Що робити у разі сексуального насильства та як підтримати постраждалих, — розповіла юристка

Про те, яким буває сексуальне насильство та як діяти у разі цього, для ІА Дивись.info розповіла юристка і консультантка лінії правничої допомоги «ЮрФем: підтримка» Анна Гопшта.

Чому сексуальне насильство — це не лише зґвалтування

За словами юристки, сексуальне насильство — це небажані дії сексуального характеру, які можуть проявлятися у фізичній, словесній або невербальній формі. До таких дій належать не лише зґвалтування, а й інші форми поведінки, які викликають у постраждалої людини дискомфорт, сором або страх.

Анна Гопшта наголошує, що сексуальне насильство не обмежується фізичними діями. Серед можливих проявів — небажані доторки, примушування до споглядання за мастурбацією, демонстрація статевих органів, коментарі чи жарти сексуального змісту. До прикладів також належить надсилання оголених фото в електронних комунікаціях.

Ключовим критерієм у визначенні сексуального насильства є відсутність добровільної згоди, як пояснює експертка: «Тобто ця згода має бути активною та однозначною». Тому мовчання, сумніви або відсутність опору не є згодою. Це стосується і людей, які сплять або непритомні. Зокрема той, хто перебуває в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння добровільної згоди дати не може.

Окремо фахівчиня зазначає, що неповнолітні люди, які не досягли 16 років, не можуть надати активної добровільної згоди на сексуальні дії. Відтак — за статеві зносини з особою, яка не досягла 16 років, настає кримінальна відповідальність.

Як працює закон: відповідальність за сексуальне насильство в Україні

В Україні за сексуальне насильство передбачена як кримінальна, так і адміністративна відповідальність.

Зі слів Анни Гопшти, нещодавно до Кодексу України про адміністративні правопорушення ввели окрему статтю щодо сексуальних домагань. Вона набула чинності в грудні 2024 року й наразі її почали застосовувати на практиці. Адміністративна відповідальність передбачена, зокрема, за вульгарні коментарі, жести, небажані дотики, пересилання оголених зображень або повідомлення сексуального характеру без згоди. Такі дії можуть відбуватися як у фізичному просторі, так і в цифровому.

При цьому, як уточнює експертка, строк давності для притягнення до адміністративної відповідальності за такі правопорушення становить лише два місяці з моменту їх вчинення.

Щодо кримінального права, то воно передбачає окрему відповідальність за зґвалтування, сексуальне насильство без проникнення, примушування до статевого акту та інші пов’язані злочини. Відповідні норми містяться в кількох статтях Кримінального кодексу.

«Зґвалтування передбачає саме проникнення в тіло особи без згоди. Таке проникнення може відбуватися як різними частинами тіла, так само може відбуватися і предметами», — наголошує фахівчиня.

У разі, коли проникнення не було, але були дії сексуального характеру, застосовують іншу статтю — «Сексуальне насильство». Йдеться, наприклад, про доторки до інтимних частин тіла або демонстрацію оголеного тіла. Крім того, окремими статтями передбачена відповідальність за примушування до вступу в статевий зв'язок, а також за дії сексуального характеру щодо дітей.

Як пояснює Анна Гопшта, загалом строки давності у кримінальних справах можуть складати 5, 10 або 15 років, залежно від конкретної статті та обставин: «Коли ми говоримо про сексуальне насильство, яке було вчинене відносно дитини, тобто особи, яка не досягнула повноліття, то терміни притягнення до кримінальної відповідальності починають рахуватись з моменту досягнення повноліття».

Як пояснює співрозмовниці, це означає, якщо, наприклад, строк давності становить 10 років, то для дорослої постраджалої особи він починається від моменту вчинення злочину. А для дитини — з дня, коли їй виповниться 18 років. Відтак, особу можна притягнути до відповідальності до моменту, коли постраждалому виповниться 28.

Щодо змін у законодавстві, юристка зазначає, що ця сфера наразі перебуває в процесі активного перегляду. За її словами, лише в останні 5 – 6 років в Україні розпочалася системна робота з приведення норм у відповідність до європейських стандартів.

Зокрема, значна частина змін була пов’язана з імплементацією положень Стамбульської конвенції. Зі слів експертки, саме цей міжнародний документ став важливим чинником для оновлення підходів у сфері запобігання та боротьби з насильством.

Зміни стосуються не лише формальних норм, але й ширших соціальних процесів, зокрема подолання гендерних стереотипів та розвитку механізмів захисту на рівні суспільства. Водночас Анна Гопшта визнає, що, попри прогрес, імплементація нових положень на практиці залишається складним завданням. Зокрема, триває процес напрацювання судової практики та послідовного застосування нових стандартів.

Одна з фундаментальних змін у кримінальному законодавстві України стосується чіткого розмежування понять «зґвалтування» та «сексуальне насильство». Згідно з оновленими нормами Кримінального кодексу, зґвалтування визначається як вчинення дій сексуального характеру з проникненням, тоді як інші дії сексуального характеру без проникнення підпадають під 153 статтю — «Сексуальне насильство».

Водночас, за словами Анни Гопшти, ще однією суттєвою зміною стало введення в українське кримінальне право поняття добровільної згоди. Тепер згода на сексуальні дії має бути не лише відсутністю заперечень, а саме чітко вираженою, активною та вільною від будь-якого примусу. У зв’язку з цим для доведення факту зґвалтування або сексуального насильства більше не потрібно наводити докази фізичних ушкоджень, що раніше було обов’язковою частиною процесу.

Фахівчиня нагадує, що саме з цієї зміни виникло нове формулювання, яке відображає сучасний правовий підхід до згоди: «Тільки так — це так».

Які є суспільні міфи про сексуальне насильство та чому вони шкідливі

Зі слів Анни Гопшти, наявність міфів про сексуальне насильство залишається поширеною проблемою в українському суспільстві.

Одним із найпоширеніших є уявлення про те, що сексуальне насильство обов’язково пов’язане з фізичним насильством або зґвалтуванням у вузькому розумінні. Проте юристка пояснює, що це поняття охоплює також інші дії — зокрема, примушування до споглядання за мастурбацією, небажані дотики, недоречні жарти чи інші форми сексуальних домагань. Такі прояви можуть підпадати як під кримінальну, так і під адміністративну відповідальність.

«Сексуальне насильство — це не лише про фізичні дії»,

— наголошує фахівчиня.

Інший міф стосується необхідності фізичного спротиву з боку постраждалої особи. Це, за словами експертки, залишок старої правової парадигми, яка існувала до запровадження в законодавстві концепції добровільної згоди.

Анна Гопшта зазначає, що основним критерієм для визначення факту сексуального насильства нині є саме відсутність добровільної, чітко вираженої згоди. Це пов’язано з тим, що поведінкова реакція на насильницькі дії може суттєво відрізнятися в різних людей: «Деякі можуть завмирати як наслідок на дії сексуального характеру. Деякі можуть не проявляти жодних емоцій. Деякі можуть дуже емоційно реагувати. Лише чітко виражене “так”, без застосування примусу, може вважатися добровільною згодою», — каже експертка.

Ще одним поширеним упередженням у суспільстві є переконання, що відповідальність за вчинене сексуальне насильство частково лежить на самій постраждалій людині. Зі слів фахівчині це один із головних чинників, що заважає людям звертатися по допомогу.

Подібні судження часто ґрунтуються на зовнішньому вигляді постраждалої, її поведінці або навіть стані алкогольного сп’яніння. Проте Анна Гопшта наголошує, що це класичний приклад віктимблеймінгу — перекладання відповідальності з кривдника на потерпілу особу.

Крім того, люди, які стають свідками такої реакції суспільства, можуть не наважитися говорити про власний досвід. Вони уникають звернення до правоохоронних органів або навіть не розповідають про насильство своїм близьким.

«У насильстві завжди винен лише той, хто вчиняє його. Лише кривдник»,

— наголошує фахівчиня.

Ще один хибний стереотип полягає в уявленні, що сексуальне насильство не може траплятися в межах шлюбу, як зазначає Анна Гопшта. Вона додає, що так звана «обов’язковість» статевих стосунків між подружжям — стійкий міф, що заперечує базовий принцип добровільної згоди. Тому навіть у шлюбі кожна людина повинна впевнитися в тому, що партнер або партнерка надає добровільну згоду на інтимні стосунки.

Чому більшість постраждалих не звертається по допомогу

Попри те, що увагу до теми сексуального насильства зростає, значна частина постраждалих досі не наважується звертатися по допомогу. Анна Гопшта розповідає, що це призводить до того, що багато випадків залишаються невідомими суспільству й офіційній статистиці.

Саме через замовчування таких фактів немає об’єктивної статистики щодо реального рівня сексуального насильства в Україні. У 2023 році громадська організація «ЮрФем» провела опитування, результати якого виявили масштаб проблеми. Близько 59,4% опитаних зізналися, що особисто стикалися з проявами сексуального насильства. Водночас лише 40,7% з них повідомили про це хоча б комусь.

«ЮрФем» нині надає правову підтримку в понад сотні справ. Зокрема, за даними організації, на лінії правничої допомоги «ЮрФем: підтримка» перебуває 132 справи, частина з яких стосується випадків сексуального насильства в цивільному житті, а частина — сексуального насильства, пов’язаного з війною. Йдеться про злочини, які вчинили російські військові. За словами Анни Гопшти, більшість звернень надходить від жінок. У випадках із неповнолітніми зазвичай звертаються батьки чи інші родичі. Залишаються поодинокими випадки, коли дитина сама звертається по допомогу.

При цьому вона наголошує, що навіть внутрішня статистика організацій не відображає повної картини. Причини замовчування варіюються: це і вплив суспільних стереотипів, і особистий сором, і страх бути осудженими. Водночас важливою перепоною залишається недовіра до правоохоронної системи. Зокрема, люди часто уникають офіційного розголосу через побоювання повторного травмування. Цей страх утримує їх від звернення не лише до правоохоронців, а й до психологів, юристів чи близького оточення. Додатковим бар’єром може стати бажання приховати пережите навіть від родичів.

Ще один фактор — побоювання за безпеку. Деякі постраждалі бояться, що у разі звернення кривдник дізнається про це й завдасть шкоди. Крім того, часто виникає сумнів у збереженні конфіденційності з боку державних або громадських структур. Певні упередження існують і щодо чоловіків, які зазнали сексуального насильства.

Як сексуальне насильство впливає на здоров’я постраждалих

Наслідки сексуального насильства можуть бути різними — як у психологічному, так і у фізичному аспектах. За словами правозахисниці, вони залежать від багатьох чинників і проявляються у кожної людини по-різному.

Серед поширених наслідків — відчуття провини, тривожність, страх, емоційна ізоляція. Люди можуть втрачати зв'язок із соціумом, замикаючись у собі. Часто виникають проблеми зі сном або інші порушення фізичного здоров’я.

Проте експертка наголошує: реакція на насильство — це нормальна відповідь на ненормальні обставини. І не важливо, чи наслідки проявляються одразу, чи з часом — постраждала людина має право на підтримку, допомогу та безпечне відновлення.

Звернення по допомогу — це індивідуальне рішення. Однак ключове — це усвідомлення, що така допомога існує, і постраждалі мають на неї повне право незалежно від форми чи тривалості насильства, якого вони зазнали.

Хто підтримує постраждалих від насильства в Україні

Попри те, що в Україні існує система державної підтримки, значну частину допомоги постраждалим від сексуального насильства на практиці забезпечують громадські організації. Зі слів Анни Гопшти, ці структури часто стають єдиною точкою опори для людей, які шукають захист і відновлення.

Один із прикладів — ініціатива «ЮрФем: підтримка», яка надає безоплатну юридичну допомогу у справах сексуального насильства, включно з тими, що пов’язані з воєнним конфліктом. Юристки та адвокатки надають як первинні юридичні консультації, так і повний адвокатський супровід у випадку потреби.

Звернутися по допомогу можна різними способами — телефоном, через сайт або через месенджери: Telegram, Viber, WhatsApp, Signal. Команда надає можливість вибору зручного формату комунікації (усного чи письмового) і гарантує повну конфіденційність.

Крім юридичних послуг, «ЮрФем» працює з мережею партнерських організацій. У випадках, коли постраждалі мають потребу в психологічній, медичній чи іншій допомозі, юристки перенаправляють їх до відповідних фахівців.

Анна Гопшта зауважує, що кожна громадська організація займає якусь свою нішу. Саме така мережа дає змогу створити ефективну інфраструктуру реагування, навіть за відсутності належної державної системи супроводу.

Що робити після сексуального насильства: алгоритм перших дій

У випадках сексуального насильства, як і будь-якої загрози життю та здоров’ю, найперше, про що варто подбати — це власна безпека. Фахівчиня наголошує, що саме це має бути першим і головним пріоритетом.

Після того, як загроза усунена, за можливості важливо зібрати й зафіксувати докази, адже вони можуть значно полегшити процес розслідування. Йдеться, зокрема, про фото- чи відеофіксацію, скриншоти переписок або контакти можливих свідків, особливо якщо випадок трапився, наприклад, у громадському транспорті.

Також важливо зберегти одяг, який був на людині в момент вчинення насильства. У разі сексуального насильства або зґвалтування, якщо є можливість — утриматися від прийому душу чи ванни, щоб не знищити потенційні біологічні докази. «Треба повністю орієнтуватися на власні відчуття. Якщо є критична потреба — треба прийняти душ. Безпека й базові потреби — завжди в пріоритеті», — наголошує Анна Гопшта.

Окрім фізичної безпеки, важливим залишається психологічний комфорт. Постраджала від насильства має право діяти у своєму темпі, і звернення по допомогу — це її вибір, який має бути вільним від тиску та вимог.

Попри важливість збереження доказів, їхня відсутність не є перешкодою для звернення до поліції. Фахівчиня додає, що головним доказом у справі часто є свідчення постраждалої особи.

У разі потреби важливо звернутися по медичну допомогу. Окрім обстеження, необхідно зберігати всі документи: медичні довідки, висновки лікарів/лікарок, рецепти або направлення. Вони можуть стати важливою частиною доказової бази в кримінальному провадженні.

У випадку зґвалтування, якщо є ризик небажаної вагітності, варто пам’ятати, що екстрену контрацепцію можна застосовувати протягом 72 годин після події. Також існує постконтактна профілактика ВІЛ, яку рекомендовано пройти впродовж однієї-двох діб після контакту. Її можна отримати через свого сімейного лікаря або лікарку. Окремо варто пройти тест на ВІЛ через шість тижнів після зґвалтування, адже раніше результат може бути неточним.

Анна Гопшта наголошує, що важливо не залишатися наодинці. Якщо є людина, якій можна довіряти, варто поділитися з нею пережитим — підтримка когось з близьких в цей момент може бути вирішальною. Якщо людина відчуває в собі психологічний ресурс, вона може звернутися до правоохоронних органів або за юридичною та психологічною допомогою.

Особливо важливо, щоби на всіх етапах була присутня адвокатка або правозахисниця, яка допоможе зорієнтуватися у складних процедурах і забезпечити підтримку під час комунікації з правоохоронними органами.

Ще один критично важливий крок після пережитого сексуального насильства — дбати про своє ментальне здоров’я. За словами експертки, психологічна допомога може бути потрібною як одразу, так і через певний час після події. І саме громадські організації відіграють тут ключову роль.

Наприклад, організація «Safe Women Hub» надає безоплатну психологічну допомогу жінкам. Якщо звернення відбувається через «ЮрФем: підтримку», юристки завжди уточнюють, чи є потреба в психологічній підтримці, і за необхідності перенаправляють до партнерських організацій.

Чому важливо діяти обережно

За останні роки в Україні суттєво змінилася суспільна реакція на випадки сексуального насильства. Утім, зі слів Анни Гопшти, надмірна публічність може завдати шкоди як слідству, так і самій постраждалій особі. Адже існує презумпція невинуватості, і публічне звинувачення без рішення суду може обернутися позовом про захист честі та гідності від особи, яку назвали кривдником.

Ще один ризик — це втрата доказів, як зазначає співрозмовниця. Адже, якщо кривдник дізнається про публічне розголошення, він може спробувати знищити або приховати сліди злочину — видалити листування, відео, інші цифрові або фізичні докази. У таких випадках це безпосередньо впливає на ефективність розслідування, бо значна частина успішного судового процесу тримається саме на доказовій базі. Якщо ж правоохоронці зволікають з розслідуванням, можна, наприклад, подати скаргу на бездіяльність, звернутися до Національної поліції або прокуратури.

Так, постраждалі мають право розповідати свою історію, але важливо робити це усвідомлено та без шкоди для справи. Саме тому громадські організації, які надають правову підтримку, завжди наголошують: спершу проконсультуйтеся з юристом, аби оцінити ризики та вибудувати правильну стратегію дій.

Сексуальне насильство під час війни

Сексуальне насильство, скоєне російськими військовими під час війни, має окрему класифікацію — сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом (СНПК), як розповідає юристка. Вона зазначає, що це — воєнний злочин, який може проявлятися в різних формах: від примусового оголення до застосування струму до статевих органів, і значно ширше охоплює явища, ніж може уявляти пересічна людина.

Анна Гопшта пояснює, що в українському законодавстві вже існує стаття Кримінального кодексу, яка дає змогу кваліфікувати такі дії як воєнні злочини. І що важливо — на ці злочини не поширюється строк давності. Це означає, що людина, яка постраждала від СНПК, має право звернутися до правоохоронних органів незалежно від того, скільки часу минуло — два роки, десять чи двадцять.

Згідно з інформацією Офісу Генерального прокурора, з початку повномасштабного вторгнення станом на 1 липня зафіксовано 368 випадків СНПК. Із них:

• 136 випадки стосуються чоловіків;
• 232 — жінок;
• 19 з них — неповнолітніх дітей.

Проте фахівчиня наголошує: ця статистика не відображає реального масштабу злочинів. Причини — ті самі бар’єри, про які вже йшлося раніше: страх осуду, психологічна травма, відсутність довіри до правоохоронної системи, ризики для родичів, які залишаються на тимчасово окупованих територіях. Деякі бояться, що їхнє звернення може поставити під загрозу безпеку їхніх рідних, якщо ті досі перебувають у зоні дій окупантів.

Частину кримінальних проваджень відкривають й без присутності обвинувачених — адже російські військові перебувають або в РФ, або на тимчасово окупованих територіях. Такі справи розглядають в українських судах заочно, і вже є перші результати — за останні місяці винесено 6 – 7 вироків. Однак перед системою стоїть новий виклик — як реалізовувати ці вироки, якщо злочинці фізично відсутні на підконтрольні Україні територіях.

Як просвіта впливає на обізнаність про сексуальне насильство

Анна Гопшта також наголосила, що профілактика сексуального насильства можлива лише за умови системної роботи, яка охоплює всі рівні суспільства — школи, університети, державні інституції. За її словами, протидія сексуальному насильству — це не лише про ефективний захист постраждалих, а й про зміну культури, у якій будь-який прояв насильства вважається неприйнятним.

Йдеться насамперед про боротьбу з гендерними стереотипами, які, як зазначила правозахисниця, мають значний вплив на те, що насильство вчиняють. За її словами, потрібно проводити якісні освітні кампанії не лише для школярів та студентів, а й для всього суспільства загалом, зокрема для тих, хто вже не навчається (через лекції, соцмережі та інші комунікаційні зв'язки).

Окремо фахівчиня звернула увагу на необхідність якісної сексуальної освіти в школах, щоб діти вже з раннього віку розуміли, «що можна, а що не можна». Так само важливо навчати фахівців і фахівчинь, які працюють із постраждалими, — щоб ті, хто потребує допомоги, бачили: з потерпілими поводяться з повагою, враховують їхні потреби, працюють з огляду на їхній психологічний стан. Це, на думку Анни Гопшти, може мотивувати інших також звертатися по допомогу, а всі ці процеси мають бути пов’язані між собою, щоб давати результат.

Як підтримати людину, яка пережила сексуальне насильство

За словами фахівчині, у спілкуванні з людиною, яка пережила сексуальне насильство, перш за все потрібно бути підтримкою, а не джерелом нової травми. Не можна ставити під сумнів слова постраждалої, шукати її провини, ставити запитання на кшталт: «Чому ти туди пішла?» або «Чому ти не пішла?»

Анна Гопшта підкреслила, що неприпустимо звинувачувати людину в тому, що сталося, чи змушувати її розповідати про пережите, якщо вона до цього не готова. Коли людина буде готова, вона довіриться і розповість. Проте важливо не тиснути, не змушувати її повторно переповідати травматичні події. У цьому контексті повага до меж є ключем до створення безпечного простору та ефективної підтримки.

Також не варто наполягати на наданні допомоги або спонукати людину звертатися за нею. Постраждала чи постраждалий має право самостійно вирішувати, чи готові вони звертатися по допомогу і що їм потрібно в конкретний момент. Забирати автономність — це знецінення їх досвіду та права на відновлення у власному темпі.

Основне завдання, за словами Анни Гопшти, — делікатно надати інформацію про доступні сервіси: де можна отримати психологічну або юридичну допомогу, де знайти кризовий центр, як отримати постконтактну профілактику ВІЛ тощо.

Юристка підкреслює, що важливо просто бути поруч, бути готовим допомогти, не наполягати ні на чому, не завдавати нової шкоди — і дати людині можливість самостійно вирішувати, як діяти далі.

Що має знати кожна людина у випадку сексуального насильства

Фахівчиня наголошує: найперше і найосновніше — це право звернутися до правоохоронних органів. При цьому наявність доказів не є обов’язковою умовою.

Після подання заяви постраждала особа отримує статус потерпілої або потерпілого у кримінальному провадженні, а подальше розслідування здійснюють правоохоронні органи. Вони намагаються зібрати докази, встановити обставини та притягнути винного до відповідальності.

Зі статусом потерпілої особа також отримує низку процесуальних прав — зокрема, право на участь адвоката або адвокатки, право надавати свідчення, подавати клопотання, знайомитися з матеріалами справи тощо. До того ж можна звернутись до вищезгаданих громадських організацій.

Також, за словами експертки, постраждала людина може подати цивільний позов про відшкодування моральної шкоди. Вона зазначила: «У разі, якщо все-таки кривдника буде притягнуто до відповідальності, то вироком його буде визнано винним, і суд тоді встановить і суму, яка має бути виплачена цій особі».

Анна Гопшта наголосила:

«Звертатися по допомогу — це найосновніше право, яке є в постраждалої особи. Вона сама має право самостійно вирішувати, чи вона хоче звертатися по цю допомогу, чи вона до цього готова».

Про рух #metoo

Рух «#MeToo» — глобальна кампанія проти сексуального насильства, домагань та культури мовчання. Його заснувала громадська активістка Тарана Берке у 2006 році, щоб підтримувати тих, хто пережив насильство. Революційний сплеск стався в жовтні 2017-го: після публікацій про Харві Вайнштейна (чоловік, якого 2020 року американський суд визнав винним у зґвалтуванні) хештег із закликом «Я також» (MeToo — англ.) миттєво став вірусним і охопив мільйони повідомлень у соціальних мережах .

Завдяки цьому руху світ уперше в такий масштаб заговорив про масштаби сексуального насильства: за дослідженнями 2018 року, 81 % жінок і 43 % чоловіків переживали домагання або зґвалтування. MeToo призвів до підвищеної уваги до проблем у робочому середовищі, нових політик захисту та реформ, хоча явища, як-от звинувачення в жертву чи залякування свідків, залишаються актуальними. Цей рух працює й донині.

---

Про проблему домашнього насильства також читайте — за посиланням.