Чому львівʼяни у день весілля покладали квіти коло Пагорбу Слави — львівська дослідниця

Про те, якою була пропаганда рядянських монументів у повсякденному житті та чим вирізнялись «весільні ритуали», які були з ними пов'язані, для ІА Дивись.info розповіла Ірина Склокіна — кандидатка історичних наук, дослідниця родом з Харкова, яка працює в Центрі міської історії у Львові.

Чому радянські меморіали були місцем відпочинку

Ірина Склокіна зазначає, що монументи, які зводили у різні періоди, виконували багато соціальних функцій — не лише були місцями пропаганди, а й ставали просторами громадських подій. «Такі пам’ятники часто використовували для заходів, пов’язаних із військовими, із вшануванням їхнього "подвигу" чи "перемоги". У Західній Україні це було тісно пов’язано з процесами радянізації, утвердженням нової влади, інкорпорацією цих територій», — пояснює вона.

Дослідниця додає, що важливим є також індивідуальне відвідування монументів, яке можна побачити на офіційних фотографіях. «Це прояв шанобливого ставлення, мовчазної задуми, родинного контексту. Такі фото — про покоління, про зв’язок між ними, але також і про відсутнього чоловіка. Водночас це частина повсякдення — діти, які грають у м’яч, і чоловік у кашкеті, який щось показує. Це свідчить, що монументи ставали частиною повсякденного життя», — говорить Ірина Склокіна.

Вона зазначає, що про такі ситуації найчастіше відомо з документів, де зафіксовано конфлікти чи скарги. «Було чимало випадків, коли люди нарікали на близьке розташування пам’ятників чи впорядкованих могил до громадських вбиралень або шинків. Наприклад, пам’ятник радянській партизанці Зої Космодем’янській часто використовували чоловіки, які виходили з генделика, щоб справити потребу. Такі випадки навіть могли оголошувати антирадянськими», — розповідає дослідниця.

Історикиня зазначає, що вандалізм не завжди мав ідеологічний характер. «У документах спецслужб часто бачимо надмірно політизоване тлумачення дій, які мали суто практичний побутовий характер. Йдеться, наприклад, про викрадення металів із пам’ятних дощок. Це було типовим у повоєнні роки, коли люди жили у складних матеріальних умовах і сприймали ці речі як буденні, а не як святиню пам’яті», — каже вона.

Дослідниця звертає увагу і на феномен так званих «Парків Перемоги» або парків із монументами, які створювали у 1940-х, а згодом у 1970–1980-х роках. «Це було частиною радянської моделі парку культури і відпочинку, де поєднували фізичний відпочинок, спорт, природу, естетику, виховну й ідеологічну програму. Такі парки мали адміністрації й плани заходів, а монументи були невід’ємною частиною їхньої програми», — пояснює вона.

Коментуючи приклад Чернівців, Ірина Склокіна зауважує: «Цей монумент важливий, бо він збудований дуже рано — 1945 року, коли в Україні ще було мало великих і дорогих пам’ятників. Ми бачимо усміхнених людей, які йдуть, напевно, заряджені енергією монумента. Це не скорботний ритуал, і для офіційного фотографа це цілком прийнятний кадр. Але водночас цей монумент треба розглядати у ширшому контексті — поруч із подібними пам’ятниками у Відні, Будапешті, Берліні».

«Його знесення вже не дозволить аналізувати його в такому вимірі, у контексті глобального виміру соціалізму. Соціалізм як радянський проєкт розширення та експансії мав також матеріальний вимір і стосувався обміну ресурсами. Про це можна говорити й на прикладі Пагорба Слави», — пояснює Ірина Склокіна.

Також дослідниця згадує про сквер Перемоги у Харкові, який розташований у самому центрі міста. За її словами, цей об’єкт, який створили для вшанування перемоги у війні, збудували у 1946–1947 роках. «Як з’ясувалося пізніше, це була точна копія арки на курорті у Кисловодську. Такі тріумфальні арки, багатодекоровані у стилі сталінського ампіру, виразно відсилали до імперської традиції вшанування», — пояснює історикиня.

Вона зауважує, що цей монумент показує, як пам’ять про війну в міському просторі створювала «острівці утопії». «Місто тоді лежало в руїнах. За легендою, до будівництва там був занедбаний тролейбусний парк, який побачив Хрущов під час візиту й розгнівався через безлад у центрі міста. На цьому місці створили невеликий сквер — таке собі вікно в "щасливе майбутнє"», — розповідає Ірина Склокіна.

Вона звертає увагу на ще одну деталь: «На таких фото завжди є діти. Це символічно — після війни діти стають обов’язковим елементом пам’яті. Вони присутні біля монументів, є частиною цього простору».

«Пагорб Слави, на відміну від харківського невеликого скверу, — це масштабний проєкт, один із трьох найбільших меморіалів повоєнної України. Попри складну економічну ситуацію, тоді знаходили ресурси й колосальні кошти на його будівництво. Первісна сума становила 3,9 мільйона рублів, згодом її скоротили, але це все одно були величезні витрати. Пагорб Слави залишався пріоритетом», — говорить дослідниця.

Вона зазначає, що сьогодні цей об’єкт часто недооцінюють. «Держава, фактично, перетворила на непотріб речі, які мали велику цінність, — нагадує Склокіна, посилаючись на вислів дослідниці Діани Воннак про “state devaluation”. — Йдеться про об’єкти, пов’язані з непростим минулим, але вони становили значний культурний і економічний ресурс. Багато монументів не були збережені, не потрапили до музеїв, і, втративши свій простір, вони загубили й можливість для повноцінного дослідження».

Схожої думки й дослідник військових поховань та архітектор Іван Щурко: «Я мав намір відвідати зі студентами львівської Політехніки «Пагорб Слави», що на Пасічній. От з ними намагатися розібратися, чому там була саме така структура — брама, прапори, все оздоблення, розміщення могил. Мені здається, що таке польове "тикання носом" і розбирання на атоми того, що є помилковим — воно важливе. Адже це про досвід. Коли ти детально розібрався в цьому, то шанси, що ти ці помилки повториш, будуть суттєво меншими».

За словами Ірини Склокіної, Пагорб Слави був не лише меморіалом, а й місцем рекреації, дозвілля та соціальних зв’язків. «Тема зустрічей ветеранів — суперважлива. Це не лише про пам’ять, а й про соціальну взаємодію. Радянські ветерани формували своєрідне громадянське суспільство в авторитарній державі — вони солідаризувалися, лобіювали власні інтереси, допомагали людям з інвалідістю і нужденним», — зазначає вона.

Історикиня підкреслює, що цей зв’язок пам’яті із соціальним і економічним життям був очевидним. «Різні групи намагалися представити себе через пам’ять, щоб мати право на ресурс — бути видимими, значущими, отримувати соціальну підтримку від держави. Так само важливою залишалася й тема родинної пам’яті: ритуали відвідування монументів, зустрічі, усміхнені люди на фото — це вже не лише особиста, а й спільна пам’ять, джерело радості, спілкування і навіть туристичний досвід», — пояснює науковиця.

В чому ж особливість «весільних ритуалів»

Ірина Склокіна розповідає, що зв’язок між відвідуванням могил і пам’ятників та післярадянською увагою до ритуалів особистого життя, відпочинку й розваг у пізньорадянському суспільстві має парадоксальний характер. «Є різні точки зору. Хтось говорить, що люди відвідували монументи й покладали квіти в день весілля просто тому, що це були єдині пам’ятники, які були — вони стояли у центрі, це могли бути Ленін або монументи Другої світової. Інші вважають, що це була свідома політика згори, яку насаджували і скеровували людей ходити саме туди», — каже дослідниця.

Дослідниця звертає увагу, що 1969 року створили централізовану комісію, яка розробляла нові радянські свята і традиції. «Це було своєрідне змагання з релігією, яка продовжувала мати вплив. Завданням було поглибити виховний вплив, розсіяти високу ідеологію в повсякденне життя, щоб ключові моменти — весілля, народження, смерть — були пов’язані з державою», — говорить вона.

Ірина Склокіна додає, що існували спеціальні книжки-рекомендації щодо святкування різних подій, а також інфраструктура для цього. «У багатьох містах з’являлися палаци святкувань і палаци одружень. Часто це були перевикористані будівлі. У Харкові, наприклад, це розкішний особняк XIX століття, який переобладнали під такі потреби», — розповідає вона.

Щодо ритуалу покладання квітів до пам’ятників солдатам науковиця пояснює: «У документах це описують як акт вдячності, як символічний зв’язок життя і смерті. Люди, які загинули, зробили це для того, щоб ми жили. І сім’я, яка народжує нове життя, починається біля цієї могили — з ритуалу подяки».

Вона звертає увагу й на інтерпретацію символіки «вічного вогню», який активно поширювався з 1960-х років. «Цей вогонь почали використовувати не лише як символ пам’яті, але і як символ любові. Запалення свічок або смолоскипів тлумачили як “полум’я кохання, що не згасає”. Це перегукувалося з риторикою про любов і вірність, але на офіційному рівні мало означати: “чаша з вічним вогнем, у якій горить полум’я сердець наших предків; візьміть частинку цього вогню, і хай вона зігріває вас”», — цитує Ірина Склокіна. Зараз ця традиція нагадує запалювання свічок на вінчанні у церкві.

Водночас, за її словами, таке використання символів викликало критику. «Цей ритуал намагалися змінювати, модифікувати, але він залишався поширеним. Важливо, як особистий досвід співіснував з офіціозом — чи це було лише нав’язане згори, чи справді відгукувалося людям», — зазначає дослідниця.

Вона наголошує, що такі явища відомі переважно з офіційних джерел, які описували їх як частину радянської етнографії. «У таких текстах ідеться, що багато людей, особливо жінок, втратили батьків на війні. І коли наречена виходила заміж, цей ритуал ставав символічним вшануванням батька, який загинув. Часто його місце займав голова колгоспу чи інша офіційна постать, що символізувала зв’язок із загиблими радянськими солдатами. Це була своєрідна апропріація особистого болю для його включення в загальну колективну драму», — пояснює Ірина Склокіна.

Особливість світлин, які робили біля пам'ятників

Історикиня зауважує, що в архівах, зокрема в аудіовізуально-електронному архіві в Києві, зберігається велика колекція офіційних пресфото, які демонструють тодішній формалізований підхід до фотографування. За її словами, практика весільного фото, відома з культурних студій, показує, наскільки фотографування було важливою частиною споживацького суспільства з його святковою культурою.

«Фотографія, — зазначає дослідниця, — підкорює абсолютно будь-яку сферу радянського життя. А весілля – це простір, де все відбувається для фотографування». Вона підкреслює, що у весільних ритуалах часто брали участь ветерани, які уособлювали образ захисників і подвигів, а самі знімки були композиційно постановочними.

Ірина Склокіна додає, що такі фото мають і момент рефлексії — спокійні, майже медитативні кадри, тісно пов’язані зі сферою споживання. «У 1970-х роках, — пояснює вона, — на фото простежується прославлення споживання: нових магазинів, універмагів, житла. Це був час, коли люди "нарешті" отримували квартири, і ця тема ставала дуже вагомою».

Водночас, за її словами, монументи солдатам з’являються у нових мікрорайонах, підкреслюючи зв’язок між добробутом і пам’яттю про війну.

Дослідниця також звертає увагу на аспект туризму. В журналі «Путешествие в СССР», який виходив різними мовами та був орієнтований на західну аудиторію, публікували матеріали про те, як іноземних туристів заохочували відвідувати весільні ритуали, коли молодята покладали квіти до пам’ятників Другої світової війни. «Їх спеціально приводили, — зазначає дослідниця, — щоб показати, наскільки автентичною і "щирою" є ця пам’ять у Радянському Союзі, і що саме він "урятував" світ від фашизму».

На противагу офіційним фото, дослідниця аналізує аматорські знімки, які отримала від приватних осіб. На них люди також покладають квіти, але без участі професійних фотографів і без акценту на монументах. «У цих фото, — каже вона, — ми бачимо, що безсмертні подвиги стають просто “смертними” подвигами. Фігури монументів, особливо жіночі образи скорботи, такі великі, що їх неможливо охопити».

Вона підкреслює, що на приватних фото фокус зміщується з офіційного символізму на обличчя людей: «За Бурдьє (французький соціолог і філософ — ред.) найважливішим є саме фокус на обличчях. Це ідилія сімейних зв’язків, єдності родини. Таке фото стає інструментом пізнавання й контакту між родичами, і вже не служить завданню, яке стояло перед офіційною фотографією».

Чи всі позитивно ставились до такого «весільного ритуалу»

Ірина Склокіна зазначає, що однією з важливих тем, пов’язаних із радянськими ритуалами, є напруга та конфлікт, які виникали довкола них у пізньорадянський період. Як приклад вона наводить публікацію в журналі «Советская культура» під назвою «Ритуал чи фарс», що викликала широкий резонанс, зокрема й в Українській РСР.

За словами дослідниці, публікація почалася з листа ветерана, який описав свій особистий досвід відвідання меморіального місця, де були поховані його побратими. Саме там він став свідком весільної церемонії — радісної й безтурботної, що, на його думку, не узгоджувалося з трагічним характером місця пам’яті.

Цей випадок спричинив масштабну дискусію в мережі комісій з ритуалів по всій республіці. Зі слів науковиці, комісії почали надсилати запити в області, вимагаючи звітів про те, як саме відбуваються подібні церемонії, яким є ставлення до них і чи варто змінювати підхід. «Деякі ритуальні зали навіть порушували питання про знесення вічного вогню, вважаючи, що він у цьому контексті виглядає невідповідно й штучно», — зазначає дослідниця.

Вона пояснює, що ця дискусія тривала не лише в пресі, а й на професійних семінарах етнографів і працівників культури, які займалися організацією ритуалів. У ній чітко окреслили кілька головних ліній напруги: приватне проти публічного — де доречно згадувати, а де святкувати; офіційне проти особистого — наскільки виправданим є нав’язування ритуалу згори; і священне проти профанного — чи можна поєднати святість пам’яті з буденністю споживацької культури.

«Пізньорадянський фокус на особистості, на споживанні, на комфорті, — пояснює Ірина Склокіна, — вступав у суперечність із образом війни як жертовності та самозречення». За її словами, ця напруга лише зростала в добу перебудови, коли критика радянських ритуалів стала відкритішою й системнішою.

Дослідниця підкреслює, що вічний вогонь, який часто включали до весільних церемоній, у цей період почали сприймати як приклад профанації: «У публічних обговореннях звучало, що це дискредитація самої ідеї пам’яті. Вічний вогонь почали розглядати не як символ жертовності, а як просто престижний елемент сучасного весільного обряду».

Ірина Склокіна наголошує, що цей приклад демонструє тривкість радянської моделі пам’яті про війну. За її словами, ця стійкість формувалася завдяки глибокому вкоріненню пам’яті у щоденне життя — через постійний контакт із місцями пам’яті, ритуалами та міським простором.

Вона підкреслює, що така модель, зокрема практика покладання квітів, виявилася настільки живучою, що її елементи можна побачити і в сучасній Україні. «Маю приклади покладання квітів молодятами до пам’ятників Небесної Сотні, — зауважує Ірина Склокіна. — Цікаво, як це розвиватиметься далі, чи сприйматиметься це як відповідний або невідповідний жест».

Більше про особливість Пагорбу Слави

На думку дослідниці, приклад Пагорбу Слави у Львові — один із найяскравіших, коли не можна просто «перенести» об’єкт у музей. Його значення виходить далеко за межі радянського ідеологічного шару — це був проєкт, який став спробою радикального переосмислення міста після війни.

Як пояснює дослідниця, у повоєнні роки радянська влада планувала масштабну реконструкцію Львова: «Існував задум знести велику частину міста за оперним театром, створити гігантську площу для демонстрацій і встановити монумент Леніна чи Сталіна. Це мало стати новим центром міського життя, підпорядкованого радянській ідеології». Однак саме проєкт Пагорбу Слави, поряд із браком ресурсів і певною архітектурною обережністю, фактично врятував історичний центр Львова від таких радикальних перебудов.

Пагорб Слави задумували як нову домінанту, що мала перенести центр тяжіння міста на схід, у бік вулиці Пасічної. Саме там почали зводити перший район масового житла, який символізував народження «нового радянського Львова». Одночасно планували гігантський пам’ятник солдатові з прапором — типовий зразок соцреалістичної монументальності, подібний до тих, що постали у країнах соціалістичного табору.

Дослідниця наголошує, що цей простір є результатом численних нашарувань пам’яті: «Тут були і поховання російських солдатів Першої світової війни, і австрійська ділянка, і подальші перепоховання. Саме в цьому багатошаровому поєднанні й полягала цінність простору, яку ми втратили, коли звели його лише до радянського рівня».

У цьому контексті Ірина Склокіна порівнює український досвід зі східно- й центральноєвропейським: «У Польщі, Чехії, Угорщині часто залишали старі кладовища як заповідники пам’яті — простори, що не змінюються, а стають частиною історичного ландшафту. Такі місця виокремлювали, але не нищили».

Вона вважає, що питання демонтажу кладовищ чи меморіалів потребує суспільного діалогу й креативного підходу. «Є чудовий приклад із Вільнюса — мистецький проєкт “Не забути забуте”, де пам’ятник радянському діячеві було вкрито шаром зеленого моху. Це символізувало водночас прагнення забути і неможливість забуття — адже радянський досвід глибоко вкорінений у нашій культурній пам’яті», — каже дослідниця.

Хоча той литовський проєкт не реалізовали повністю, він, на її думку, чудово демонструє альтернативний шлях — як можна залишати такі об’єкти в міському просторі, надаючи їм нового сенсу. «Можна діяти творчо — не просто демонтувати, а створювати жести, які дозволяють наступним поколінням самим формувати своє ставлення до цих місць», — каже Ірина Склокіна.

А більше про специфіку, проблеми та перспективи військових поховань — у нашому матеріалі за посиланням.