Перший запис українського гімну: історія платівки у виконанні Модеста Менцинського зі Львівщини
Напередодні в Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові презентували унікальний артефакт — оригінальну грамофонну платівку із першим записом національного гімну «Ще не вмерла Україна» у виконанні видатного українського співака Модеста Менцинського.
Про історію цього експоната у межах події розповіла старша наукова співробітниця Музею Соломії Крушельницької Галина Огорчак, передає журналістка ІА Дивись.info .
Історія українського гімну
Гімн є важливим елементом національної ідентичності. Його мають усі держави, незалежно від політичного устрою чи розміру. Сьогодні гімн розглядають як конденсовану форму національного наративу — короткий текст, покладений на піднесену, емоційно наснажену музику, що здатна об’єднувати суспільство.
Європейська традиція державних гімнів починається з середини XVIII — початку XIX століття. Найстарішим з них вважається британський, тоді як, наприклад, іспанський гімн досі існує лише в інструментальному виконанні.
Український гімн теж є давнім. Музику до нього написав композитор Михайло Вербицький на слова поета Павла Чубинського 1863 року. Це питання досліджував мистецтвознавець і музикознавець Олександр Зелінський, який опублікував ґрунтовне дослідження про історію та етапи трансформації українського гімну.
Перший варіант гімну — гітарна редакція — зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. У 1870 році молодий композитор і священник Віктор Матюк відвідував хворого Михайла Вербицького у шпиталі у Львові. Вербицький, схвально оцінивши його твори, подарував кілька своїх композицій, серед яких був і гітарний варіант гімну.
Згодом Віктор Матюк передав рукопис на зберігання культурному товариству «Станіславський Боян». Потім він опинився в архіві голови товариства Євгена Якубовича. Перед Першою світовою війною Якубович емігрував до США, де зберігав архів. Після його смерті 1928 року архів повернули до Галичини й розмістили у Науковому товаристві імені Шевченка. Через 11 років після ліквідації товариства рукопис передали до відділу рукописів, де він зберігається і нині.
Існує також наступна редакція гімну — чотириголосна, для чоловічого хору, яку створив сам Вербицький. Її також зберігає бібліотека у Львові. Причиною створення хорового варіанту стало те, що початкове гітарне виконання не відповідало урочистому характеру. Дослідники вважають, що перші виконання гімну відбулися в Перемишльській духовній семінарії, де Вербицький був пов’язаний із молодіжною організацією «Громада». Там гімн виконували з гітарним акомпанементом.
За свідченням композитора Станіслава Людкевича, гітара для Вербицького була важливим інструментом, й він мав велику кількість творів, написаних саме для неї. Первісна версія гімну мала форму сольної балади — епічної, але не урочистої.
Редакції гімну та внесок родини Менцинських
Після смерті Вербицького у 1863 році одну з перших редакцій гімну створив Омелян Менцинський. Згодом його син Модест Менцинський записав один з варіантів гімну на платівку.
Приблизно через двадцять років після створення першої версії гімну редакцію підготував Анатоль Вахнянин. Згодом найстійкішою стала версія Остапа Нижанківського, яка зберігалася майже до сучасності.
Упродовж цього часу як текст, так і музика гімну зазнавали змін. Як вже згадували, початковий гітарний варіант мав баладну форму, а кожна наступна редакція прагнула надати твору більшої урочистості та піднесеного настрою. Наприклад, в оригінальному тексті згадувалися «вороги», тоді як у пізніших версіях з’явилося слово «воріженьки», що узгоджувалося з іншою музичною інтерпретацією.
Ці зміни були спричинені не лише мистецькими, а й історичними обставинами — текст і мелодія гімну адаптувалися до контексту епохи, в якій його виконували. Зокрема, однією з важливих частин спадщини, пов'язаної з історією гімну, є грамофонна платівка, пов'язана з іменем Модеста Менцинського.
Модест Менцинський — відомий оперний співак, який здобув музичну освіту у Львові та Франкфурті-на-Майні. Він виступав на провідних сценах Німеччини та Швеції, згодом оселився в Стокгольмі, де одружився зі шведкою та відкрив приватну вокальну школу. На батьківщині Менцинський залишив помітний мистецький спадок, який зберігала його родина.
Його онук Ганс Менцинський — інженер за фахом, більшість життя працював у машинобудівній компанії «Volvo». Попри технічну професію, він був глибоко обізнаний у сфері музики, образотворчого мистецтва та історії. Зокрема, він спеціалізувався на історії монетного двору шведського короля Карла IX і був членом королівського нумізматичного товариства.
Родина Менцинських підтримувала тісний зв’язок із українською діаспорою у Швеції, зокрема з Богданом Залугою, головою української громади. Саме через нього Ганс Менцинський дізнався про створення Музею Модеста Менцинського у 1989 році.
Уперше він відвідав Львів у 1996 році. Приїхав не з порожніми руками — привіз фортепіано свого діда, Модеста Менцинського. Це був перший із кількох візитів. Співробітники музею згадують Ганса Менцинського як людину надзвичайно інтелігентну, ерудовану та доброзичливу.
У три етапи Ганс Менцинський передав музею значну частину архіву свого дідуся. Серед матеріалів — грамофонна платівка з одним із ранніх виконань українського гімну, що зберігається в музейній колекції.
Виявлення платівки та внесок дослідників українського звукозапису
Протягом тривалого часу про існування грамофонної платівки із записом українського гімну у виконанні Модеста Менцинського нічого не було відомо. Її виявив Степан Максимюк — представник української діаспори, дослідник історії українського звукозапису. Його ґрунтовна робота стала можливою завдяки доступу до архівів у США.
Саме Степан Максимюк знайшов підтвердження існування запису в каталозі німецької звукозаписної компанії «Gramophone». Згідно з архівною інформацією, запис здійснили у жовтні 1910 року в місті Кельн. У каталозі твір позначено як «гімн народний», виконавець — Модест Менцинський.
Інший дослідник, Роман Савицький, у своїх працях вказував місцем запису Берлін. Однак Максимюк заперечив цю інформацію, наполягаючи, що запис зробили саме в Кельні. Попри це, точне місцезнаходження першої версії платівки залишається невідомим.
У музейній колекції зберігається трохи пізніший варіант запису, здійснений тією ж компанією. Саме цей запис оцифрували, і він став доступним для прослуховування.
Щодо тиражу платівок — точних цифр немає. Проте, враховуючи складність процесу, йдеться не про тисячі, а радше про обмежену кількість примірників. Це робило платівки рідкісними та цінними. Запис здійснювали ще до впровадження електричного методу, тому весь процес був механічним, що значно ускладнювало масове тиражування.
Спочатку музичні редакції гімну існували в рукописному вигляді, однак згодом почали з’являтися друковані нотні видання. У фондах музею зберігаються два цінні нотні примірники, які належать до спадщини Станіслава Людкевича.
Один із представлених примірників — редакція Станіслава Людкевича, створена на основі збірника Дениса Січинського. Власну редакцію Січинський здійснив у 1904 році — вже після версії Остапа Нижанківського. Ця інтерпретація, з пришвидшеним повтором куплету, набула значного поширення і залишалася найбільш вживаною до 1939 року. У деяких громадах української діаспори вона збереглася донині.
У колекції також наявний ще один варіант нот — для трьох голосів із супроводом фортепіано, який уклав також Денис Січинський. Окрім того, відомо про редакцію молодого композитора Ярослава Вінцковського, який працював під псевдонімом Ярослав Ярославенко. Його варіант — переклад гімну для фортепіано.
Ці факти свідчать про виняткову популярність пісні «Ще не вмерла Україна» ще до її офіційного статусу гімну. Композитори різних поколінь і шкіл намагалися адаптувати твір до найрізноманітніших форматів: для дитячих, чоловічих і мішаних хорів, для фортепіано, камерних ансамблів та оркестрових виконань.
Видання, що збереглося в музеї, датоване 1930-ми роками. Водночас відомо, що Ярослав Ярославенко зробив свій перший фортепіанний переклад ще у 1900 році. Проте оригінальний примірник цього раннього видання наразі вважають втраченим, а місце його зберігання залишається невідомим.
Більше про життєпис Модеста Менцинського читайте за посиланням.
