«Завжди мріяв писати»: досвід ветерана Андрія Каспшишака, який заснував видавництво у Львові

Своєю історією відновлення та заснування власної справи для ІА Дивись.info поділився львів'янин Андрій Каспшишак — ветеран та засновник видавництва «Майстерня історій "Мрієлов"»

Про службу і війську та як з'явилась ідея для видавництва

Андрій Каспшишак розповідає, що рішення піти на службу для нього було цілком природним. Він зазначає, що ще з 2007–2008 років був учасником організації «Спадщина», яка займається національно-патріотичним вихованням. За його словами, майже всі члени цієї спільноти з початком повномасштабної війни або вступили до війська, або активно волонтерять.

Чоловік визнає, що певний час жалкував, що не пішов служити у 2014 році, коли закінчував школу. Згадує також, що на початку 2014–2015 років багато охочих буквально «вистоювали черги», щоб потрапити на службу.

Йому вдалося вступити до лав 103-ї бригади тероборони одним із перших. 24 лютого він опинився на ППД (пункт постійної дислокації — ред.) у Дублянах, де студентів виселили з гуртожитків і там розмістили військових.

Перші два місяці служби Андрій Каспшишак провів у Львівській області, виконуючи завдання з охорони. Наприкінці квітня його підрозділ перекинули на Донбас — до Луганської та Донецької областей. Основною точкою дислокації стала Білогорівка. Він згадує, що саме в цей період російські війська намагалися здійснити відому спробу переправи, яка завершилася для них значними втратами.

«Ми потрапили туди, коли вони вже були добре пристріляні. У селі, де ми стояли, з близько 50 хат цілими лишилося три», — каже він. За його словами, обстріли були практично безперервними, а перерва між ними найбільше становила лише пів години.

«На початку війни всі дуже змінилися — не тільки військові, а й цивільні. Багато хто переосмислював, що в житті справді важливо», — зазначає Андрій Каспшишак.

За його словами, головним для людей стали близькі, а не кар’єра чи гроші. Він додає, що з часом частина суспільства почала «забувати це відчуття» й знову повертатися до довоєнного ритму, що є природною реакцією.

Ветеран згадує і про численні волонтерські прояви, з якими стикався на початку служби. Один із його побратимів, з його слів, взяв на фронт новий Volkswagen вартістю близько 100 тисяч доларів, бо підрозділу бракувало автомобіля.

Чоловік демобілізувався у травні 2023 року. Він пригадує, що після повернення почав усвідомлювати ті рішення, які прийняв ще під час служби: «Я собі казав: якщо виживу — хочу писати», — згадує він.

Саме тоді він повернувся до дитячої мрії. Розповідає, як у молодшій школі багато вигадував історій і мріяв писати книжки, постійно ходив до бібліотеки. Але коли настав час вступати, учителі й батьки переконували, що потрібна престижна робота, стабільність і комп’ютер за столом. «Аргументи здавались логічними», — каже він, тому обрав телекомунікації, а потім працював у фінансах.

Та згодом зрозумів, що це не те, що приносить йому сенс. І вже на війні вирішив повернутися до писання. У госпіталь він потрапив 31 грудня 2022 року, коли його вже перевели до підрозділу з безпілотниками. У Харкові він мав із собою ноутбук і почав роботу над першою книжкою — «Легенда про вільних». Книгу дописував і після звільнення зі служби; загалом цей процес зайняв дев’ять місяців, і завершив чоловік роботу у вересні.

Повернення до цивільного життя Андрій Каспшишак сильно боявся — чув багато важких історій ще з 2014 року. Але для нього цей перехід виявився не таким травматичним. «Я дуже чітко хотів цього повернення», — каже він.

Водночас чоловік усвідомлював, що військові за час служби втрачають не лише здоров’я чи сім’ї, а й кар’єри. «Коли я повернувся, мої колеги вже стали моїми керівниками. А це — після півтора року відсутності. Багатьом військовим доводиться надолужувати забуті навички — від професійних до елементарної англійської, тоді як інші за цей час рухаються вперед. Це відчуття "втраченого часу" стало головною мотивацією працювати більше після повернення», — каже ветеран.

Як з'явилась «Легенда про вільних»

«Ідея писати книгу десь народилася ще в Білогорівці, коли я зрозумів, що хочу писати. Просто тоді я ще не знав, про що саме», — каже Андрій Касшишак.

Він пояснює, що під час служби втратив багатьох побратимів, а серед них — одного з найближчих друзів, з яким знайомий ще з дитинства. 26 серпня загинув його товариш Ярослав Матвіїв. Писати в той час не було змоги: бої, обов’язки та постійна напруга не давали можливості зосередитися.

«Я реально почав писати вже в госпіталі. Це було 31 грудня, перед Новим роком. Тоді вперше з’явилася можливість просто спокійно лежати, і ніхто тебе не рухав», — згадує він.

Основою твору стала легенда, яку він чув у дитинстві в організації «Спадщина». Чоловік пригадує, що під час таборів у Тустані дітям розповідали історію про могутній край, який не могли перемогти жодні вороги — аж поки не з’явився чарівник і «посіяв зілля недовіри», через яке воїни перестали впізнавати одне одного й зрештою втратили свою державу.

«А ще казали, що якщо колись у майбутніх лицарях нащадки впізнають один одного, то ця держава знову постане, — додає він. — Ця легенда мені дуже врізалася в пам’ять».

Він каже, що саме ця історія стала підґрунтям для книги. Водночас важливою мотивацією було бажання залишити пам’ять про друзів, але не через форму мемуарів чи документалістики. «Я вирішив, що мої друзі матимуть шанс на друге життя. Просто в іншому, кращому світі. І що вони там будуть далі боротися зі злом. Тому це й стало фентезі з паралельним всесвітом», — пояснює він.

Чи складно зараз розпочинати свою видавничу справу

Андрій Каспшишак розповідає, що сам процес видання досить складний. Він пояснює, що середня вартість видання однієї книжки становить приблизно 250–300 тисяч гривень накладом у півтори тисячі примірників. Ціна залежить від обсягу. До цієї суми входить і гонорар автора, і всі супровідні витрати.

«Мене дружина найбільше підштовхнула до того, щоб ми видали книжку самі, — каже він. — Я дописав її, і ми сиділи в кав’ярні теплого вересневого вечора, пили каву й думали, що робити далі. І тоді вона сказала: давай відкриємо своє видавництво».

Він уточнює, що грантові можливості з’явилися вже після того, як вони вирішили працювати самостійно. Перше видання, за його словами, вони оплатили майже повністю власним коштом, хоча й подавалися на гранти. У видавничій сфері гранти здебільшого покривають технічне оснащення — найбільша потреба, каже ветеран, завжди у фінансуванні друку, на яке і спрямовували заявки.

«Відкрити видавництво, чесно, дуже легко, — говорить він. — Прочитав, що треба, подав заявки, зробив дві довідки, відкрив ФОП, отримав три ліцензії видавця — і все. Це насправді не складно».

За його словами, складність починається тоді, коли бізнес потрібно не просто запустити, а втримати. Тепер у них уже є найманий працівник, а це створює окремий рівень відповідальності. «Найбільше важко — це конкуренція і те, щоб тебе почули. Маркетинг — ось що головне, особливо для ветеранських бізнесів. І для нас також», — каже чоловік.

Андрій Каспшишак зазначає, що наразі у видавництва декілька книжок, але одна з них уже потрапила до короткого списку «Книги року BBC». Переможця оберуть уже згодом — 11 грудня.

Він розповідає, що однією з найуспішніших стала книга «Вовкун», романтичне фентезі на основі української міфології. Ще одна помітна згадана історія — «Легенда про вільних». За словами ветерана, перший наклад довго розпродували, але тепер книга стала лонгселером — тобто та книга, яка має попит протягом довгого часу.

Наразі видавництво вже працює трохи більше року: «Ми вирішили, що будемо рахувати від дати, коли з друкарні приїхала “Легенда про вільних”. Це було 28 серпня — тоді й вийшов перший тираж».

Він визнає, що заробітки у видавничій справі порівняно невеликі: видавництво приносить менше, ніж попередня робота. Проте, попри це, подружжя їздить та різні книжкові форуми. Він наголошує, що такі події — це не лише про продажі, а й про впізнаваність: «Насправді ми дуже часто їздимо. З кимось знайомишся — якісь книгарні, видавництва. Це хороший спосіб просто десь показати себе аби тебе пізніше врізнавали».

Чи складно отримати грант для бізнесу

Андрій Каспшишак розповідає, що брав участь у гранті від Львова для ветеранського бізнесу. «Ми отримали кошти на техніку. Для початку закупили планшет, ноутбук, принтер — все необхідне для роботи та друку рукописів», — каже він. Видавець пояснює, що планують розвивати напрямок 2D-анімації: «До моєї книги ми робили буктрейлер. Наталка, моя дружина, анімує, а я писав сценарій. Також писав сценарії для мультсеріалу “Гатило” — шість серій у стилі аніме про російсько-українську війну, де кожна серія присвячена живому чи загиблому військовому. Серіал більше на підлітків розрахований».

Щодо процесу отримання грантів, ветеран зазначає, що він не був складним: «Ми брали участь у кількох грантах, двічі програвали. Наприклад, на півтори мільйони ми не виграли. Але потім зрозуміли, що заявка була подана неправильно». Також трапляється, коли є специфічні умови оцінювання заявок, на що теж варто зважати.

Водночас він підкреслює, що навчання та участь у грантових програмах корисні: «На початках навчання я вже бачу, хто виграє, а хто ні, бо деякі люди мають нереалістичні ідеї. Ми багато брали участь у навчаннях, обговорювали свої бізнеси, отримували поради».

Андрій Каспшишак також розповідає, що у видавництві ведуть детальну аналітику: «Ми записуємо, кому щось подарували, щоб розуміти, де найбільше продається. Це допомагає аналізувати продажі та планувати роботу».

Він відзначає, що досвід у фінансах дає перевагу при подачі на гранти: «Це, напевно, наша сильна сторона після роботи в аудиті. А багато хто взагалі не розуміє фінансів — думає, що якщо створить бізнес, то всі побіжать і куплять. Насправді треба розрахувати бізнес-модель і показати її».

Він додає, що більшість грантових конкурсів не є складними: «Можуть бути винятки, але в більшості випадків виграти грант не складно. Проблема часто у самому учаснику».

Видавець говорить, що зараз малому бізнесу в Україні особливо важко: «В економічному плані всім стало дуже важко. Люди дуже збідніли, економлять. З’являються знову розіграші, які раніше були не актуальні — це показник ситуації на ринку».

Щодо того, які бізнеси зараз програшні, він зазначає: «Якщо бізнес досить стандартний, це погано. Є стратегія “синього океану”: якщо хочеш знайти бізнес у сфері, яка вже існує, і нічого нового не придумав, там дуже складно. Люди мають обрати тебе серед багатьох, і потрібно мати щось унікальне».

На його думку, успіх приносить створення чогось нового, що відповідає реальній потребі ринку: «Наприклад, одяг під замовлення для повних людей або зручний спеціальний одяг. Ти придумуєш щось нове, чого раніше не було, але в чому є велика потреба».

Андрій Каспшишак додає, що більшість ветеранів, які відкривали бізнес, запускали звичайні, існуючі моделі: «Ми для себе визначили місію: щоб люди мріяли потрапити не в Діснейленд, а в українські Карпати, зустріти чугайстрів, мольфарів, побачити український луг, потанцювати з мавками та русалками. Ми хотіли зосередитися на українській міфології і українських авторах».

Найбільші виклики у роботі видавця

Ветеран токож окреслює найбільші виклики, з якими стикається їхнє видавництво. Перш за все, це фінансові складнощі: «Книжка — це не продукт першої необхідності. Коли люди бідніють, вони відмовляються від книжки, а не від їжі. Ми стояли на ярмарках, і люди питали за ціну — п’ятсот гривень. Вони казали: “Скільки?” — а у них просто немає таких грошей».

Другий виклик — обробка рукописів: «У нас проблеми з кількістю рукописів, які надходять, їх дуже складно розглядати. Щоб якісно оцінити кожен, потрібен час. Люди потім пишуть і питають, чому ми не глянули».

Третім викликом Андрій Каспшишак називає маркетинг: «Маркетинг — це велика проблема для всіх у бізнесі. Знайти правильні канали просування та донести свою продукцію до читача — завдання складне».

Четвертий виклик — пошук кваліфікованих працівників: «Поки що це великий виклик. Ми шукали SMM-спеціаліста, і це було складно. Але зараз уже маємо потрібну людину».

А також Андрій Каспшишак говорить про постійне навантаження та багатозадачність: «Ми працюємо дуже багато, 12–16 годин на день. У нас мало часу навіть на відпочинок, піти в кіно чи провести час разом. Це теж виклик, особливо для малого видавництва».

Чи складно новим видавництвам заходити в книгарні

Ще одними з труднощів для видавництва Каспшишака є доступ до книгарень. «Поки ти малий, книгарні не дуже зацікавлені працювати з такими видавництвами», — пояснює він. За його словами, нині на ринку багато нових видавництв, і конкуренція велика, тому магазини часто вагаються брати книги малих гравців.

«Книгарні хочуть впевнитися, що ти не закриєшся після кількох місяців, тому ставлять умови: два роки на ринку чи інші гарантії. Крім того, завезти книги в магазин — це купа документів і логістика, а потім ще треба домовлятися про відсотки від реалізації», — додає він.

Незважаючи на складнощі, видавництво змогло домовитися про онлайн-продажі в книгарнях і навіть розмістило свої книги в одній з книгарень у центрі Львова. Андрій Каспшишак жартує: «Треба зробити тур по Україні, і тоді наші книжки з’являться в інших містах».

За його словами, для малих видавництв важливо знайти баланс між вигідними умовами та можливістю потрапити на полиці книгарень, водночас не йдучи на надмірні поступки щодо відсотків чи знижок.

Він розповідає, що за даними Українського інституту книги, приблизно половина читачів купує книги лише офлайн, тому видавництвам, навіть і малим, важливо звертати увагу на цей показник. «Офлайн дуже важливий, бо це зручно: ти випустив книгу, і раз на місяць отримуєш кошти від книгарень, але зайти туди складно», — пояснює він.

Наразі видавництво «Майстерня історій "Мрієлов"» представлена у низці книжкових крамниць, і за словами засновника, цю тенденцію він планує збільшувати.

Які книжки планує випустити

Щодо майбутніх планів видавництва, Андрій Каспшишак розповідає, що вже у січні заплановано вихід трьох нових книг.

Серед трьох нових книг одна присвячена історії з Харкова. «Це роман, який Валер’ян Підмогильний не встиг видати за життя. За сюжетом, хлопець повертається в 60-х у Харків, щоб знайти цей роман. Його батько жив у Будинку слова, і він знав багатьох авторів, що там працювали», – розповідає видавець.

Він підкреслює, що подібні проєкти дозволяють видавництву не лише продовжувати серію українських видань, а й відкривати читачам маловідомі твори та історичні контексти української літератури.

Серед майбутніх новинок — дитяча книга з гарними ілюстраціями та роман про еволюцію людини: «Це роман про еволюцію людини, яка народилася у 90-х і доросла до сьогодні. Пише від першої особи, початок дуже комедійний, я плакав від сміху. Авторка пише суржиком, відображаючи дитинство героїні та її ставлення до української мови. У книзі показана ціла еволюція особистості», — пояснює видавець.

Також заплановано детективний роман під назвою «Овель», що розгортається в Карпатах у школі-пансіонаті. «Ця книга більше для старшої аудиторії, студентів. Там містичне вбивство, розслідування та загадкова атмосфера зимових Карпат», — додає Андрій Каспшишак.

Видавництво планує систематизувати свої подальші кроки: «Ми будемо підбивати підсумки цього року, дивитися на наступний і вже чіткіше будувати плани. Потрібно конкретизувати кроки, щоб поглибити співпрацю з книгарнями. Але вже відчуваємо різницю — наші книжки продаються більше».

Ще один напрямок планів — робота з іноземним ринком. Він додає, що українська література викликає інтерес закордоном, особливо унікальні теми, зокрема українська міфологія.

Водночас Андрій Каспшишак зазначає про проблему на внутрішньому ринку: «Багато українських авторів пишуть про Лондон, та інші міста за кордоном, а не про Україну. Такі рукописи ми відмовляємо навіть не читаючи. Тому що, якщо це пише українка, де головний герой — Джек і щось схоже, ми цього не дуже розуміємо».

Чому психолог важливий

На запитання, як порадив би ветеранам знайти своє покликання та заповнити час після служби, Андрій Каспшишак відповідає, що йому дуже допоміг психолог. «Ходити до психолога спочатку було страшно: підходиш до дверей, думаєш, що не можеш зайти. Але після кількох сеансів все стало набагато легше».

Він уточнює, що у нього не було явного ПТСР (посттравматичний стресовий розлад — ред.), проте психолог допоміг зрозуміти власні переживання і відчути внутрішнє полегшення. «Я був розгублений, не знав, що робити далі. Ми почали працювати над цим разом, і поступово все вийшло само собою. Я дуже вдячний психологам, які мені допомогли».

Ветеран розповідає і про символічну зміну: «Дуже довго мені снився один і той самий сон — погоня, перестрілка. Це снилося десь три роки. Після роботи з психологом цей сон перестав снитися. Для мене це символ того, що я тікав від самого себе і жив не тим життям, яке хотів».

Важливу роль у відновленні, за його словами, відіграють побратими та соціальна активність. «Вони завжди витягують. Дуже добре не залишатися самому вдома. Мені допомогло брати участь у заходах, подіях, навчаннях. Зараз для ветеранів є дуже багато можливостей у різних сферах, не лише бізнесі. Є різні навчання — до прикладу, курси з громадсько-політичної діяльності для ветеранів — дуже круті спікери та навчання».

Андрій Каспшишак підкреслює: «Просто сидіти вдома не можна. Психолог допомагає, а соціальна активність, участь у навчаннях і заходах дуже підтримує. Це реально допомагає знайти своє покликання і відновитися після служби».

Більше про те, де ветеранам у Львові шукати роботу — у нашому матеріалі за посиланням.