Які є бар'єри під час відновлення та яка роль спорту у цьому — досвід ветерана (фото)

Про те, які є труднощі в реабілітації ветеранів, та як в Україні розвивають адаптивний спорт для відновлення бійців, у межах події в муніципальному тирі у Львові «Стрільниця» розповів Тарас Ковалик — ветеран, керівник ветеранського відділу фонду «Повернись живим» та інструктор з баскетболу на колісних кріслах.

Журналістка ІА Дивись.info відвідала воркшоп та розповідає основне про адаптивний спорт зі слів спікера.

Про досвід відновлення ветерана російсько-української війни

Тарас Ковалик — ветеран, який, за його словами, пройшов усі можливі негативні етапи повернення з війни, з якими можуть зіштовхнутися військові в Україні. Він був добровольцем ще з 2014 року, дістав поранення — кулю в ногу, — і після цього втратив можливість продовжувати свою тодішню професію.

Після повернення чоловік не мав не лише фізичних можливостей працювати за фахом, а й не отримав жодної підтримки від держави. «Мені було 24, і в мене не було нічого — ні роботи, ні соціальних гарантій, навіть документів», — згадує він.

Попри поранення, чоловік вирішив повернутися на службу, підписав контракт і приховав свій стан здоров’я. Уже під час служби почав службове розслідування, щоби довести, що справді був поранений у бою. Після того, як вдалося оформити статус і пільги, він знову звільнився і почав шукати нове місце в житті.

У 2022 році Ковалик повернувся до війська — цього разу вже не для участі в боях, а для бойової підготовки мобілізованих у спеціальній структурі. Він пояснює це своїм досвідом: головною травмою після 2014 року була не фізична, а усвідомлення, наскільки армія тоді була не готовою. «У 22-му я дуже хотів, щоб менше людей пережили те, що ми пережили в 14-15-му», — зазначає ветеран.

У підготовці він брав участь на рівні двох бригад Сил територіальної оборони. У 2023 ж році Тарас Ковалик звільнився з армії й почав працювати у фонді «Повернись живим».

Які є бар'єри у відновленні ветеранів

Зі слів ветерана, адаптація після армії — це тривалий процес, незалежно від того, чи ветеран має фізичне поранення, чи лише ментальну втому. «Ми змінюємося. Навіть якщо поранення невидимі, все одно вже не радує те, що раніше драйвило», — пояснює він.

Тарас Ковалик посилається на дослідження Veteran Hub, проведені ще до повномасштабного російського вторгнення. Там описано типовий шлях ветерана після звільнення: від півтора до трьох років триває період пошуку себе і відновлення. За цей час людина намагається відповісти на питання, ким вона є тепер, і водночас дбати про своє ментальне й фізичне здоров’я.

Якщо процес адаптації йде добре, ветеран проходить через явище, яке називають посттравматичним зростанням. Якщо ж ні — ризикує зіткнутися з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) або іншими розладами. Водночас, додає ветеран, є окрема категорія людей, які після повернення не зазнали суттєвих змін — «рівні люди», як він їх називає.

Серед інших бар’єрів — втрата спільноти. Особливо це стосується тих, хто звільнився через поранення: людина раптово випадає з військового середовища, але її думки лишаються на війні. Це почуття пустоти і виключеності може заважати інтегруватися в цивільне життя.

Тарас Ковалик звертає увагу і на ще один тип травм: не бойові, а пов’язані зі службовими умовами — токсичними стосунками з командирами, свідченнями халатності, що призвела до загибелі побратимів, чи іншим зловживанням. За його словами, це також частина досвіду війни, який залишає слід.

Окремим викликом є фізичні травми — як видимі, так і приховані. Людина знову змушена шукати своє місце в соціальній ієрархії, причому вже в дорослому віці й за інших умов. Це однаково стосується як чоловіків, так і жінок, які повертаються з фронту.

Тарас Ковалик згадує, що після поранення у 24 роки втратив не лише фізичну спроможність працювати за фахом, а й саму професію — він був кухарем. У той час його однолітки вже будували кар’єру, створювали сім’ї, купували автомобілі, а він в той час воював.

Це відчуття втраченої точки відліку, за його словами, притаманне багатьом ветеранам, які після повернення змушені починати з нуля, тоді як цивільне суспільство рухається своїм шляхом. Ветерани опиняються у ситуації, коли мають конкурувати з тими, хто не був на фронті, — і це створює внутрішній спротив. Однак ветеран визнає, що реальність така, що знову доводиться вмикатися у систему, щоби гідно себе реалізувати. Без необхідності щось доводити.

Він також наголошує: іноді бар’єри — не лише психологічні чи соціальні, а й цілком фізичні. «Я просто не можу потрапити туди, куди мені хотілося, і відчути себе людиною», — зазначає ветеран.

За його словами, нині соціальної підтримки на етапі поранення і реабілітації більше, ніж десять років тому, коли «більшість людей отримували рівно нічого». Зараз, зі слів фахівця, змінилося багато. Але система й далі залишається вибірковою.

Важливість соціуму у відновленні

Окремо ветеран наголошує на ролі середовища. «Наші найтемніші хвилини — це коли ми наодинці», — каже Тарас Ковалик. Саме тоді виникають найважчі запитання: «А нащо мені починати новий день?», «У чому сенс?». Він згадує, як у 24 роки мусив звернутись до батька по фінансову допомогу — і це було для нього глибоко принизливо, з огляду на те, що мав за плечима.

Тарас Ковалик наголошує: вирішальним у процесі відновлення є наявність соціального капіталу — кола людей, які підтримують, підказують, дають можливості. Ті, хто до війни був активним у громаді, мають більше шансів успішно реінтегруватися. А от ті, хто був менш соціалізованим, часто зникають з поля зору: «У мене багато побратимів буквально пропадали на місяць-два. І вже коли їх знаходили, вони мали сформовані залежності — наркотичні, алкогольні».

За словами Тараса Ковалика, у межах цієї моделі передбачено кілька рівнів участі. Перший — це регулярні тренування в спортивних секціях або спільнотах. Другий — це участь у спортивних таборах. Наразі такі програми активно розвиваються. Йдеться про адаптивне навчання ветеранів, які щойно долучилися до певного виду спорту. Учасники приїжджають до табору та під наглядом професійних інструкторів опановують основи.

На його думку, місто — і зокрема соціально активне середовище — створює певний запобіжник: коли тебе постійно бачать, ти рідше опиняєшся наодинці зі своїми травмами. І, відповідно, маєш менше шансів «прийняти погані рішення».

Робота над собою та пізнання себе нового

Один із найважливіших викликів, які проходять ветерани після війни, за словами Тараса Ковалика, — це внутрішня трансформація. Він наголошує: робота над собою — не менш важлива за реабілітацію тіла. «Багато ветеранів, з мого досвіду, на жаль, починають займати позицію жертви — мовляв, життя мене викохало, і це несправедливо», — розповідає він.

Ветеран переконаний: першим кроком є визнати, що рішення йти на фронт було власним. Сам він мав звільнення за станом здоров’я, мав бронхіальну астму ще до поранення, але вирішив піти воювати. «Якби я цього не зробив, то почав би менше себе поважати», — зізнається він.

Водночас Тарас Ковалик визнає: держава й суспільство не завжди відповідають тим очікуванням, які виникають після фронту.

У такі моменти, коли сподівання не справджуються, настає дуже вразлива фаза — саме тоді легко увійти в стан саможалості. Тому Тарас Ковалик особливо наголошує: «Це момент, коли ти або розвиваєшся, або починаєш жалітись на життя. А життя, умовно, викохало». За його словами, ветеранська відповідальність — прийняти цей досвід, як би складно це не було.

Шлях до відновлення, з його слів, почався з психологічних тренінгів. Він потрапив до групи, де працювали досвідчені європейські фахівці. В безпечному колі, у щирій розмові, вдалося вийти з позиції жертви. Це був момент пізнання себе нового.

Він також ділиться, що під час бойових дій людина може втратити відчуття майбутнього. «Йде обстріл, штурм — і ти розумієш, що мрії, плани, все, що хотів — цього вже не буде. І, відповідно, я маю прийняти те, що, можливо, йду назустріч смерті». Цей момент прийняття можливої смерті — усвідомлено чи ні — має важкі психологічні наслідки. Навіть якщо людина вижила, вона повертається з переконанням, що майбутнього вже немає.

І тут починається інша частина травми війни — повернення віри в те, що життя триває, і що в ньому ще є місце для пристрасті, сенсу, радості. Зі слів Тараса Ковалика, пошук себе нового — це тривалий процес. Він вкладається у згаданий раніше період від півтора до трьох років після повернення. Саме тоді, за словами фахівця, ветеран намагається відповісти на запитання: хто я тепер? І хто я вже не є?

Які є інструменти повернення ветеранів до цивільного життя

Адаптивний спорт є лише одним із інструментів, які допомагають ветеранам повертатися до активного життя в суспільстві.

«Мені вже складно робити роботу, яка не є важливою в соціальному контексті. Або, мовляв, не є підтримкою тилу. Люди або працюють на фронт, або на фронті», — зазначає ветеран.

Тарас Ковалик розповів, що після зміни виду діяльності продовжив працювати у ветеранських проєктах і тепер допомагає іншим проходити шлях адаптації легше, ніж це було у нього самого. Він прагне, аби інші не переживали подібного досвіду.

Окрема увага — навчанню. Ветеран називає його «пізнанням невідомого» й підкреслює, що образи на державу або суспільство нерідко виникають через нерозуміння того, як влаштовані закони та державні механізми. Він навів приклад участі в навчальному процесі у Школі управління УКУ, де, зокрема, ветерани за кошти благодійників можуть навчатися розуміти, як працює система. «Коли ти починаєш розуміти механізми, зменшується рівень очікувань, і дуже тяжко починати жалітися», — зауважив він.

За словами Тараса Ковалика, навчання дозволяє зрозуміти, як лобіювати інтереси, будувати спільноти, адвокувати, створювати громадські організації.

Фахівець також звернув увагу на вплив бойового досвіду на психологічний стан ветеранів. Часто після пережитого організм починає вимагати високих рівнів адреналіну, без якого життя здається сірим і нецікавим. Дехто починає безпотребно ризикувати — навіть попри поранення чи хронічні травми. Інші підходять до цього обдумано, досліджуючи власні межі, зважено приймаючи ризик.

У цьому контексті важливим є отримання нового досвіду — зокрема через подорожі. Тарас Ковалик радить ветеранам виїжджати за кордон, щоб на власні очі побачити інший устрій.

Як в Україні розвивають адаптивний спорт

У фонді «Повернись живим» адаптивним спортом займаються з 2018 року. Сам Тарас Ковалик почав цю роботу ще у 2017-му — в межах проєкту Invictus Games (Ігри Нескорених) в Україні. За його словами, хоча багато хто вважав, що спорт позитивно впливає на стан ветеранів, в Україні бракує системних досліджень, які б це підтверджували. Саме тому всі проєкти, над якими працює команда, супроводжені аналітичним супроводом — щоб показати, як це справді працює.

«Ми хотіли зрозуміти, як цей напрям найкраще розвивати. У цій країні ніхто не знає, як має розвиватися ветеранський спорт», — зауважив Тарас Ковалик. З його слів, кожен ветеран може дати власну відповідь, ґрунтуючись на індивідуальному досвіді. Один із головних висновків дослідження команди — починати потрібно ще на етапі перебування у госпіталях та реабілітаційних центрах. Саме там ветеранів варто знайомити зі спортом і мотивувати до активності. «Спорт є реабілітацією як фізично, так і психологічно», — наголосив фахівець.

Один із прикладів, який наводить фахівець, — це баскетбол на колісних кріслах. У роботі над програмами команда орієнтується на те, щоби людина відчула успіх, відкрила для себе нову пристрасть і змогла знову радіти життю. Адже, зі слів ветерана, після важкої травми люди часто переживають глибоку внутрішню кризу, пов’язану з втратою контролю, болем і вразливістю. Спорт у такому разі стає інструментом, який допомагає долати як фізичну, так і психологічну невпевненість.

Він наводить приклад: після поранення в ногу було страшно впасти, бо це могло знову викликати біль або погіршити стан. Природною є обережність. Проте якісна реабілітація — це коли реабілітолог мотивує людину рухатися навіть через дискомфорт, щоб повернути відчуття контролю над тілом.

З його спостережень, досвід реабілітації у ветеранів дуже різний — від повної відсутності системної допомоги до добре організованих процесів. Але навіть у кращому разі відчуття впевненості часто зникає одразу після виходу з реабілітаційного центру. Відтак важливо мати інструменти, які допоможуть людині соціалізуватися.

Саме тут починається роль адаптивного спорту. Це вид спорту, який пристосовується до функціональних обмежень людини. Проте не кожна травма дозволяє займатися будь-яким видом спорту. Наприклад, у баскетболі на колісних кріслах потрібно мати дві руки, адже маневрувати ногами неможливо. У стрільбі з лука руки можуть бути не обов’язкові — стріляти можна навіть за допомогою зубів. У метанні диску важливі здатність до скручування, балансування. У кожному виді спорті є своя специфіка.

«Наша задача, філософія і мрія — щоб кожен ветеран в Україні після травми, поранення чи захворювання видимими або невидимими якомога швидше зміг знайти для себе той вид фізичної активності спорту, який би дозволив йому відчути, що він не має обмеження», — додав Тарас Ковалик.

Як бійці втрачають навичку ініціативи вже у цивільному житті

На думку Тараса Ковалика, ініціатива — це одна з навичок, яку багато військових втрачають під час служби. Особливо це стосується тих, хто мав складний бойовий досвід. У зоні бойових дій ініціативність могла обернутися катастрофою — як для себе, так і для побратимів. Там вона асоціювалася з ризиком, непередбачуваністю й небезпекою. Тому після повернення до мирного життя часто виникає ситуація, коли людина буквально не хоче нічого — ні планувати, ні вибирати, ні діяти.

Ветеран зазначає, що спорт у таких випадках виконує кілька функцій. По-перше, він дає чітку ціль. По-друге, запускає біохімічні процеси, які допомагають організму відновитися. Фізична активність сприяє виробленню тестостерону — гормону, що дає відчуття впевненості, допомагає реагувати спокійніше, виводить надлишковий стрес і зменшує наслідки постійної мобілізаційної готовності.

Фізичні вправи також дозволяють відчути успіх — особливо важливо це для поранених. Навіть простий рух, який вдається виконати після травми, стає дуже важливим. Окрім того, спорт створює можливості для спільного часу з іншими ветеранами. Це третій важливий елемент — соціалізація. «Більшість хлопців втрачають себе в травмі тоді, коли залишаються наодинці», — наголосив він.

Про спортивні інструменти для ветеранів

Однією з ключових ініціатив є створення центрів, де можна проходити індивідуальні й групові тренування. Тарас Ковалик зазначив, що, наприклад, у львівському муніципальному тирі «Стрільниця» вже є можливість займатися спортом разом із фахівцями, зокрема з такими, як Ігор Галушка (теж ветеран), до якого можна записатися на тренування з веслування на тренажері.

Ветеран підкреслив, що до участі в таборах також залучають ветеранів та ветеранок, які вже пройшли шлях відновлення через спорт і можуть стати ролевими моделями. Крім того, до команди входять реабілітологи, психологи та фізичні терапевти.

Один із таких таборів вже відбувається з 30 червня по 4 липня. У ньому беруть участь 50–60 ветеранів та ветеранок. «Це працює, тому що ви приїжджаєте і бачите інших людей з подібними травмами. Якщо їм вдається — значить, і мені вдасться», — пояснив Тарас Ковалик.

Учасники також мають підтримку з боку фахівців і громади. За словами Ковалика, коли ветеранів навчають професійні тренери, це дає відчуття спроможності, а також турботи й поваги, які закладені в саму суть програми.

Ще одним важливим етапом є змагання. Вони передбачені як фінальна частина табору й виконують важливу соціальну функцію. Ветерани мають можливість виступити публічно, змагатися в безпечних умовах, отримати підтримку глядачів і побачити, що їх приймають такими, якими вони є. Зі слів фахівця, це допомагає подолати сором через вигляд тіла, травму чи захворювання.

Крім того, участь у змаганнях стає способом відчути, що людина здатна досягати результатів. «Ми робимо і конкуруємо. А це всі необхідні елементи, які є симуляцією реального життя», — додав Тарас Ковалик.

Яким є розвиток інклюзивного спорту в Україні

Зі слів ветерана, спортивна складова реабілітації ветеранів постійно розширюється. Сьогодні в Україні активно розвиваються не лише кілька основних напрямів, а вже понад 15–16 видів адаптивного спорту. Значну частину цих ініціатив реалізують саме у Львові.

Водночас в державі досі немає централізованої системи або чіткого бачення розвитку цієї сфери. Втім, ветеран визнає поступ: «Міністерство ветеранів цього року робить колосальні кроки. Вони зробили більше за пів року, ніж попередні команди за чотири-п’ять». Попри це, Тарас Ковалик наголошує: рухатися потрібно швидше і масштабніше.

Щодо механізмів змін, то, на думку фахівця, вони не є складними. Він вважає, що без активної участі ветеранів і ветеранської спільноти зміни не відбуваються. «Доки ми з вами не приходимо в різні спортивні майданчики, вони не починають змінюватися», — каже він. У багатьох випадках ініціативи змін починаються саме з присутності — коли ветерани починають користуватись простором і вказують на його недоліки.

Коли ветерани стикаються з труднощами — недоступним туалетом, незручною рецепцією чи відсутністю пандусів — і озвучують ці проблеми, то люди, які за це відповідають, починають діяти.

Водночас Тарас Ковалик визнає, що в Україні досі немає широкої мережі повноцінно адаптованих спортивних центрів для людей з інвалідністю, зокрема — для ветеранів. За його словами, окремі адаптовані заклади існували, але вони створені з іншим функціональним призначенням і не передбачають масового доступу для учасників бойових дій.

Попри це, ветеран закликає до активності на рівні громад: якщо у ветерана є бажання займатися спортом, навіть у неадаптованому басейні, варто спробувати. «Прийдіть і побачите, що можливо. Якщо можливо — ходіть, плавайте», — радить він. Далі — починайте діалог: де встановити поручні, як адаптувати душові, що потрібно змінити у туалеті.

Зокрема, команда ветеранського відділу фонду «Повернись живим» займається організацією спортивних таборів, змагань і популяризації ідеї спорту як частини відновлення.

«Ми кажемо, що змагання — це свято життя», — наголошує Тарас Ковалик. Учасники, які долучаються до заходів, у сприйнятті команди — це «суперзірки», які мають прожити унікальний досвід. Йдеться не лише про участь у спортивних подіях, а й про момент виходу в публічний простір, де людина знову відчуває свою значущість і силу.

Серед найближчих планів — проведення змагань з волейболу, а згодом — турнірів з регбі на колісних кріслах. Наприкінці року команда планує масштабні мультиспортивні змагання, які мають об’єднати до 10–12 різних видів спорту.

Окрема частина роботи — забезпечення спортивним обладнанням. Тарас Ковалик пояснює, що організація надає його ветеранським спільнотам, які подають відповідні запити. Якщо у громади є потреба — вона отримує м’ячі, луки, інше обладнання, яке є в наявності.

Ветеран додає, що у великих містах окремі види адаптивного спорту вже трохи розвинуті, але в багатьох регіонах про них навіть не чули. Саме тому важливо масштабувати досвід, зробити його доступним для ширших кіл ветеранської спільноти.

Окремим напрямом є адвокаційна діяльність. Команда працює над тим, щоб Міністерство ветеранів почало системно оголошувати грантові програми на підтримку ветеранського спорту. Якщо певна модель працює — команда її демонструє, обґрунтовує ефективність і пропонує масштабування.

Фахівець додає: спорт для багатьох ветеранів — не лише гра чи розвага, а базова умова здоров’я. «Якщо я не займаюсь — то я людина з інвалідністю. Якщо займаюся — почуваюся нормально. Краще. Функціональніше», — каже він.

Про львівський муніципальний тир

Раніше у міській раді розповіли, що тир збудували там, де колись розташовувалася міська стрільниця Куркового товариства. У мирний час товариство займалося вишколом мешканців, а під час воєн — обороною міста. Учасники стріляли спочатку з лука, пізніше — з вогнепальної зброї, змагаючись за титул «куркового короля». Так, у міжвоєнний період серед найвідоміших стрільців були Бруно Пруґар — лучник львівського клубу «Поґонь» та учасник Олімпійських ігор 1936 року, а також брати Мирон та Роман Труші — сини відомого художника Івана Труша.

За інформацією ЛМР, після Другої світової війни територія стрільниці перейшла у користування Прикарпатського військового округу. Тут облаштували тир, де тренувалися чемпіони світу та Європи, зокрема Микола Калиниченко, Дмитро Бобрун, Анатолій Онищук та інші. У 2012 році в сусідній будівлі (Лисенка, 23-А) відкрили Музей визвольної боротьби України. А приміщення під тир (Лисенка, 23-Б) приватизували.

Простір складається з трьох основних поверхів та функціонального даху:

• Перший поверх — центр національно-патріотичного виховання. Школярів тут безкоштовно навчатимуть домедичній допомозі, роботі зі зброєю, діям у надзвичайних ситуаціях. Також проводитимуть заняття зі стрільби з пневматичної та лазерної зброї.
• Другий поверх — тир із 50-метровим стрілецьким рубежем для вогнепальної зброї. Це єдиний тир такого формату в Україні. Автоматизована система дозволяє розміщувати мішені на різних відстанях і під різними кутами (90°, 180° та 360°).
• Третій поверх — зона відпочинку, спілкування та реабілітації для ветеранів. Тут буде конференц-зал, кінозал, ігрова кімната, кардіозал для тренувань учасників Ігор Нескорених, зона для ветеранського бізнесу та літератури. За реабілітаційну фізпідготовку ветеранів відповідатиме тренер Ігор Галушка.
• Дах — майданчик для стрільби з блочного лука на 50 метрів, а також місце для йоги, силових тренувань та різних заходів.

Нагадаємо, що на YouTube ІА Дивись.info вийшов другий епізод подкасту «Мозок не болить» про те, як правильно говорити з військовими.