Військовий Андрій Петрук: «Краса на війні — це бачити, що життя продовжується»

— Розкажіть, будь ласка, трохи більше про свою діяльність до 24 лютого 2022 року.

— Я працював у національному театрі імені Заньковецької актором, мав свій етно-електронний гурт, який називався «Лірвак» — займався бурхливою творчою діяльністю.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, ми в театрі Заньковецької організували волонтерський штаб: займалися продуктами, речами першої необхідності, переселенцями. Це досить масштабно, але було відчуття: цього замало. І 18 березня [2022 року — прим.] я вже був зарахований у списки частини 103-ї бригади та почав свою службу. Було внутрішнє переконання, що по-іншому не може бути. 27 квітня у складі бригади був на Донбасі — там розпочався мій військовий шлях.

Я про армію взагалі ніколи не думав, це була абсолютно не моя історія в цивільному житті. Однак коли почалося повномасштабне вторгнення, я поїхав у своє рідне місто [Надвірна Івано-Франківської області — прим.] у військкомат і побачив величезну чергу — у той момент у мені стався злам.

— Чи хотіли б ви повернутися до творчого життя після війни?

— До нього вже не вдасться повернутися, бо все змінилося: і мислення, і пріоритети. Але чи займатися творчістю загалом? Так. Зрештою, я цим і на війні частково продовжую займатися. Важко говорити про те, що буде після війни, тому якихось грандіозних планів не будую.

Війна вимагає від тебе бути тут і зараз, тому падати в мрії — це шкодити самому собі. Я стараюся жити теперішнім днем.

— Як ви вирішили займатися фотографією на війні? Чи мали до цього якийсь досвід?

— Фотографією я ніколи не займався, хіба в дитинстві мене тато трохи вчив. Під час війни на Донбасі я служив водієм, нас попросили певний час возити цивільним людям гуманітарну допомогу. Тоді ще була можливість заїхати на берег Сіверського Дінця: з одного боку жили люди, з іншого вже були росіяни. Коли ми вирушали в ці виїзди, я почав знімати на телефон, монтувати невеликі відео з акцентом на цивільних та їхніх історіях: як ці люди живуть на краю світу, який постійно руйнується, про що вони думають, чому залишаються.

Потім почав знімати більше, купив собі камеру, познайомився з нашим колишнім пресофіцером Романом. Домовилися, що буду час від часу допомагати щось знімати. В один прекрасний момент Роман до мене підходить і каже: «Мені прийшли документи на переведення, післязавтра я в Києві маю бути. Я вже поговорив з командиром бригади, ти замість мене залишаєшся пресофіцером». Звичайно, якесь театральне, мистецьке минуле наклало свій відбиток, розуміння кадру, краси, композиції.

— В одному зі своїх дописів у соцмережах ви написали, що для вас фотографія має дві мети: зафіксувати момент і передати іншим своє бачення світу. Який найпам'ятніший момент вам вдалося зафіксувати?

— Вся війна — це пам'ятний момент. З фотовиставки «Прояв» мить, яка запам'яталася, — це передостання світлина в другому ряді. Ми тоді їхали на артилерійські позиції з моїм побратимом Греком на прикордонні Сумщини. В один момент хтось передав по рації, що навколо нас літають FPV-дрони. І оцей момент мовчання... На війні взагалі тиша — це дуже важка історія. Напруга буває така, що можна сокиру вішати в повітрі. Загалом у цій виставці йдеться про красу.

Краса на війні — це вміння бачити, що життя продовжується. Не тільки смерть, кров, бруд, а ще й прекрасний захід сонця на фоні кулемета чи шахедів, які збивають. А ще це люди: їхній настрій, їхній вайб, те, як вони поводяться. Військові — це живі люди. Нам не потрібно робити з них монументи невідомим солдатам. Кожен має ім'я і свою історію.

Треба, щоб люди бачили людей, бо по-іншому ми втрачаємо зв'язок між собою. До того ж існує наратив, що люди втомилися від війни. Коли дивишся на ці фото, то, мені здається, нема від чого втомлюватися.

— Якраз щодо людей, які кажуть про втому від війни — як на них можуть впливати фото? Чи можуть світлини повернути їх до реальності?

— Є певна добірка фотографій, які змінили хід історії. Наприклад, з Китаю, де чоловік зупиняє колону танків [під час продемократичних протестів на площі Тяньаньмень у Пекіні; тоді, 1989 року, влада розігнала мітингувальників силою, відомо про кілька тисяч загиблих — прим.].

Нещодавно була російська атака на Прилуки, де загинуло 22 людини. Бачимо ці фотографії, де рятувальники виносять маленьких дітей. Чи це якось впливає на людей? Чи перетворять вони свою злість в мотивацію? Мабуть, це просто стає буденністю, на жаль. Можливо, на когось ці кадри матимуть вплив, але йдеться про одиниці.

Щодо моєї виставки, то я не хочу бути самодуром, який вважає, що після неї всі «ламануться» в армію. Так не буде. Насправді фото дуже круто працюють і мотивують самих військовослужбовців.

— Ви згадали про кадри, які публікують після російських атак. Раніше вже були дискусії, коли оприлюднювали занадто чутливі фото. Хтось казав, що це не етично, хтось — що так можна доносити світу про нашу війну. Як ви вважаєте, де ця межа між етичністю і необхідністю?

— Є певні прийняті стандарти журналістської етики. Але, з іншого боку, світ не стикався з такою війною...

— ...і стандарти змінюються.

— Мали би змінюватися. Але оскільки це міжнародні стандарти, то, як і все міжнародне, у наших реаліях змінюється дуже погано. Це дискусійна тема. Повертаючись до попереднього запитання, треба розуміти, як такі фото можуть вплинути на людей.

Я пам'ятаю історію з Ліберовими [торік після російських атак на Київ фотографи Костянтин і Владислава Ліберови опублікували добірку фото, серед яких знімки поранених мешканців — прим.]. Здається, цей скандал почався зі світлини оголеної жінки. Так, можливо, це занадто. З іншого боку, оголена людина посеред руїн — це образ максимальної беззахисності. З погляду мистецького це дуже сильно, з етичного — треба розбирати. Важко відповісти насправді. Я підписаний на всіх цих документальних фотографів, і в мене ніколи не виникало питання, щоб хтось публікував таке, що на мою думку було неетичним.

Думаю, я знімав би багато, але чи публікував би ці світлини? Це як у тому вислові: «Пиши п'яним, а редагуй тверезим». Фотографувати ти маєш все, але от чи видавати це потім — твоя моральна дилема.

— Чи помічаєте ви, що в українців змінилася чутливість до контенту, який вони споживають?Наприклад, зараз є багато відео з дронів, які буквально прилітають у росіян...

— Люди стали черствішими до цього. Але, знову ж таки, повертаючись до попередніх запитань, чим відрізняється фотографія тієї жінки від відео, де вбивають росіянина? Суто з моральної точки зору, не беручи до уваги, де ворог, а де ні. Люди стали твердошкіріші до цього контенту.

Коли росіяни знищують міста, будинки, як це було в Прилуках, наприклад, багато хто подивиться, зітхне і прогорне далі. Хоча час від часу буде якийсь один момент, коли тебе зачепить те, про що ти навіть не думав.

Здається, в Києві зруйнували багатоповерхівку. Пам'ятаю кадри цих руїн і чути як хтось кричить «Допоможіть!». Я ж до того бачив купу таких відео, фото, але коли почув це «Допоможіть!», то у мене просто сльози... Я думаю, що в багатьох під цією твердою шкірою всередині залишилося живе, яке час від часу вилазить назовні.

Це лише захисний механізм, бо людина — це така тварина, що звикає й адаптується до всього. Якщо звертати увагу на кожен випадок, то дуже швидко поїде дах.

— Раніше ви вже казали, що військових можуть мотивувати їхні фотографії. Водночас у вашому дописі натрапив на цитату воїна, який сказав, що, навпаки, не хоче мати фото з війни, щоб потім її не згадувати. Яких думок у війську більше?

— Часто буває, що люди не хочуть фотографуватися й для мене не зрозуміло, чому. Інколи так, кажуть, що не хочуть мати спогадів з війни, але це так не працює. На мою думку, ти все одно маєш пам'ять. Ми зустрічаємося з воїнами на полігонах, не в момент активних бойових дій, тобто, це момент, коли вони розслаблені, але зніматися не хочуть.

Це іноді дуже смішно. Багато хто відмовляється, а через тиждень просить надіслати знімки у WhatsApp. Тоді відповідаю, що фото не вдалися [сміється — прим.]. У мене є чорний жарт, який теж час від часу працює. Коли людина не хоче фотографуватися, говорю: «Своїм родичам кажіть, щоб у разі чого вони мені не дзвонили, що у вас немає фотографії на пам'ятник».

Були насправді такі випадки, коли до мене зверталися родичі загиблих. Було таке, що ми зняли інтерв'ю з водієм екскаватора, але ніяк не доходили руки до того, щоб його змонтувати до кінця. Згодом цей чоловік загинув, тоді ми опублікували відео на його честь і зв'язалися з його сином — він дуже вдячний, це цінно для нього.

— Наскільки великі ризики, що після війни українці не схочуть сприймати контент про неї, щоб не згадувати про ці події?

— Соцмережі дуже підло працюють, вони можуть час від часу підкидати те, що ти постив один, два, сім років тому, тому цей контент через нас же самих буде з нами дуже довго. Можливо зміниться його сприйняття. Але, як показує досвід і Другої світової, і Афганської війни, цей контент продовжує жити, просто в інших формах: історичних контекстів, досліджень, історії і так далі.

Важливо його продукувати зараз. І ми, і Росія, будемо писати свою історію, тож чим більше в нас буде матеріалу, тим легше це робитиметься. Буде менше прогалин й буде змога не дати Росії втручатися. Мусимо зібрати з війни якнайбільше різного: і болю, і крові, і сміху, і радості, і побуту, і невдачі, бо це важливе свідчення часу. Його можна легко втратити, а потім в якихось істеричних спробах щось комусь доводити.