«Для військових могил важливий кожен елемент», — львівський архітектор про специфіку, проблеми та перспективи військових поховань

Про те, якою в Україні є проблема військових поховань, для ІА Дивись.info розповів архітектор та краєзнавець Іван Щурко, який вже понад десяток років досліджує військові поховання в Україні.

• Чому ви почали цікавитися військовими похованнями? Відколи ви цим займаєтеся?

Я — архітектор за освітою. Працював у сфері прикладної архітектури досить довго: після завершення університету і приблизно до 2012-2015 року.

Після 2010 року почав більше цікавитися питаннями збереження культурної спадщини, реставрацією та пам'ятками. І вже в 2014-2015 роках відбулися мої перші експедиції-толоки. Ми їздили по старих цвинтарях і прибирали їх. Тоді це ще не стосувалося свідомо військових поховань. Більше йшлося про старовинні кладовища, цікаві пам'ятники.

Під час однієї з таких експедицій місцева мешканка нам звернула увагу: «Там, хлопці, ще в кущах є могили — їх треба прибрати». Ми намагалися випитати в неї у чому цінність тих могил. Так, зрозуміли, що це були могили Української повстанської армії.

Цвинтар — старий закинутий, ним вже не користуються, сюди місцеві мешканці доходять рідко, тому ті могили заросли. Ми ж їх все-таки почистили.

Тоді в Дев'ятниках (село у Стрийському районі Львівської області — ред.), був один з таких яскравих етапів усвідомлення, чому це важливо. Було трохи прикре відчуття, тому що ці хлопці, які там поховані, загинули в 1945 році. Водночас ми перебували там у 2015-му. Тобто пройшло шістдесять років, а про них вже забули. Їхні могили були закинутими, і ніхто їх не доглядав.

Водночас на дворі знову триває війна триває. І знов гинуть там наші хлопці. Тому було якесь відчуття несправедливості — не може людська пам'ять бути настільки короткою.

Згодом було безліч інших емоційних моментів, які щоразу більше і більше мене спрямовували у сферу військової некрополістики. І десь від 2017-го року це вже стало окремою частиною моєї дослідницької роботи.

Ми досі їздимо, прибираємо, косимо, доглядаємо, ремонтуємо старі пам'ятники, зокрема військові могили. Робимо це з друзями, ставимо кам’яні хрести, будуємо пам'ятники та меморіали. Це все про волонтерство, адже у нас немає якогось фінансування.

Це навіть не громадська організація. Фактично, це громадська ініціатива, яка так неформально називається — «Незнаному воякові». Як у назві вірша Олега Ольжича.

Ми вже 10 років існуємо. З 2015 року більш-менш системно працюємо в цій сфері. А я ,як архітектор, ще із професійного боку особливо ставлюся до цього, бо крім почуття громадянського обов'язку, є ще професійне зацікавлення, який могли би мати вигляд ці могили, як би їх мали доглядати, якими б мали бути пам'ятники на цих могилах і чому саме так. Для військових могил дуже важливий кожен елемент, бо кожен, навіть найменший, має свій важливий сенс.

Власне, ми з Володею Семківим багато про це спілкуємося, бо він зараз також займається цією темою. Для нього як для скульптора це навіть важливіше, ніж для архітектора, бо скульптура — точно не може бути випадковою. Якщо якісь архітектурні рішення можуть регулювати норми (питання інклюзивності, доступності простору, мотиви та інші завдання), то в скульптора чиста емоція, втілена в камені. 

Як ви знайшли однодумців, щоб реалізувати цю ініціативу?

Та якось спеціально не шукали. Є люди, які близькі по духу в інших справах. Комусь це зайшло і стало також важливою частиною життя. А для когось це був просто гарно, змістовно проведений вихідний день. Це так і не стало масовим.

Зараз час вимагає, щоб людей, які цікавляться цією темою та займаються нею системно, ставало більше. Адже могил стає багато. Це насправді ілюзія, що за всіма ними дбають. Дуже багато гине хлопців, в яких мало родичів залишилося.

Як показує нам вищезгаданий приклад з тими могилами УПА, що пам’ять у людей досить коротка. Навіть в нас тут, на вулиці Мечнікова, на військовому секторі вже є могили, до яких не часто навідуються. Людей, які б мали особисту прив'язаність, родинний зв'язок або дуже близьких друзів, немає. Часом приходять побратими.

Є могили, про які дбають кожного дня: дружини, діти, батьки. А є могили хлопців, які з окупованих територій. Є навіть хлопці, які були сиротами. І тут важливо, щоб ця культура і традиція опіки над могилами полеглих формувалася не тільки родинами, близькими друзями/побратимами, чи окремими «фріками-активістами», але стала частиною суспільної відповідальності.

Я навіть писав в соцмережах, що була така практика серед українців в 20-30 роках як «опікун», коли люди добровільно на себе брали зобов'язання дбати про могилу українського вояка. І робили це свідомо та публічно. Хоч це не був їхній родич, знайомий, приятель, але розуміння суспільної важливості спонукало підходити відповідально до цього обов'язку. 

• Гадаю, було б потрібно, якби відновили цю ініціативу. Бо, власне, дуже багато в нас хлопців ховають з профронтових територій, а родичів нема, тому просто нема кому доглядати їхні поховання.

Станом на сьогодні, це ще не критично. Треба так уважно приглядатися, щоб цю різницю зауважити. Проте з кожним роком ця різниця буде ставати більшою. Будуть з'являтися могили, до яких ніхто не приходить, або приходять дуже рідко. І тут має включатися вже суспільна відповідальність про опіку над тими могилами і про пам'ять за загиблими.

• А які приклади військових поховань, з якими ви працювали, вам найбільше запам'ятались, і які ви вважаєте найбільш вдалими на той час? До прикладу, 1940-ві роки?

У 40-х роках, в умовах німецької окупації, будували, впорядковували, але це був короткий період, коли українці могли щось втілити. На Галичині, з 1927 по 1939, в умовах польської окупації, коли Польща була змушена дотримуватися міжнародного права, яке, зокрема, стосувалося могил загиблих українців в польсько-українській війні. Тож, тут в цей період діяло Українське товариство охорони воєнних могил.

Це була досить масштабна, потужна організація, яка мала багато членів, цікаву концепцію роботи. Вона була легалізована, навіть в умовах тодішньої польської держави. І це товариство для впорядкування військових кладовищ, будівництва меморіалів, залучало вже тоді, в 20-30 роках, відомих українських скульпторів, українських архітекторів, художників. Серед них були: Павло Ковжун, Лев Лепкий, Петро Холодний, Євген Нагірний, Роман Грицай, Сергій Литвиненко. Тоді збудували кілька десятків пам'ятників, меморіалів, впорядкували військові кладовища.

Це все було в умовах окупації, в умовах дуже обмежених ресурсів. Не було держави, яка би це підтримала організаційно чи фінансово. Однак навіть тоді українцям вдалося збудувати та впорядкувати близько сотні військових меморіалів на Львівщині, Франківщині, Тернопільщині, частково на Волині. Зокрема, об'єктів дуже достойних.

З того періоду такий найяскравіший, який мені, як архітектору, як людині, яка цю мілітарно-українську естетику намагається розгледіти, зайшов та вразив пам'ятник в Рогатині на міському кладовищі, що на Франківщині. Це могила, де поховано двоє стрільців української галицької армії. Меморіал збудований на пошанування всіх загиблих воїнів Української галицької армії. Він дуже вишуканий, досконалий з архітектурної дизайнерської точки зору меморіал.

Така стилізована стіна, яка завершується тризубом. Тому архітектор вплів тризуб у аттик (стінка над карнизом або поверх, що увінчує споруду, найчастіше – тріумфальну арку — ред.) пам'ятника, зобразив його на стилізованому картуші у стилістиці арт-деко. По боках від таблиці з епітафією помістив два ковані металеві тримачі для факелів живого вогню. Там ще навмисне було місце передбачено, де посадили калину. Вона є навіть на авторському ескізі. Також там є кам'яна лавка, де можна присісти. 

Це один з найвиразніших проєктів, хоча їх було досить багато. На Львівщині є також десятки об'єктів. Хоча деякі — пошкоджені. Їх намагали руйнувати ще в 30-х роках польські шовіністи, а потім в радянський час їх вже свідомо нищили.

Тобто наразі більшість з них пошкоджена, частина зруйнована, тобто частина залишилася тільки на історичних фото чи кресленнях. Проте, попри всі окупації, складні історичні обставини, вдалося досить багато збудувати і зберегти дотепер.

Я переконаний, що українцям все-таки вдалося сформувати якісь зачатки, окремі пазли у цій культури. Хоча вона не була цілісною. Такою вона могла стати тільки в умовах незалежної держави.

Під час окупації сформувати цілісну культуру було досить важко. Але дуже багато елементів української культури вшанування загиблих тоді в 20-х, в 30-х, в 40-х роках, наприклад, в діаспорі все-таки були. Інша річ, що нам, нинішнім, треба ці всі фрагменти зібрати, проаналізувати і, використовуючи також нинішній досвід, з цього всього сформувати цілісну українську культуру вшанування загиблих воїнів.

• Гадаю, було би добре, якби існували такі наукові праці дослідників, які займаються цим, і по шматочку зібрати цілісну картину, як воно було в нас, і як в діаспорі. І на це можна було б опиратися в проєктуванні вже сучасних військових поховань.

Йдеться про те, що в більшості європейських країн це сформувалося у окрему науку. Бо військова некрополістика — це окрема наука, яка пояснює і обгрунтовує багато елементів у планувальній структурі, формах надмогильних споруд, а навіть у питаннях застосування певних символів, шрифтів чи способу написання епітафій. У військового були звання, підрозділ, в якому він служив, нагороди, певні обставини, за яких він загинув.

Є дуже багато речей, про які треба розповісти. Як про це все розповісти правильно? Ти ж не можеш на хресті чи на пам'ятнику написати повість. Це все передається іншими скороченнями, абревіатурами.

Далі — символіка, емблема військового підрозділу, в якому він служив. Також характерні військові нагороди. Ще ми говоримо про символіку національну. У нас — це калина, елементи вишивки, терновий вінок, тризуб. Тут також не може бути рандомне використання. Сама форма, дизайн тризуба мав би розповідати про загиблого. Ще форма хреста, бо не може бути його форма універсальна для козацької могили і для могили сучасного військового.

Тобто так, силует, пропорції, стилістика зберігаються. Але також вона еволюціонує — це не означає дослівно копіювати покоління за поколінням тієї самої форми. Змінюються технології, матеріали.

• А як радянська влада вплинула на стереотипне уявлення щодо українських поховань? 

Радянська влада працювала системно. Вони всю цвинтарну історію (радянські меморіали, цвинтарі), дуже жорстко та централізовано підпорядкували ідеології. Вони досить грамотно це візуально опрацьовували.

Радянські меморіали були великі, навіть гігантичні. Були в темних кольорах: чорний, червоний, вишневий. І це все робилося для домінування, для того, щоб людина поруч з таким меморіалом здавалася маленькою, почувалася не особистістю.

Тобто навіть засилля могил невідомого солдата в радянський час. Це не винахід радянського часу. Могили невідомого солдата були ще і в XIX столітті. Вже на початку XX це досить поширене в часи Першої світової війни.

Були невідомі вояки, на жаль, в цих війнах, і в нинішній також. Але в радянський час цю ідею схопили і активно використовували для того, щоб знеособити загиблих. Для того, щоб цінність, гідність окремої людини знівелювати, щоб радянська людина почувалася «гвинтиком».

Ніхто не дбав про те, щоб її індивідуальність зберегти. Причому досить кумедно на багатьох радянських пам'ятниках, які по селах стояли, внизу була табличка, де були виписані прізвища загиблих. Але меморіал все одно називався «Меморіал невідомого радянського солдата». Це отакий парадокс.

Відповідно, ці місця пам'яті мали гнітити, домінувати. Звідси масштаб, гіперболізовані розміри. Ті всі солдати, солдатські матері мали обов'язково були триметрові і дивитися на тебе звисока.

Але тоді не було такого засилля кічу (категорія мистецтва, яка спрямована на те, аби мати вигляд «високого» мистецтво, наслідуючи його зовнішні риси, але використовуючи дешеві матеріали і методи виготовлення — ред.), бо все-таки були художні ради, якісь партійні органи, які контролювали якість. Це все досить ретельно обговорювали. Насамперед для того, щоб всі ці пам'ятники, меморіали виконували ідеологічну функцію, а з іншого боку, щоб вони відповідали тим стандартам дизайну, які вважали правильними радянські органи.

Зараз в нас через те, що Україна усунулася від регулювання, розробки цих політик, на сільських, містечкових кладовищах просто відбувається «армагеддон кічу». Наприклад, є фірми, які торгують гранітом, цинічно. Розуміючи, що родини загиблих у горі, що є державні виплати на загиблих — то ці фірми видурюють з тих родичів гроші по максимуму, і будують такі «капища» з рандомного нагромадження брил граніту, різних кольорів, з незрозумілою символікою, сумнівними малюнками і написами.

І це все точно не про світлу та довгу пам'ять, не про вшанування. Це пам'ятники жлобству і жадності цих торгашів гранітом. Очевидно, що жоден пам'ятник не здатен заспокоїти біль втрати, вповні допомогти змиритися з цим, але це про прийняття.

Всі ці «гранітні мавзолеї», що зараз там вибудовують — дуже страшна історія. Тут два моменти. Перший — держава усунулася, і цим ігнором, своєю байдужістю вона, на жаль, також нівелює жертву загиблих за державу військових. Другий — іінтелектуальні середовища дуже повільно розгойдуються, мляво пропонують чіткі, зрозумілі і обґрунтовані практики і форми меморіалізації.

Це би вже мало бути однією з тем досліджень дипломних, магістерських робіт. Про це би мали відбуватися конференції, публічні презентації. Минулого року моя рідна кафедра містобудування при Львівській політехніці започаткувала зі студентами воркшопи і роботу з темою меморіалів. А це вже з величезним запізненням. 

Крім того, ми говоримо про середовище істориків, скульпторів, художників… Йдеться з загалом про інтелектуальні середовища, які мали би також більше цією темою цікавитися і намагатися про політику гідного вшанування, опертого на українську традицію, принаймні дискутувати, пропонувати рішення, дизайн-код, якісь концепції, які би переростали в нормативні документи. Зараз це все дуже хаотично, на жаль, відбувається. І воно знецінює значною мірою загиблих.

• Чи мають люди винятково зважати у цьому питанні на думку науковців, архітекторів, художників, скульпторів, а також рекомендації держави?

Тут є різні процеси. Якщо родина ховає свого сина, брата, чоловіка на цивільному кладовищі — тут держава впливати не може, а лише рекомендувати. А вже родина вирішує, в який спосіб це робити.

Інша річ, що коли в місті, містечку, чи навіть в селі формують військовий сектор.І коли місто чи держава бере на себе обов'язок дбати про цей сектор, то там вже мають бути досить чіткі правила. Якщо родина вирішує поховати свого загиблого в межах цього військового сектору, тоді вона вже погоджується на правила, які передбачені для поховання конкретно в межах цього сектору. Родина тоді погоджується, що частину опіки за цими похованнями бере на себе держава.

І цей догляд також відбувається за конкретними правилами. І там вже не може бути «циганщини», мавзолеїв і цього «гранітного лобізму». Там мають бути чіткі правила. Якщо це граніт — то це має бути визначений колір та форма. Аналогічно з іншими матеріалами. Якщо якісь штучні камені, до прикладу, бетон, терраццо, то відповідно в межах цього сектору вже діють чіткі правила. Там вже родина не може диктувати. Тут є різниця.

• А, на вашу думку, які сучасні форми військових поховань найбільше відповідають викликам війни і потребам вже нинішнього суспільства? 

Якісь позитивні невеличкі фрагменти вже помітно. Є родини, які мають цей смак, відчуття та намагаються це досліджувати. Вони беруть за основу козацьку естетику, переосмислюють козацький хрест, обирають матеріали, які властиві для нашого регіону. Наприклад, якийсь пісковик чи вапняковий камінь, з яких історично пам'ятники будували. Таких прикладів, на жаль, на сьогодні дуже мало. 

Наприклад, військове меморіальне кладовище у Тернополі, де Дарця Вертюк (тернопільська волонтерка, графічна дизайнерка — ред.) була одним з авторів на цьому секторі, де похована її кохана людина. Вона докладала досить багато зусиль і запропонувала щось максимально близьке до того, яким би було українське військове меморіальне кладовище. Очевидно, немає межі досконалості — це треба продовжувати працювати, досліджувати і вдосконалюватися, але принаймні вона перед тим, як братися за це проєктування, серйозно попрацювала над собою і над темою. І багато людей зараз цей тернопільський кейс вважають променем світла.

У Львові відбувся конкурс і тут вже я мав нагоду трішки долучитися консультаціями до команди архітекторів, яка працювала над проєктом військового меморіального кладовища у Львові. І якщо вдасться, то це також буде один з кроків в правильній еволюції. Також там ще є багато нюансів, але це принаймні рух в правильному напрямку.

Якісь конкурси відбуваються також в інших українських містах, але поки що перемагає все-таки оця пострядянська естетика: чорні граніти, величезні портрети, рандомні написи, повністю забетонована, замощена територія без трави, без квітів. На мою думку, вона нівелює значною мірою і зневажає загиблих.

• А чи маємо ми спиратися у військових похованнях на іноземний досвід, брати щось з них, чи маємо суто відроджувати наші українські традиції поховання військових? 

Досвіди точно треба вивчати, тому що українці історичні обставини нам не дозволили сформувати. Ми не мали нагоди сформувати таку цілісну культуру чи традицію.

Якісь фрагменти — так, в нас є, їх треба вивчати, враховувати, але коли ми говоримо про якусь цілісну картину, то очевидно, що досвід вивчати треба. Зараз в багатьох дискусіях звучить тема арлінгтонського військового кладовища в Сполучених Штатах Америки як зразок. Арлінгтон справді цікавий зразок, з довгою історією, з цікавими традиціями і з дуже якісним обґрунтуванням. Водночас мені ближчий, і, як на мене, більш корисний для нас є досвід європейський.

Україна була частиною європейських історичних процесів, ареною і суб'єктом Першої світової війни, Другої світової війни та багатьох військових конфліктів у Європі. Ми себе відносимо до європейської культури, тому, мені здається, що насамперед ми мали би вивчати цей досвід. У Європі якісних, добрих зразків військових кладовищ є досить багато. Вони нам зрозумілі та близькі.

У сусідній Польщі, Чехії, Словаччині, Румунії є десятки кладовищ Першої світової війни. Їхні військові кладовища — впорядковані. Там є певна логіка, планувальна структура, етика закладена, певні правила. У цих місцях поховані українці, тому це також частина нашого досвіду, який треба вивчати, аналізувати. Дослівно щось взяти не вийде — це буде неправильно, але є речі, які ми не мали через історичні обставини можливості сформувати, тому підглядати за чужим досвідом можна і треба, пропускати їх через свою історію, розуміння естетики.

Багато речей треба формувати з нуля, тому що такої великої війни, таких великих втрат, як зараз маємо ми, не мав ніхто з часів Другої світової війни точно. І тому, як би не прикро це звучало, але нам доведеться в багатьох речах ставати законодавцями, нам доведеться ставати ініціаторами, творцями якихось практик. Бо не все зможемо взяти в європейців — в них нема того досвіду, який маємо ми зараз.

• Ви згадали про приклад військового поховання невідомим солдатам в Америці. Пригадую, там на хресті пише «солдат, ім'я якого відомо лише Богу».

Це, власне, з того арлінгтонського кладовища. Це сильна цитата, але в європейській традиції є не менш сильні епітафії. Про це в нас зараз про це дуже мало, на жаль, дискутують, але це не менш важливо, ніж скульптура чи архітектура.

Потрібні правильні епітафії та цитати, читаючи які людина завмирає, замислюється, розуміючи наскільки ці слова сильні і промовисті. Фразу, яку автори погодилися взяти після наших дискусій як ключову для Львівського військового меморіального кладовища, це цитата Максима Кривцова «Коли мене запитають, що таке війна, я без сумніву відповім — імена». Це одна із сучасних епітафій, яка викликає цей мороз по шкірі та розповідає про війну та загиблих. Крім того, тут ми знов повертаємося до індивідуальності, гідності, розуміння, що кожен загиблий є цінним, тому ця цитата буде ключовою на Львівському меморіалі. Це просто гігантичний крок повернення до української культури, вшанування, гідності кожного.

• І наостанок, що би ви хотіли донести юним фахівцям, які навчаються (архітекторам, історикам, художникам) та хочуть більше заглибитись в тему військових поховань і це досліджувати?

По-перше, якщо їм подібні речі там замовляють, просять здизайнувати, запроєктувати, то не спішити. Я би все-таки рекомендував пошукати, почитати якісь книжки на військову тематику. Зокрема, не художню, а якусь документальну — мемуаристику, спогади. Поцікавитися джерелами іншомовними.

У Польщі є сотні книжок, монографій, підручників, які стосуються військової некрополістики (зокрема, періоду Першої світової війни), яка дуже цікава, тому що це був кінець сецесії, народження нових стилів — артдеко, символізму як такого. І вивчення цього досвіду, усвідомлення, чому ті чи інші елементи з'явилися, чому з'явилися ворота, чому огорожа важлива, яке смислове навантаження несе центральний елемент в межах кладовища. Це потребує часу.

Недавно відбувався фестиваль «Вежа», я також там мав розмову з молодими колегами, і я їм казав, що підготовка до роботи над такими об'єктами, має займати кілька тижнів, а може й — місяців. Тому що якщо ти без належної підготовки, рефлексії і базового досвіду цим будеш займатися, то наробиш багато помилок.

Тут не треба їхати за кордон, щоб подивитися на приклади військових поховань. На території Львівської області, в Галичині, є сотні українських пам'ятників, меморіалів, військових кладовищ. Є кладовища Першої світової війни, які добре запроєктовані, впорядковані з етичного, естетичного і професійного погляду. Вони — цікаві і правильно збудовані.

У нас є (як би це не звучало парадоксально і дивно) радянський досвід, який також треба вивчати. Тобто, щоб не запроєктувати радянщину зараз, ти мусиш розуміти, чому в цей час проєктували і будували саме так. Це має бути свідома позиція.

• Тут йдеться про те, що треба знати природу цієї помилки? Як, наприклад, часто порівнюємо із суржиком. Треба розуміти, чому ми використовуємо ці слова і розуміти, звідки вони з'явилися.

Так. Наприклад, я мав намір відвідати зі студентами львівської Політехніки «Пагорб Слави», що на Пасічній. От з ними намагатися розібратися, чому там була саме така структура — брама, прапори, все оздоблення, розміщення могил. Мені здається, що таке польове тикання носом і розбирання на атоми того, що є помилковим — воно важливе. Адже це про досвід. Коли ти детально розібрався в цьому, то шанси, що ти ці помилки повториш, будуть суттєво меншими.

Біліьше про те, в чому проблема меморіалізації в Україні — для ІА Дивись.info розповів львівський скульптор Володимир Семків.