«Фотограф має розуміти, що несе відповідальність за свої знімки», — дослідниця фотографії Катерина Радченко
До 22 листопада у Львівському палаці мистецтв триває виставка World Press Photo 2026. Тут показали документальні світлини про події з різних куточків світу. Серед переможців є робота українського фотографа, яку не змогли показати на експозиції.
Щороку визначають переможців World Press Photo у різних категоріях. Цьогоріч на конкурс надійшло 57 тисяч 376 робіт від 3 тисяч 747 фотографів із 141 країни, що стало рекордом за кількістю подань. Цього разу вперше виставку показали у Львові.
Ми поспілкувалися з організаторкою цієї виставки в Україні, дослідницею фотографії, засновницею фестивалю сучасної фотографії Odesa Photo Days та членкинею журі World Press Photo 2023 Катериною Радченко. Вона розповіла: чим пресфотографія відрізняється від документальної; в чому особливість виставки World Press Photo; чому роботу Євгена Малолєтки не показали на виставці в Україні, яку відповідальність має фотограф перед героями своїх кадрів і не тільки.
Про це, а також про етичні межі фотографії, вплив штучного інтелекту на достовірність зображень — в інтерв'ю нижче.

- Що вирізняє пресфотографію з-поміж інших жанрів фотографії? Які риси цього жанру ви можете виокремити?
Пресфотографія — це новинна фотографія. Для неї важливим є фактаж, місце, подія, тобто де і коли саме це відбулося. Така фотографія створена в короткі терміни і має на меті показати саме подію, яка сталася.
Якщо, наприклад, порівняти її з документальною фотографією, то документальна фотографія більше заглиблюється в тему. Це не тільки про подію, але — про її наслідки. Документальна фотографія зазвичай має більше часу для вивчення: від кількох місяців до кількох років.
Водночас пресфотографія зазвичай існує короткий час в медіапросторі. У якийсь момент вона виринає, показує, події, які відбулися і потім так само й губиться в історії. Так як пресфотографій є досить багато, то їх може мільйони циркулювати в інформаційному просторі. Натомість документальна фотографія існує довше. Саме вона частіше представлені в книгах, публікаціях і на виставках.
Таким чином життя пресфотографії є досить коротким. Тому виставка World Press Photo — одна з небагатьох, де показують пресфотографії.
- У чому особливість цьогорічної виставки World Press Photo, яку можна побачити у Львівському палаці мистецтв?
Кожного року виставка World Press Photo важлива тим, що показує актуальні події сьогодні з різних куточків світу. Через такі фотографії ми бачимо, що відбувається на різних континентах світу, — новини, про які ми можемо й не дізнатися у своєму медіапросторі.
Якщо говорити про цьогорічний чи про кожен World Press Photo, то доволі важко сказати, що тут є унікальним. Бо це більше про рефлексію на певні соціополітичні події, які відбуваються у світі. Якщо десь вибухає новий конфлікт чи війна, чи інші події, то це потім активно висвітлюється у фотографії, які опісля презентують на виставках. Також це можуть бути історії, які повторюються з року в рік. Наприклад, як події з Афганістану, Сирії, України. Тоді, коли ми бачимо повтор таких серій і тем, то розуміємо, що такі події є не вичерпними та продовжують тривати.
До слова, про виставку World Press Photo ми розповідали й у нашому матеріалі тут.

- Які тенденції в сучасній пресфотографії ви помітили на цьогорічній виставці?
Важко говорити про тенденції, спираючись лише на результати World Press Photo. Потрібно врахувати, що World Press Photo — це вибірка від міжнародного журі. Щороку до цієї комісії запрошують різних спеціалістів, які працюють з фотографією безпосередньо як редактори чи як фотографи чи організатори якихось виставок. Тому від команди журі залежить відбір.
Водночас, на мій погляд, цьогорічна вибірка є доволі збалансованою. Я маю на увазі, що тут є і політичні теми, і теми конфліктів і війни, а також є простір для більше соціальних рефлексій і рефлексій на теми природи та екології.
Такий баланс було доволі складно утримати в попередні роки. Це пов’язано з тим, що раніше з кожного регіону світу обирали лише чотири переможці, тому було не так просто збалансувати теми. Бо так чи інакше, якщо поруч є теми війни і спортивні події, то очевидно що спортивні події нівелюються та не можуть стати конкурентоспроможними.
Цього року збільшили кількість переможців, що дає можливість звернути увагу не тільки на теми війни й конфліктів, але й не менш важливі, як-от: екології, маленьких і етнічних ком’юніті чи інших суспільних змін в різних країнах. На виставці є переможці у двох категоріях: одиночний знімок та історія (серія фото).
Так, цього року експозиція є збалансованою в темах та історіях. Тому той, хто прийде на виставку, зможе прослідкувати, як ці теми перегукуються між регіонами і континентами, що свідчить про ці глобальні проблеми.

- А було таке, що якась тема так представлена на конкурсі, що ви цього не очікували?
Насправді я й не очікувала ніяких тем, бо це про пресфотографію. Ми бачимо новини, які відбулися.
У мене скоріше за все були очікування від того, чи буде хтось з українських фотографів серед переможців або фотографії, які відображають українські реалії. Тобто, це про те, чи зберігається інтерес до подій в Україні і чи будуть вони представлені на глобальному рівні.
- От, власне, цього року на конкурсі World Press Photo перемогла робота українського фотографа Євгена Малолєтки під назвою «Російська атака на Київ». Однак на виставці у Львові її немає. Чому так сталося, що її не показують тут?
Цю роботу Євген знімав після обстрілу Києва. Якраз він потрапив на той момент, коли була перша допомога і евакуація з будинків місцевих жителів, які постраждали під час цієї атаки. Ця фотографія завірусилася в інтернеті, і вона стала активно поширюватися і циркулювати в різних медіа. Згодом вона отримала нагороду на World Press Photo і через це знову отримала увагу.
Для жінки, яка там зображена, це стало постійною ретравматизацією, бо пережила великий травматичний досвід під час обстрілу. Тому вона попросила World Press Photo, аби цю фотографію не показували. Тому, ми як організатори в Україні виставки, поважаємо її вибір і вирішили тут не виставляти це фото. Бо все-таки ця жінка живе безпосередньо в Києві, і кожен раз, коли це фото виринає в публічному просторі, то це на неї впливає.
Якщо ми говоримо про попередні перемоги Євгена Малолєтки на цьому конкурсі зі серією фото з Маріуполя, тоді та історія була важлива для показу в Україні, бо це були єдині світлини з цього міста, які ми могли публічно побачити. Водночас, якщо порівнювати фото обстрілу Києва, то сьогодні вони не мають такого принципового інформаційного значення для України. Бо, на жаль, обстріли Києва трапляються часто. Тому виключення цієї фотографії не вплине на сприйняття тої чи іншої інформації для суспільства.
Однак виключення цієї фотографії з міжнародних медіа чи з міжнародних виставок впливає, бо це якраз і є голосом з України, який свідчить про те, що війна досі триває. Отож, на виставці за кордоном організатори World Press Photo її показували, а в Україні — ні.

- А перед тим, як подаватися на конкурс, фотограф погоджував це фото зі жінкою, яка там зображена?
Так, Євген його погоджував з цією жінкою. Проте також треба врахувати, що в людини можуть бути різні психологічні стани і вона має право та можливість у будь-який момент відмовитися від показу своєї фотографії.
Можу сказати, що це не одиночний кейс. У світі вже було чимало випадків, коли таке траплялося. Наприклад, знаю, що була ситуація, коли один європейський фотограф видав книжку зі своїми фото за десять років. Опісля чоловік, який побачив себе на фото подав позов на те, щоб наклад цієї книжки був вилучений.
Такі випадки відбуваються не так часто, але тим не менше вони існують.
- Цей випадок актуалізував таку доволі дискусійну тему, яка зараз часто піднімається, — про етичність у фотографії. Зокрема, чи етично журналістам публікувати публічно відверті фото, які можуть шокувати, наприклад, жертв війни. На вашу думку, коли це необхідно робити, а коли це може більше нашкодити?
Загалом це дуже велика тема для дискусії. На мою думку, людина з камерою має знімати все, що можливо, бо це її інструмент фіксувати ті події, які відбуваються. Тобто тут не потрібно цензурувати себе в момент зйомки.
Водночас наступним є питання, яке постає перед фотографом: що і як він знімає. Бо кадрування, чи зйомка, це теж вже певне бачення автора. Наступний крок — коли автор обирає серед всього відзнятого матеріалу ті фотографії, які він буде публікувати
І тут, кожен відбір, є певним раціональним рішенням, яке автор приймає для себе, дивлячись на мету, яку він хоче досягнути.
Наприклад, я коли працюю як кураторка, то вважаю, що деякі фотографії можуть стати важливішими в історії пізніше, а не в час, коли відбулися ці події. Ми маємо багато таких кейсів, коли фотографія не мала тої популярності і актуальності в час, коли вона була зроблена. Натомість 10-20 років потому вона набуває зовсім іншого значення. Так само, коли ми говоримо про меседж, який хоче донести автор. Тобто кожен раз коли ми публікуємо цю чи іншу фотографію, то маємо зрозуміти, чи ми досягаємо ними той меседж, який хотіли підсилити.
Для прикладу, в 2022 році багато міжнародних медіа фотографували і публікували відкрито зображення насильства з України. Тоді це було доречним, бо підсилювало шок, і показувало те, що таке справді може статися. Тому й фотографії з Бучі розміщували майже на всіх шпальтах. Таку інформацію було надзвичайно важливо поширити, щоб показати, що насправді відбувається в Україні в 2022 році.
Крім того, це були спроби вплинути та змінити цю ситуацію. Якщо їх публікували за кордоном, то очевидно це про те, щоб сприяти наданню Україні міжнародної підтримки у війні.
Якщо ми говоримо про внутрішню комунікацію, то тут так само треба врахувати яку інформацію ми хочемо поширити для нашого глядача. Мені здається, що в якийсь момент ця рутина життя під час війни так, як це було актуально в 2022 році, вже перестає працювати. Наприклад, я живу в Києві. Тут достатня велика кількість обстрілів і жертв. Коли бачиш ці фото, я не впевнена, що вони вже так працюють як раніше, а радше — знімаються новиною.
Фотографія — це так само живий організм, як і наше життя, вона трансформується згідно із запитами суспільства.
Отож, я вважаю, що кожен фотограф має фіксувати все, бо це його можливість, яку він має використовувати.
Однак далі фотограф має розуміти, що несе відповідальність за свої знімки. Це про те: «що ми публікуємо?», «коли ми публікуємо?» і «для кого ми публікуємо?» — такі три питання повністю дають різне бачення комунікації: що саме ми хочемо донести своїми фото.
Якщо говорити про зміни у фотографії, про які ви питали мене вище, то зараз зменшилася кількість публікацій зображень прямого насильства. Ця кількість менша, як і в закордонних медіа, так і в українських. Можливо, це є наслідком того, що в аудиторії стало вже певне звикання до такого контенту.


- От ви згадали про те, як за допомогою фотографії війна зображена в закордонних медіа. Яка роль пресфотографії та документальної фотографії у передані війни, що відбувається в Україні? Чи фотографія допомагає краще зрозуміти іноземній аудиторії цей досвід війни? Чи хоча б допомогти наблизитися до наших реалій?
Передати досвід війни чи зрозуміти наші реалії тільки через фото неможливо. Бо ми могли бачити багато фото з інших воєн і чи могли тоді ми зрозуміти їхній досвід? Думаю, що ніяк ми його не зрозуміли. Ми просто сприймали це як інформацію.
Тому суто через фотографію — цей досвід жодне медіа не може донести. Тут йдеться більше про інформування, а зараз воно також зменшилося. Це пов’язано з тим, що в кожній країні є потік своїх актуальних новин, на які люди зосереджують увагу. Також це може бути й через те, що немає прямого зв'язку з Україною, зокрема, людей, які б продовжували спостерігати за тим, що відбувається в нас.
Я вважаю, що дуже важливо, щоб таке інформування за кордоном продовжувалося і не зменшувалося.
- Зараз в медіа за кордоном найчастіше бачать війну в Україні через об’єктив іноземних фотографів чи й також українських? Чи відрізняється як знімають війну українські фотографи та іноземні? Чи помічали певні відмінності на їхніх роботах?
У нас є кілька українських фотографів, які працюють на міжнародні медіа. Вони трохи й позичають візуальний стиль, який є притаманним для комунікації в Європі.
Важко побачити різницю між українськими фотографами, які працюють на міжнародній медіа, і, наприклад, іншими іноземними фотографами. Тобто, все ж таки, візуальна стилістика, вона адаптується в якийсь мірі.
Водночас все-таки події в Україні більше репрезентовані саме іноземними фотографами, бо мала кількість українських працює в міжнародних медіа. Також є ще категорія фотографів-іноземців, які з початком повномасштабної війни переїхали до України, та продовжують працювати на міжнародні медіа.
Натомість, я можу сказати, що якщо говорити загалом про візуальну мову фотографів українських і закордонних, то тут є різниця.
Наприклад, українські фотографи значно менше роблять постобробку зображень, менше додають контрастності та якихось драматичних кольорів.
Це може бути пов'язане з трьома факторами. Перший — їм просто лінь обробляти фото. Другий — недостатнє користування фотошопом. Третій — коли український фотограф знімає війну в Україні, він не бачить сенсу додавати ще драматизм, бо для цієї людини це вже драматичний досвід: жити в цій країні та бачити смерть своїх співгромадян. Натомість для будь-якого іноземного фотографа така війна та її трагедія все одно є на дистанції, бо він не відчуває її в тій повній мірі, яку відчуває український автори.
Також я вважаю, що в українських фотографів є однозначна перевага, яку вони ще не до кінця використовують.
А саме — знання мови і контексту. Чому я кажу, що не використовують, бо більше знімають серії, які у темах є доволі поверхневими, не намагаються зануритися в якісь унікальні історії. Це теж може бути пов'язане з відсутністю досвіду, фінансування, часу тощо.

- Із розвитком сучасних технологій, зокрема штучного інтелекту, чи існує ризик масового спотворення реальності на фото, впровадження маніпуляцій? Чи це вже не нове явище?
Дивіться, ми це вже проходили в Радянському Союзі. Просто тоді були інші технології. Ми вже мали спотворення реальності через пропагандистські фото, колажі, маніпуляції з постановочними зображеннями. Тому це вже було і ми б мали бути суперпідготовленими і мати активно розвинуте критичне мислення.
Штучний інтелект — це лише один з методів, як можна маніпулювати.
За допомогою нього можуть бути зображення повністю штучно згенеровані і нести інформацію, яка взагалі не відповідає дійсності. Однак завжди вони матимуть одну мету — викликати швидкі емоції. Бо швидкі емоції зможуть нам спровокувати швидкі необдумані дії і реакції. Саме задля цього створюють маніпуляції. Тут вже питання до самої аудиторії: чи готові ми критично мислити і ставити під сумнів те чи інше зображення.
- Чи є якісь способи, як відрізнити маніпулятивне фото від правдивого?
Наприклад, я би радила абсолютно завжди, побачивши будь-яке зображення, намагатися не одразу реагувати. Навіть якщо фото викликає якісь емоції, то взяти певну дистанцію на деякий час. По-перше, подумати, що саме ці емоції викликає. По-друге, замислитися, чи загалом це зображення є правдивим.
Завжди є методи, як це можна перевірити. Для початку — це елементарна уважність.
Інколи ми можемо бачити в маніпуляціях деталі, які відразу видають, що ця фотографія або є згенеровано, або вона створена для маніпуляції. Усьому цьому можна навчитися.
- Часто в інформаційному просторі чую таку думку, що українсько-російська війна є однією з найбільш задокументованих. Які фото можуть бути важливішими для архіву війни, а які менш важливі?
Думаю, немає більше чи менше важливих фото, бо ніколи невідомо, як історія повернеться і до якої фотографії нам треба буде повернутися за доказами. Однак зазначу про те, що нам однозначно не можна спиратися лише на професійні фотографії. Тут я маю на увазі фото від професійних фотографів, які працюють в медіа. Адже вони можуть не мати доступ до окупованих територій чи певних ділянок фронту.
Тому важливо звертатися, окрім професійних фотографій, до побутових фотографій, зроблених військовими та цивільними. Також важливо буде звертатися й до альтернативних зображень, як фото з дронів і супутникові знімки.
Це має бути такий покроковий збір з різних джерел, навіть тих же телеграм-каналів. Важливо, все це архівувати. Бо, наприклад, знову ж таки, повертаючись до Радянського Союзу, як я вже казала, в нас була достатньо велика кількість зманіпульованих пропагандистських зображень. Натомість, дізнатися трохи більше про життя і побут, ми можемо якраз лише через сімейний альбом, тобто аматорську фотографію. Бо така фотографія не могла піддаватися активній цензурі та не могла завжди перевірятися. Аматорська фотографія може дати цей альтернативний погляд на історію. І в нашому випадку це знову залишається актуальним.
Читайте також: Військовий Андрій Петрук: «Краса на війні — це бачити, що життя продовжується»