«Усі бар'єри — в голові»: досвід ветерана Івана Романа, який відновлюється у Львові після поранення

Про те, якою є (без)бар'єрність у Львові та що варто у цьому покращити, для ІА Дивись.info своєю історією поділився ветеран Іван Роман з Миколаєва, який нині реабілітується у Львові, а також його дружина — Лариса Василюк, з якою він познайомився під час повномасштабного вторгнення.

«Найважче було сприйняти, що я втратив зір»

Іван Роман родом з Миколаєва, виріс у селищі поруч із містом. Від першого шлюбу має трьох дітей — доньку Софію та синів Артема і Євгена.

У 2014 році він отримав повістку й був мобілізований до 79-ї бригади. Спершу залишався на охороні частини, а згодом його перевели до ремонтної роти помічником водія тралу, що перевозив танки й іншу важку техніку. «Спочатку ми виїжджали у складі ротації — приїжджали на місце, виконували перевезення і знову поверталися», — згадує він.

У 2015 році після року служби звільнився, але через труднощі з роботою підписав контракт ще на два роки. Цей період здебільшого складався з навчань та злагодження, зокрема на Яворівському полігоні на Львівщині разом із іноземними інструкторами. У 2017 році він повторно звільнився і почав працювати далекобійником, що спричинило напружені стосунки у сім’ї.

У 2021 році після зборів резервістів отримав пропозицію повернутися до війська. Дружина поставила ультиматум: «Вона казала, що піде, якщо я піду до війська. Тоді я сам подав на розлучення і знову повернувся на службу». Наприкінці року він підписав контракт і без додаткових навчань відправився у Новоайдар Луганської області, де служив водієм у ремонтній роті.

На початку повномасштабного вторгнення, як згадує ветеран, він не одразу повірив у його масштаб. З його слів, поступово відчував наближення великої операції: обстріли тривали годинами, і спершу це сприймали як навчання. 24 лютого сили бригади не дозволяли утримувати позиції, і їм довелося відійти. Як тилова рота, вони рухалися відносно далі від передової, спочатку перебували під Бахмутом, а пізніше в Краматорську, займаючись евакуацією та ремонтом техніки.

Під час одного з виїздів машину Івана Романа підбили дрони. «Він прилетів прямо напроти мене», — згадує ветеран. Внаслідок вибуху він втратив руку, отримав тяжке поранення ноги й серйозні ушкодження очей: «Я хотів відчинити двері, але зрозумів, що вже нема чим». Побратими наклали турнікети й евакуювали його.

Далі лікування проходило через кілька лікарень, зокрема в Києві. Найважче було усвідомити проблеми із зором: «Те, що руки немає, що з ногою — це ще можна пережити. А з очима — це був дуже великий стрес». Лікарі провели складні операції на обох очах, згодом була пересадка рогівок завдяки фонду «Ми побачимо перемогу», який заснував ветеран Владислав із позивним «Самурай». Сам чоловік втратив зір на війні й після цього почав допомагати іншим.

«Я тоді спілкувалася з ним і була у шоці, — розповідає дружина бійця. — Ми боролися за один відсоток зору, а він живе без жодного». Саме завдяки фонду вдалося дістати донорські рогівки для пересадки.

Після Києва бійця перевели до Івано-Франківська, де продовжували лікувати інші наслідки поранення. Проте фахівців із догляду за очима там не знайшлося, і процес повернення до Києва затягувався через бюрократію. «Майже два місяці я чекав, поки мене переведуть до Києва. Поки документи зробили, поки відправили». У військовому госпіталі під Києвом підтвердили, що до протезування він ще не готовий. «Я одразу казав, що потребую операцій, а не реабілітації», — каже Іван Роман. Тоді ж труднощі продовжились.

Як розпочалося нове життя у Львові

Знайома подружжя з Івано-Франківська допомогла з документами, які дали змогу перевезти військового до Львова в лікарню Святого Пантелеймона.

У лікарні сформували команду лікарів різних спеціальностей: травматологи, психіатри, нервопатологи, протезисти. «Їм сказали, що я не можу приходити до них, тому вони приходили до мене у свій вільний час, щодня по одному лікарю через годину-дві. Так тривало 2-3 дні, поки всі не зібралися», — згадує він. Після консиліуму визначили план: три операції. Першою була реампутація руки, наступною — операція на стегновій кістці з видаленням спейсеру, а після цього планували закриття грижі.

Після операцій його направили до реабілітаційного центру, підпорядкованого лікарні, але умови там були некомфортні через старе обладнання та обмежений простір. «Мені одразу сказали, що це не для мене. Нас повернули до Львова, де умови були пристосовані, безбар’єрні, і ми залишилися задоволені», — зазначає він.

Дружина додає, що спершу їм надали тимчасове житло, поки вирішували організаційні питання. «Ми мали гуртожиток, де всі розміщені разом. Спочатку було складно, але потім це допомогло адаптуватися. Коли ми прийшли з лікарні, почалося наше життя — організація дня, тренування, навчання», — каже вона.

Іван Роман вирішив навчатися очно у Львівському державному університеті фізичної культури, спеціальність — тренер зі стрільби. «Ми почали користуватися громадським транспортом, планувати день, відвідувати тренування. Це допомогло налагоджувати зв’язок із суспільством», — додає дружина.

Водночас вони відзначають, що інфраструктура ще не повністю пристосована для людей з інвалідністю. «За три тижні навчання встановили лише один пандус та сходолазер на третьому поверсі. Потрібно ще багато роботи, щоб отримати безпечний доступ», — пояснює Лариса Василюк.

Відновлення після травм вимагало системного підходу. «Було важливо не лише фізичне лікування, а й психологічна підтримка. Психологи та психіатри допомагали контролювати стрес, страхи та тривогу, що виникали під час лікування та реабілітації», — пояснює дружина. На сьогодні подружжя вже адаптувалося до нового життя у Львові.

Як Іван Роман захопився стрільбою з лука

Після відновлення після операцій боєць вперше відвідав заняття зі стрільби з лука в Івано-Франківську. «Ми познайомилися з багатьма друзями, які зараз у нас є. Майстер-клас проводила Катерина Дубровіна, Олімпійська призерка, срібна медалістка», — розповідає боєць.

Поки Іван Роман перебував у лікарні, стан його дозволяв лише короткий час перебувати на колісному кріслі. «Навіть 10 хвилин — вже був максимум. Балкон на восьмому поверсі був незручний для виходу. Але я чув від хлопців, що вони їздять на стрільбу з лука, і це їх надихало», — зазначає він.

Одного разу через погану погоду заняття вирішили провести всередині лікарні. «Час був після роботи лікарів, виділили місце для тренування. Хлопці запропонували мені приєднатися, поїхати, посидіти, випити кави», — згадує боєць. Там він познайомився з Катериною та її подругою Наталею, яка також активно допомагала хлопцям.

Тренерка запропонувала йому зробити перші постріли. «Я спершу не повірив, що можу. Вона сказала, що немає нічого неможливого. Ми разом робили перші спроби: я тримав лук, вона натягувала тетиву і випускала стрілу. Мені підказували напрямок — вверх, вниз, вліво, вправо. Десь у сьомому або десятому пострілі стріла влучила у десятку. Це так підняло мій дух, що я захотів продовжувати», — ділиться Іван Роман.

З часом він почав частіше відвідувати тренування, навіть коли почувався слабким після операцій. «Навіть десять пострілів — це вже надихало. Після тренування я відчував позитивні емоції, відновлення проходило легше. З’явився стимул розвиватися далі», — додає він.

Пізніше Іван Роман почав стріляти сам: тренерка підготувала для нього спеціальний лук, який дозволяв натягувати тетиву зубами. Згодом знайома ветерана організувала збір для купівлі власного лука. Кошти вдалося зібрати за два дні.

Чи дійсно є безбар'єрність та що треба робити для її покращення

«З нами боялися», — розповідає Лариса Василюк. Вона зазначає, що навіть зараз часто стикаються з проявами жалісливості: «Є жалість. Немає якогось базового сприйняття. Зрозуміло, що у нього немає кінцівок, і нам постійно доводиться пояснювати, що все нормально. Ми постійно повертаємося до цього, виправдовуємося, чому ми такі, не через щось інше, а просто через сприйняття суспільства. Люди жаліють, хоча це зовсім не потрібно».

Жінка підкреслює, що їм пощастило потрапити до реабілітаційного центру, де працює команда психотерапевтів. «Він теж не завжди посміхався, не завжди зміг опрацювати травму самостійно. Перші п’ять місяців я говорила з ним, підтримувала, як могла. Я не професійний психолог, але намагалася бути поруч».

Коли ж вони потрапили до Львова, з Іваном працювали одночасно три-чотири психологи, кожен з різними методиками, але всі працювали над однією травмою з різних сторін. «Саме ця робота допомогла йому сприйняти ситуацію. Раніше згадувати і розповідати було болісно навіть для мене. Зараз це вже автоматично — пережили, опрацювали, сприйняли і рухаємося далі», — зазначає ветеран.

Дружина додає, що суспільство часто реагує інакше: «Для мене особисто це вже по-іншому, але інші сприймають болісно. Є небагато людей, які реагують з подякою та повагою, хтось просто звертає увагу, а більшість навіть не помічає».

Навіть в університеті вони стикнулися з нерозумінням: «Декілька викладачів запитували: “А чому він такий? Що з ним сталося?” Я запитувала їх у відповідь: “А що ви думаєте?” Це питання етики і ставлення».

Лариса Василюк підкреслює, що приклад її чоловіка надихає інших: «Я боролася за його зір, тепер хочу дати хлопцям можливість навчатися. Іван своїм прикладом показав, що це реально при будь-якій фізичній активності».

Жінка каже, що головна мета — залучити в цей вид спорту людей із вадами зору і показати, що це можливо на міжнародному рівні. Вона пояснює, що тренери часто не беруться за таку роботу, бо вважають її довгою й складною, і не знають, як вводити адаптивні програми в штатні навчальні плани.

Лариса Василюк зазначає, що місцевим ініціативам потрібна системна допомога від інституцій — як місцевих, так і державних: обладнані майданчики, фінансова підтримка, програми підготовки тренерів та включення адаптивних напрямків у спортивні школи. Вона говорить, що на рівні міської ради питання часто перекладають на міністерства, а в закладах охорони здоров’я та освіти інколи не розуміють, як діяти практично.

Вона наводить приклад з рогівками: спочатку державна програма не покривала пересадок рогівок, імплантатів чи протезування — тільки кришталик. Дружина наполягала, і тільки завдяки цьому питання почали розглядати. Пізніше з’явилася державна програма, яка забезпечувала рогівки, і це дало можливість рятувати очі без звернення до благодійних фондів. «Якщо б того не було, йому б видалили очі; вони були в такому стані, що це було реально», — пояснює вона.

За словами дружини ветерана, найважче було пережити моральний стан і невизначеність: «Я сиділа поруч і думала: приживуться рогівки чи ні? Скільки ще триватиме цей стан? Постійно бути поруч із людиною, яка втратила зір, непросто. Я питала його: чим будемо займатися? І ми шукали відповіді разом».

Рішенням стала стрільба з лука. «Я йому кажу: ти стріляєш, ти знаєш, що робиш. Ти можеш пояснити іншим? Він відповідав, що так. Він може професійно показати будь-кому, як це робити. Закритими очима на 18 метрів потрапляє в десятку, на 30 метрів теж. Це не кожна зряча людина може. Це надихає», — пояснює вона.

У Миколаєві, зі слів дружини, немає подібних програм. «Дітей багато, чоловіки на війні, школи дистанційні. Ми можемо навчитися і навчати інших. Їздити у реабілітаційні центри, лікарні, де хлопці не мають програм, як у нас в Unbroken. Ми закінчили при Unbroken бізнес-курси з ветеранського підприємництва, подалися на грант. Чекаємо результатів».

Втім вона наголошує: «Unbroken і Superhumans — це радше винятки. Бракує людей, які б просто знайшли годину, щоб постріляти з хлопцями, щоб ті замість чарки чекали зустрічі зі спортом».

Лариса Василюк наводить приклад Івано-Франківська: «Там відкрили ветеранський хаб. Шестеро ветеранів після навчання працюють, їздять по області, проводять майстер-класи. Вони заробляють і допомагають у реабілітації побратимів. Це круто. Спорт лікує? Лікує».

Водночас жінка підкреслює, що особисті зусилля важливі, але не мають замінювати системні зміни: потрібно формувати маршрути подальшого професійного життя поранених, пропонувати навчання і перекваліфікацію, допомагати з працевлаштуванням. З її слів, з основних моментів — це доступна інфраструктура для навчання: університети та інститути повинні робити кроки назустріч, тобто адаптувати входи, маршрути, аудиторії і процес супроводу студентів із особливими потребами.

«У нас є творча майстерня при Unbroken. Один дорослий чоловік, старший навіть за Івана, настільки надихнувся тією атмосферою, що вступив в Інститут мистецтв. Він сам писав: можна я вам буду надсилати свої роботи? І навіть якщо одна людина знайде себе — це вже велике досягнення», — розповідає Лариса Василюк.

Втім, вона визнає: «У Львові підтримка дуже слабка. Хоча начебто намагаються, але здебільшого ми самі зі своїми проблемами. Те, що ми пішли навчатися, — це наше досягнення. Наступний крок — змінювати ситуацію з інклюзивністю в інституті. Далі плануємо на міжнародний рівень: хочемо потрапити у збірну України. Це буде наше наступне велике досягнення».

На думку Лариси Василюк, спорт може стати основою спільноти: «Ми хочемо, щоб навколо стрільби з лука була реальна спільнота, де люди кайфували б від процесу, займалися професійно, і ми могли навчати і цивільних. Головне — не відокремлювати ветеранів від здорових. Бо коли ми прийшли в інститут, нам сказали: у нас рухливі ігри, а ви посидьте. Ви навіть не питаєте, чи ми можемо. Ви вже показуєте наше місце. Лише на другий тиждень студенти почали нормально спілкуватися з Іваном, пропонувати допомогу. Спершу був шалений страх і нерозуміння».

Вона додає, що бракує системності: «Ніхто не зібрав викладачів, щоб пояснити: у нас є особливий студент. Ректор навіть особисто не познайомився з ним. Усі кудись біжать, а пояснити елементарні речі нікому».

Ситуація, за її словами, лише загострюватиметься: «Ми знаємо ще одного ветерана на заочному. Йому немає й 25, а він уже з ампутацією обох ніг нижче коліна. Цього року таких двоє, наступного буде — четверо, і так далі. Молоді хлопці після школи підписують контракти, а повертаються без рук, без ніг. Івану — 38. Ми хочемо ще пожити, ми вчимося, щоб жити. А ті ще й не жили. Це армагедон».

«Повної безбар’єрності, якщо чесно, ще дуже далеко, — каже Іван Роман. — Насамперед бар’єри — у головах людей. А далі — у середовищі. Часто посилаються на історичні пам’ятки, мовляв, там нічого не можна змінити. Я це розумію. Але ж нові будівлі? Це вже має бути обов’язково враховано».

Він пояснює: «Безбар’єрність — це коли людина може самостійно дістатися туди, куди їй потрібно. Якщо вона хоче вчитися — має бути можливість зайти у заклад і піднятися на будь-який поверх. Я, наприклад, можу піднятися по сходах, бо маю протез. А хтось— ні. І якщо він приїде й не зможе цього зробити, то більше не захоче приходити».

Ветеран звертає увагу й на міський транспорт: «Зараз є багато автобусів із пандусами. Але люди дивуються, коли водій їх відкидає. Для багатьох це відкриття. На маршрутах, якими ми їздимо постійно, водії нас уже знають. Вони самі пропонують допомогу, навіть пам’ятають, де мені зручніше вийти».

«Ми щоранку стикаємося з тим, що у переповненому автобусі Іван стає на своє місце для людей з інвалідністю, а хтось починає кричати: “Суньтеся далі, тут повно місця!” Іван тоді відповідає: “А ви впевнені, що тут нікого немає?” Лише ті, хто вже кілька разів їздив із нами, починають пояснювати іншим», — розповідає Лариса Василюк.

Іван Роман переконаний: вихід — у просвіті. «Це треба пояснювати ще в школі. Дітям дати спробувати пересуватися у колісному кріслі. Тоді вони краще розумітимуть. А вже діти навчатимуть своїх батьків, бо дорослі часто не сприймають. Людина лінива за природою, і якщо її не навчати, вона не буде замислюватися».

Окрема проблема, як вже згадувало подружжя — ставлення у навчальних закладах: «Нам казали: ви проблемні. І це не лише про освіту. Далі буде питання працевлаштування. Якщо на рівні керівництва не пояснювати, не вводити правила етикету — нічого не зміниться. А етикет має бути елементарний: як спілкуватися з людиною з інвалідністю, як допомогти».

Лариса Василюк каже: «Людина не стає меншою тільки тому, що має протез чи сидить у колісному кріслі. Він залишається людиною. Так, бувають винятки — важкі стани, коли потрібен постійний догляд. Але якщо ветеран навчається, комунікує, змагається — він на рівних. І суспільство має це прийняти».

До слова, нині українська Фундація 03:00 знімає про ветеранів документальний фільм, серед яких є й Іван Роман.