Перший почесний камерний співак: яким було життя оперного співака зі Львівщини Модеста Менцинського

Напередодні у музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові презентували матеріали з приватного архіву співака. Цікавими фактами з життєпису діяча поділилась працівниця музею Ірина Криворучка.

Журналістка ІА Дивись.info відвідала подію та розповідає детальніше про життєпис співака зі Львівщини.

Голос, що підкорив вагнерівську оперу

29 квітня 1875 року в селі Новосілки (тепер — Мостиський район Львівської області) народився Модест Менцинський — майбутній всесвітньо відомий оперний співак. Його батько, Омелян Менцинський, був священником, освіченою й культурною людиною, що виховував дітей у дусі українського патріотизму та прагнув дати їм добру освіту.

Початкову освіту Модест здобував у Дрогобицькій, а згодом у Самбірській гімназії. У 1896 році він вступив до Львівської духовної семінарії, де невдовзі привернув до себе увагу завдяки унікальному голосу рідкісної краси і тембру. Талант юнака помітили професори «Консерваторії Галицького Музичного Товариства у Львові», запропонувавши йому студіювати вокал паралельно з богословськими науками.

З дозволу ректора семінарії Менцинський розпочав навчання в консерваторії у класі професора Валерія Висоцького. Після завершення третього курсу семінарії у 1899 році він вирушив до Німеччини для продовження вокальної освіти.

На той час у Європі, особливо в Німеччині, активно формувалися національні оперно-вокальні школи. Нові вимоги композиторів, серед яких особливо виділявся Ріхард Вагнер, змінювали погляд на природу співочого голосу. Вокальні партії в його операх були складними, із широкими інтервалами, незручними переходами та вимагали від виконавця надзвичайної техніки й витривалості.

У творчості Вагнера домінували три типи голосів — героїчний тенор, драматичне сопрано та драматичний бас-баритон. Крім того, композитор запровадив нові форми — монологи, розповіді, діалоги, що вимагали особливої майстерності декламаційного співу (Sprechgesang), а також значно розширив склад оркестру, використовуючи велику кількість мідних і ударних інструментів.

Не дивно, що в 1861 році Віденський оперний театр після 77 репетицій визнав «Трістана та Ізольду» непридатним до виконання. Лише через чотири роки прем'єра відбулася в Мюнхені, проте вже за кілька днів після виступу виконавець партії Трістана, Людвіг Шнор фон Карольсфельд, помер у віці 29 років через фізичне і психічне виснаження.

Шлях на великі сцени Європи

Одним із педагогів, які активно працювали над оновленням вокальної освіти, був професор Франкфуртської консерваторії Юліус Штокгаузен. Він розробив метод, що синтезував італійську й французьку школи співу з урахуванням особливостей німецької мови.

Саме у Штокгаузена розпочав навчання Модест Менцинський після приїзду до Німеччини. Молодий співак наполегливо вдосконалював вокальну техніку й акторську майстерність, активно виступав у концертах і в операх студентської студії. Незабаром Менцинський став одним із найкращих студентів консерваторії.

Його успіхи привернули увагу керівництва Франкфуртської опери. 18 вересня 1901 року Менцинський дебютував у партії Ліонеля в опері «Марта» Фрідріха Флотова. Виступ мав великий успіх. Критики відзначали рідкісну красу голосу, високий рівень артистизму, глибоку виразність гри й уважне ставлення до тексту. Так розпочався тріумфальний шлях Менцинського на оперних сценах Європи.

У творчості співака виділяють три основні періоди: шведський (1903–1910), кельнський (1910–1926) і знову шведський (1926–1935). Згідно з контрактами у Швеції та Німеччині, Менцинський мав право на концертні виступи в інших містах, чим активно користувався. Таке право мав не кожен тогочасний навіть дуже успішний співак.

У жовтні 1903 року він отримав запрошення виступити в Королівській опері Швеції в партії Лоенгріна в однойменній опері Ріхарда Вагнера. Вистава мала винятковий успіх, що стало підставою для укладення тривалого контракту з театром до 1910 року.

Репертуар Менцинського постійно розширювався. Він виконував провідні партії в операх Вагнера («Тангейзер», «Трістан та Ізольда», «Валькірія», «Загибель богів», «Летючий голландець», «Нюрнберзькі мейстерзінгери», «Зігфрід»), а також в операх Верді («Трубадур», «Аїда», «Отелло»), Бетховена («Фіделіо»), Сен-Санса («Самсон і Даліла»), Обера («Німа з Портічі»), Гуно («Фауст») та інших. Менцинський швидко опанував шведську мову й співав усі ролі в оригінальних перекладах.

Критики високо цінували Менцинського за досконалу вокальну техніку, проникливе розуміння змісту творів, чітке фразування, бездоганну дикцію, сценічність і пластичність.

Особливим етапом у його кар’єрі стала прем’єра «Трістана та Ізольди» у березні 1910 року в Стокгольмі. Образ Трістана, який створив Менцинський, вважають одним із феноменальних досягнень оперного мистецтва. Це підтверджує і той факт, що під час святкування 150-річчя Ріхарда Вагнера у 1963 році театр «Метрополітен-опера» в Нью-Йорку не зміг знайти співака, здатного виконати всю партію Трістана повністю — кожну дію тоді виконував окремий виконавець.

За вагомий внесок у розвиток шведської музичної культури Менцинський був удостоєний Золотої медалі за літературу і мистецтво та ордену Вази, якими нагородив особисто король Швеції Оскар.

Від Кельна до Стокгольма: нові етапи

Попри сприятливі умови і доброзичливу атмосферу у Швеції, у 1910 році Модест Менцинський прийняв рішення переїхати до Кельна.

Дебютуючи у Кельні в ролі Зигмунда в опері «Валькірія» Ріхарда Вагнера, Менцинський одразу завоював визнання критиків. У відгуках зазначалося: «Кельнська опера збагатилася справжнім великим талантом, який якнайкраще зможе підтримувати репертуар героїчного тенора і виконувати провідні арії у великих оперних постановках».

Протягом шістнадцяти років роботи в Кельні Менцинський істотно розширив свій репертуар. Окрім усіх вагнерівських опер, співак опанував понад п’ятдесят партій у творах різних стилів і жанрів світової класики. Критики відзначали його ідеальне володіння голосом, блискуче та глибоке трактування ролей, незалежно від стилістики твору.

Створення різнохарактерних образів з такою художньою переконливістю було можливим лише завдяки високій загальній культурі, ерудиції, великому таланту й професіоналізму Менцинського. Він невпинно працював над собою, відзначаючись вимогливістю як до власної майстерності, так і до мистецтва загалом.

Про своє ставлення до професії співак згадував у листі до племінниці Ірини Бобровської:

«Хоч як це красно бути артистом, все-таки цей хліб дуже і дуже тяжко зароблений, і на цю кар’єру може пускатися лише той, у кого є незвичайний талант, охота до безконечної праці (бо артист мусить учитися до самої старості), величезне замилування до артистизму взагалі, віра у свої сили і певність у осягненні означеної собі цілі. Хто хоче бути артистом, мусить сказати собі: або я буду першим, або ніким».

У 1926 році Менцинський завершив свою німецьку сценічну кар’єру, вийшов на пенсію і повернувся до Стокгольма.

Серед його учнів найвідомішим став Арне Суннегорд — майбутній професор Стокгольмської вищої музичної школи. Під керівництвом Суннегорда сформувалося ціле покоління видатних оперних співаків, які продовжили традиції Менцинського.

Патріот своєї країни

Попри те, що більшу частину свого життя Модест Менцинський прожив за кордоном, він залишався справжнім патріотом України. Протягом усієї артистичної кар’єри співак широко репрезентував у Німеччині, Швеції, Чехії, Австрії музику своєї Батьківщини — обробки народних пісень, солоспіви українських композиторів.

«Нема нічого дивного в тому, – оповідав співак кореспонденту однієї із львівських газет, – що аудиторія величезного театру, складена з чужинців, ніколи не задовольняла мене оплесками так глибоко, як задовольняє рідна, перед якою я проспівав кілька рідних пісень».

Менцинський неодноразово підкреслював свій зв’язок із рідною землею. Він говорив:

«За все те, чим я став, я завдячую передусім рідній землі, що наділила мене музикальним слухом, голосом і любов’ю до музики».

Попри тріумфальні успіхи на європейських оперних сценах, Менцинський за кожної нагоди намагався приїздити на Батьківщину. Він щиро вболівав за долю українського народу, підтримував молодих талановитих українців, які через матеріальні труднощі не могли здобути освіти. Співак неодноразово спонсорував їх навчання, допомагаючи їм здійснити свої мрії.

В різні роки Менцинський активно брав участь у ювілейних концертах, присвячених вшануванню українських культурних діячів — Тараса Шевченка, Миколи Лисенка, Маркіяна Шашкевича та інших. Він неодноразово давав благодійні виступи.

Менцинський виступав у багатьох містах, містечках і навіть селах Галичини. Йому акомпанували видатні українські митці — Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Нестор Нижанківський. Людкевич подає власну характеристику співака:

«Загально дозволю собі сказати від себе тільки ось що: визначити та склясифікувати Менцинського як оперного тенора утертими шаблонними назвами трудно… Його голос надто великий, металевий та здоровий, без сліду якогось сентиментального тембру, який так діє на істеричних жінок. Вже з більшою вірністю можна б сказати, що Менцинський все-таки геройський тенор – тільки не з тих темних важких (вроді Шмедеса), а ясний та гнучкий, зі схильністю та здатністю до ліричних нюансів». 

У репертуарі концертів Менцинського переважали обробки народних пісень і солоспіви українських композиторів — Дениса Січинського, Володимира Матюка, Ярослава Лопатинського, Станіслава Людкевича, Василя Барвінського. Проте особливе місце в його творчості займали вокальні твори Миколи Лисенка на слова Тараса Шевченка.

Усі без винятку рецензії, відгуки та спогади слухачів відзначали високомистецьке виконання Менцинським солоспівів Лисенка — зокрема таких як «Гетьмани, гетьмани», «За думою дума», «Мені однаково». Станіслав Людкевич писав:

«Його українська вдача податлива на всякі культурні враження і впливи… не дозволила себе зовсім занапастити; і Менцинський, в якому б оперному стилі не доводилося йому виступати, з’являється перед нами не як німецький або італійський співак, а як український артист, котрому припинений розвій нашої музики не дозволив удома виховатись і вирости».

Довідавшись у 1925 році про відкриття в Харкові першого державного українського театру опери та балету, Менцинський звернувся до його директора Сергія Каргальського з пропозицією про організацію своїх гастрольних виступів в Україні. Листування тривало чотири роки, однак позитивного результату досягти не вдалося, попри те що Менцинський зі свого боку погоджувався на всі можливі поступки. Він так і не отримав можливості виступити в Радянській Україні.

Останні концерти співака на рідній землі відбулися у 1928 році й пройшли з великим успіхом. Востаннє для широкої аудиторії Менцинський виступив 29 квітня 1934 року у Стокгольмі на радіо, у день свого 59-річчя.

11 грудня 1935 року Модеста Менцинського не стало. Станіслав Людкевич такими словами розпочинає мемуари про оперного співака:

«На моєму довгому житті доводилося зустрічатися, а то й разом виступати з багатьма видатними співаками… Проте найбільше враження залишив у моєму серці драматичний тенор Модест Менцинський, який зажив собі слави на європейських оперних сценах, здобувши репутацію неперевершеного вагнериста. Його голос звучить у мені й нині, хоч з того часу минуло півстоліття».

Читайте також: Лицар честі в житті і музиці: якою була племінниця Крушельницької Одарка Бандрівська.