«Атрибутика впиралась тільки в тризуб, стяг і вишиванку»: як львів'яни почали першими в Україні виготовляти унікальні ремені

Про те, як львівський бізнес допомагає ЗСУ та виробляє тематичні аксесуари, для ІА Дивись.info розповіли засновники бренду «Клямра» Андрій Левицький та Михайло Лєбусов.

• Чому ви вибрали цю нішу і коли почали свій бізнес?

Андрій Левицький: Ми почали бізнес у 2014-му, це якраз були події Майдану і піднесення після них. Тоді почало з’являтися більше речей із патріотичними принтами — футболки, худі. Я вирішив зробити собі ремінь. Працював з латунню і зрозумів, що можна зробити класну пряжку з тризубом. Зробив перший ремінь, потім ще один, показав Михайлу — це мій близький друг і кум. Він каже: «Слухай, давай щось робити, треба масштабувати і продавати».

Ми виготовили п’ять ременів. Я дизайнер, мені це було до снаги, і так з’явилася «Клямра»: назва, перші п’ять ременів і маленький сайт, який ми зробили самі.

Насправді це сталося дуже швидко: від моменту ідеї першого ременя до початку продажів минув місяць-півтора. Це була ідея, яка зачепила і швидко реалізувалася власними руками. Сайт був найпростіший, безкоштовний, сторінка у Facebook. Робили все самі, відносили посилки на Нову пошту. Класична гаражна історія, якщо так можна сказати.

Ця ніша взагалі не була зайнята. Саме ременів з українськими пряжками, виготовленими в Україні, майже не було, тому що більшість ременів — це Туреччина або Китай. Ми знайшли українського виробника шкіри, з яким працюємо дуже давно.

Спочатку, звичайно, об’єми були невеликі, і до нас ставилися скептично з нашими вимогами до шкіри. Але з часом змінили ставлення. Це нормальна історія для бізнесу.

Якщо говорити про ремені з українською символікою, то вони є, але чи саме в такому вигляді — навіть зараз не впевнений. Нас наслідують. Ми розуміємо, що рано чи пізно це мало статися. Це нормально. Ми, наприклад, першими почали робити пряжки, де сюжет з лицьового боку переходить на зворотний. Ми починали з великих блях, а язичкові з’явилися трохи пізніше. Коли створювали сюжет на лицьовому боці, переносили його на зворот — він або доповнював історію, або розкривав її. Якщо це було неможливо, то віддзеркалювався чи інтерпретувався інакше. Ми намагалися опрацювати виріб повністю.

Мене так учили в університеті: коли викладач перевіряє роботу, він перевертає її на зворот. Казали, що потрібно однаково акуратно підходити до всього. Це залишилося зі мною і в роботі. Ми навіть дійшли до того, що сам цвяшок також литий і має власний сюжет.

• Розкажіть про ваші знаки і сенси. У вас дуже багато різної символіки, зокрема карпатської.

Андрій Левицький: Назва не зовсім карпатська. Клямра — це давнє слово. Його і зараз вживають, навіть військові знають, що таке клямра, коли будують бліндажі. Це ті скоби, якими з’єднують дахи або дерев’яні конструкції.

Але, крім того, це слово означає і пряжку, просто воно рідше вживане в цьому значенні. Наприклад, на Галичині його досі використовують в церковній обрядовості. Пряжка, яка з’єднує церковний фелон, називається клямра. У Польщі це слово також означає пряжку. І загалом це гарне слово, воно звучить і мені подобається.

У нас в пряжках є багато сюжетів. Першим була пряжка «Слава Україні». Потім ремінь «Галичина». Це відтворення пряжки Українських січових стрільців. Про неї дуже мало інформації. У щоденнику Боберського є згадка, що її відлили в майстерні Рейнемера у Відні. Є, здається, один примірник, і чи пішла вона в тираж — невідомо. Але за тими зображеннями, які ми мали, ми відтворили її. Це лев, що дереться на скелю.

Потім ми звернулися до Гуцульщини — це наша улюблена тема. Ми почали піднімати пласт автентичної гуцульської орнаментики і переносити її на латунь. Тема різьби, тема вишивки інтерпретувалася і переходила у пряжки.

Крім того, чому Клямра і чому Гуцульщина — тому що мистецтво мосяжництва там дуже давнє, і робота з латунню є традиційною для цього краю. Наприклад, бартки, які продають в сувенірних крамницях, мають цікаву історію. Гуцули — запальні, і часто використовували сталеві бартки в бійках, через що була висока смертність. У певний момент їх заборонили, і почали робити бартки з латуні.

Тема Гуцульщини проходить канвою через багато наших виробів. У нас є ремінь «Чепраги» — це традиційна застібка для гуцульських згард. Ми використали цей елемент як основу для пряжки. Фактично це і є пряжка, тільки в іншому розумінні.

Взагалі містика Гуцульщини дуже глибока, там можна знайти багато цікавого. Це видно і по сучасних брендах, які також працюють із цим пластом. Наприклад, гуцульський ліжник став впізнаваним символом.

Михайло Лєбусов: Коли ми починали, українська атрибутика здебільшого обмежувалася тризубом, прапором і вишиванкою. У 2014 році взагалі таких речей було небагато, і цей напрям хотілося розширювати. Ми працювали не лише з гуцульською тематикою. У нас є дерево життя, скіфські мотиви, Полтавщина, петриківський розпис — маємо два ремені з петриківськими мотивами. Є кримськотатарські мотиви, «Берегиня».

• Як у вас з’явилася тематика Збройних сил і різних підрозділів?

Андрій Левицький: Тому що ми давно були в цій темі. Ще з 2014 року, з Криму, всі ті добровольчі історії, батальйони, «Айдар» і тому подібне. Ми вже тоді з хлопцями співпрацювали, допомагали, робили атрибутику.

Ми навіть були долучені до групи «Нове військо» — це коли створювали нові знаки родів військ України. Тобто формувалися нові сенси, руйнувалася стара радянська система айдентики і запроваджувалася нова. Ми теж брали в цьому участь. Так ми зробили нашу пряжку «Іду на ви».

Тоді був дуже великий супротив новому символу Сил спеціальних операцій і загалом усьому новому. Радянське коріння не відпускало. Запроваджувався новий символ — вовкулака, і ми зробили ремінь «Іду на ви». Таким чином ми спробували знизу вводити ці символи в побут — серед військових і не тільки.

• Як ви знайшли свою авдиторію? Найперше це були військові чи люди, які хотіли спробувати щось нове, українське?

Андрій Левицький: Я гадаю, що військові становлять великий відсоток. Тим більше що з 2022 року ми теж долучилися до лав Збройних сил — до 125-ої окремої важкої механізованої бригади.

Але водночас люди були спраглі до української історії. Це не просто тризуб, який у певний момент став мемним у соцмережах. Це річ більш артова — те, що тобі подобається і що ти хочеш бачити у своїй культурі, якісне й цікаве.

Михайло Лєбусов: По факту ми ринку не знали. Історія великої бляхи — ніхто тут такого не носив, це більше американська традиція, де великі пряжки популярні. Як виявилося, ми зробили те, що нам подобається, і це сподобалося певному відсотку людей. Так ми зачепили не тільки військових, а й тих, кому це просто близьке.

Для бізнесу правильна історія — робити те, що тобі подобається. По-перше, ми ніколи не ставили собі якихось мегапланів чи мегацілей. Придумали короткий план, зробили і виконуємо. Потроху додаємо, розширюємо асортимент.

Потім це переросло не тільки в наші власні ідеї — почало з’являтися дуже багато звернень. Від корпоративних клієнтів, війська і не тільки. Ми навіть не знаємо, що і звідки з’явиться сьогодні, і для кого буде наступне замовлення.

Ми робили ремені для світових брендів. Для Electrolux робили, для John Deere, для Sika — це великий міжнародний конгломерат. Це аграрії України та з-за кордону, звідки теж часто звертаються. Іноземні військові також. До речі, багато працювали для американської «спецури» (підрозділи спеціального призначення, — ред.). Думаю, підрозділів п’ять точно зверталися. У них запити — це здебільшого пряжки із символікою їхніх підрозділів.

Усе, що є на нашому сайті, весь наш асортимент, можна сміливо множити на два — це речі, які ми зробили на замовлення і яких немає у відкритому доступі. Але вони існують, десь у світі, з написом Made in Ukraine і нашим логотипом, і виконують свою роль.

• Розкажіть про співпрацю з локальними виробниками. Де ви відливаєте ваші вироби і звідки берете шкіру?

Андрій Левицький: Ми працюємо з двома заводами. Куликівський завод, що на Львівщині. Там беремо невелику частину. А більшість шкіри — з Вознесенського заводу на Миколаївщині. По факту це наш основний великий виробник. Шкіру, яку роблять під нас, називається клас «Люкс». Тобто для нас окремо відбирають найкращі шкури.

Щодо литви, то спочатку ми відливали у друзів. Перші пряжки створювали дуже давнім способом — так зване земляне литво. Цій технології приблизно три тисячі років, ще з бронзової доби. Але вона не дозволяла повністю виразитися художньо, бо через свою примітивність має обмеження в дизайні. Тому ми перейшли на лиття за виплавлюваними восковими моделями. Це класичне ювелірне литво. І тоді вже почали самі працювати з воском, поступово виводити моделі.

• Ви починали з латуні, а тепер маєте й інші матеріали.

Андрій Левицький: А це вже була вимога ринку. Дуже багато просили білий метал. Ми його довго шукали, пробували різні варіанти і зрештою повернулися до історії. Взяли метал, який у свій час був дорожчий за срібло — це нейзильбер. З нього зараз роблять монети, зокрема ювілейні українські. Також із нього робили столовий посуд. Він не має покриття, є цільнолитим білим металом.

Але він складніший в обробці, ніж латунь. Латунь дуже зручна в роботі: має хорошу текучість і добре обробляється. Нейзильбер більш вибагливий у литві, але ми його опанували.

• Чи ви орієнтовані більше на чоловіків? Що є цікавого з продукції?

Михайло Лєбусов: Нам це питання постійно закидають. Напевне, почалося з того, що ми чоловіки і робили те, що самі вважаємо гарним і ужитковим. Але ми почали з ременів і зайшли в жіночий асортимент — як з великими пряжками, так і з класичними.

До речі, цього року будемо активно розвивати саме жіночий класичний асортимент. Щодо шкіряних браслетів, поки що не плануємо з багатьох причин. Ми думали над цим, але історія з намистинами універсальна. У нас є намистини-згарди, є намистини з квітковими мотивами. Дівчата можуть підібрати щось за бажанням. Ще є гаманці, свічники, значки, брелоки — вся дрібнота, яку ми можемо лити, ми робимо.

Андрій Левицький: Ми працювали з хлопцями з гутою, поєднували скло з латунню. Наші військові хлопці виготовили графин, ми довго робили форму. Нам хотілося поєднати традиційне ручне мистецтво гутного скла з латунню, і нам вдалося. Це цікавий напрямок, можливо, ми його будемо розвивати.

Також ми робимо склянки з маленьким дрончиком, нашим українським водяним Sea Baby, який гіпотетично зрунував все, що міг. У нас є три склянки із зруйнованим Кримським мостом, де проводили атаки, у тому числі за допомогою цього дрону, і один потоплений крейсер. Графіку на склянки намалював український художник, наш друг Максим Паленко.

• Як повномасштабна війна вплинула на ваш бізнес? Який зараз відсоток українського та іноземного ринку продажів?

Андрій Левицький: Болюче питання, тому що відсоток змістився, і явно не в сторону українського ринку. Але ми розуміємо, чому так сталося. Ми все одно намагаємося робити багато нового саме для українського ринку. Але поки маємо можливість продавати за кордон, поки наше військо дає таку можливість і логістика працює, туди продається більше.

Війна вплинула так само, як і на всіх. Ускладнила умови ведення бізнесу, забрала багато клієнтів — це логічно. Люди виїхали, багато наших клієнтів військові, їм не до того. Багато людей борються з наслідками війни. І багато загинуло, на жаль.

До слова, раніше ми згадували, що у Львові зафіксували рекорд із найбільшою кількістю військових патчів.

Але пріоритети не змінилися. Наш пріоритет — допомагати війську і робити свою роботу. У нас є багато проєктів, які навіть не завжди представлені в соціальних мережах. Це співпраця з фондами і компаніями, які нашу продукцію поширюють за кордоном, продають, роздають або монетизують, а кошти переводять на допомогу війську.

Один із таких проєктів — «Я золото віддаю за латунь». Це переінакшена стара німецька фраза «Я золото віддаю за залізо», історія підтримки війська. Ми адаптували її до сучасних реалій.

Ще під час Харківської операції, звільнення Харківщини, ми привезли перші чотири гільзи з артилерійських позицій. Із них відлили перші ремені зі зброєвої латуні. Їх виготовляли тут без нас, бо ми тоді були на фронті. Ми передали гільзи і створили великий проєкт.

Сто одиниць цієї продукції передали фондам, волонтерам і всім, хто звертався. У такий спосіб зібрали великі кошти. Деякі ремені продавалися за дуже високі суми — здається, найдорожчий був проданий у США за 30 тисяч доларів. Загалом зібрали кілька мільйонів гривень.

Після повернення почали відливати браслети і ремені з цієї латуні. Їх передаємо на аукціони і благодійні збори. Браслети, які продаємо, 100% від суми спрямовуємо на допомогу війську, нашим побратимам, які досі боронять країну.

Але активність донатів зараз менша, ніж була на початку. Думаю, це тому, що війна триває вже довго, і майже кожен має родича або знайомого, який воює, і допомогу часто спрямовують безпосередньо. Тому збори просідають — не тільки у волонтерів, а й у бізнесу.

• На вашу думку, чи варто зараз ветеранам братися до бізнесу? За даними департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, близько 60% ветеранів, які повертаються, хочуть започаткувати власну справу.

Михайло Лєбусов: Варто однозначно. По-перше, під час війни і після війни ніхто тобі роботу просто так не дасть. Незважаючи на розмови про великі інвестиції і нові робочі місця, поки сам щось не зробиш, ніхто за тебе цього не зробить. В Україні не та ситуація, коли можна довго перебирати і шукати.

По-друге, завжди краще робити те, що ти хочеш, ніж підлаштовуватися під когось. Є певні стартові можливості: допомога від адміністрацій, державні гранти, різні програми. Ці кошти невеликі, але для початку власної справи цього може бути достатньо. Ними треба користуватися.

Більше про можливості розвитку ветеранського бізнесу читайте тут.

Андрій Левицький: У нашому середовищі, серед друзів і побратимів, які повернулися, багато хто почав власну справу. Наприклад, один відкрив команію з рибацькою тематикою FaynoFish. Є знайомий, який займається промисловим альпінізмом — зараз це вже його власний і доволі успішний бізнес.

Наш побратим Богдан мав бізнес Rezervist ще раніше, а тепер розширює виробництво, зокрема завдяки гранту. Андрій Рибак відкрив бізнес із напівфабрикатів «У Ксені». Це тільки приклади з нашого найближчого кола.

До речі, раніше ми розповідали історію ветерана, який заснував своє видавництво у Львові.

• Які ваші подальші плани?

Михайло Лєбусов: Ми завжди казали, що робимо те, що нам подобається. Робили короткий план і рухалися далі. Але останнім часом почали дивитися на це ширше.

Ми хочемо біля Львова створити локацію, де буде зібрано все: виробництво, шоурум, ветеранський простір, музей. Хочемо глибше зайти в етнографію, українське литво, зробити вуличні інсталяції. Для мене це був би пік бізнесу, своєрідна вишенька на торті.

Це має бути виробничий комплекс, як це є в Європі. Наприклад, коли це винокурня, то там є все разом: виробництво, дегустаційна зала, магазин і вся історія бренду в одному місці.

Так само і ми хочемо створити простір, куди можна буде привозити дітей зі школи і показувати, як усе виготовляється, приймати делегації. І ми поступово рухаємося в цьому напрямку.

Більше світлин львівських підприємців — нижче: