-різному: Обливаний, Зливний, Уливаний понеділок, або ж Волочільний понеділок. Залежно від регіону, обливання могло супроводжуватись іншим ритуалом — волочінням за яйцем.

Як вже згадувала дослідниця, хлопці приходили до дівчат, риндзювали, і ті дарували їм писанки, крашанки або звичайні яйця — символ любові, родючості й взаємної симпатії. На Гуцульщині подібний сценарій: у Волочільний понеділок юнаки ходили до дівчат по писанки, отримували їх, а потім брали цих дівчат до танцю.

Деякі етнографічні записи навіть фіксують випадки, коли дівчата віддаровували хлопцям писанки на Великдень за те, що хлопці вгощали їх пивом на Масницю.

Цей жест мав різні варіанти: дівчата могли дарувати хлопцям парні писанки, адже «є часто згадки, що писанки розписували завжди парами», або ж навпаки — відкуповуватись яйцем, щоб уникнути обливання. Сам обряд великоднього обливання теж був розмаїтим: хлопці могли обливати дівчат водою, кропити свяченою водою, а іноді й додавати парфуми, якщо подобалась дівчина. Проте бували випадки, коли юнаки могли кинути дівчину в річку.

Однак в осерді цієї практики проглядали чітку шлюбну символіку. У деяких місцевостях вважали, що якщо дівчина залишилась необлита, то «її хлопці не шанують». Тому траплялося, що хлопці йшли до батьків дівчини й питали дозволу на обливання, а батьки на це погоджувалися, адже вірили, що якщо її обіллють, то до року буде весілля. Так само на Закарпатті побутувало вірування, що «якщо хлопець не облив жодну дівчину на Великдень, то він до року не ожениться».

Дослідниця підкреслює, що великоднє обливання не є винятково українською традицією. Воно поширене і серед інших слов’янських народів: «Цей звичай великоднього обливання притаманний не лише українцям, а й чехам, полякам».

Чому людей б'ють вербовими гілочками

У традиційній культурі символіка биття завжди мала глибший сенс. Зокрема, на Вербну неділю це виявлено у легенькому «вдарянні», супроводженому примовками на кшталт: «не я б'ю — верба б'є», що, за словами дослідниці, з одного боку вказує на ігровий характер обряду, а з іншого — закорінює його в уявленнях про передачу життєвої сили. «Оскільки верба – це є та рослина, яка дуже швидко росте, то в такий спосіб людині передається вегетативна місія, і людина має так само швидко рости, як верба», — пояснює Леся Горошко-Погорецька.

Цей звичай поєднує християнський контекст з давнішими аграрними уявленнями. В християнському розумінні Вербна неділя — це день, коли вшановують в’їзд Христа до Єрусалима, і хоча первісно йому стелили пальмове гілля, проте, як вказує фахівчиня, пальма і верба між собою не мають нічого спільного. Таким чином, пошанування верби у нашій традиції — це радше «пошанування просто весняної культури, яка має вегетаційну спроможність», тобто природну силу росту й оновлення, яка згодом пристосувалася до християнського звичаю, коли потрібно було освячувати, пошановувати зелень.

Роль верби у щоденному житті значно ширша: нею ще й палять, зберігають протягом року, використовують для оберегів — виганяють вперше навесні худобу в поле свяченою вербою, щоб худоба була здорова, ковтають вербові котики, щоб горло не боліло, або ж садять в городі, щоб вона була як оберіг. У деяких місцевостях кожну свячену шутку (вербові гілочки) потім по патичкові запихали в землю, створюючи над потоками своєрідні зарості, бо верба тримає воду та берег в корінні.

Особливо значущим був звичай садити свячену вербу разом із дітьми. Таким чином формувалося зв’язок між дитиною й природною силою верби, що мало охоронний та життєдайний сенс.

І як зауважує Леся Горошко-Погорецька, у поляків схожі обряди поєднані з обливанням. У цьому контексті можна згадати й інші звичаї: молодих на весіллі могли чимось бити, або ж — у випадку давньоримського свята луперкалій дівчат і жінок били батогами з козячої шкіри, щоби сприяти їхній плодючості.

Цей мотив є частиною глибшого шару обрядовості — «це така універсалія, напевно, світова, коли людей б'ють, щоб спонукати до плідності, щоб вони були бадьорішими, щоб передати якість того предмету, яким б'ють». У нашому випадку — це верба, символ родючості. А козу так само вважають плідною твариною. Власне, в українському різдвяному циклі теж є образ кози — у традиції водити її, бо «є такі примови, де коза рогом — там жито стогом». Тому великодні свята є частиною річного календарного кола і тісно пов'язані з іншими календарними звичаями.

Читайте також: На сметанці та жовтках: три рецепти «великодніх баб» від кулінарки Ольги Франко.