«Впевнений, що ця ідея мені наснилась», — воїн Ігор Пунда про місце пам'яті в Тустані та меморіалізацію

Про ідею, Юрка Кінаша та інших воїнів

— Розкажіть, будь ласка, коли і як саме у вас з'явилася ідея створити меморіал.

— Я зараз вже не пригадаю, як саме в мене зародилась ця ідея, але впевнений, що вона мені наснилася. З'явилася на початку 2023 року, коли загинув товариш, член команди фестивалю «Ту Стань!», наш фестивальний електрик Юрко Кінаш. Він служив добровольцем, загинув у грудні 2022 року — це була тяжка втрата. Тоді й виникла ідея, що в Тустані має бути якийсь меморіал. Перш за все я це бачив як місце пам'яті саме Юрка.

— А в який момент вирішили розширити меморіал, щоб він вшановував й інших загиблих?

— Я довго виношував ідею, говорив собі, що це має бути утилітарне місце пам'яті, з яким можна взаємодіяти. Воно мало бути присвячене саме Юрку Кінашу. Уявляв собі лавочку зі світлом, яке буде світитися над нею завжди.

Вже у процесі проєктування зі львівською архітекторкою Христиною Бадзян, яка погодилась втілити проєкт, ми дійшли до думки, що потрібно робити його більшим. Вшановувати усіх людей, дотичних до Тустані, до фестивалю, а також місцевих мешканців, які народилися в селі Урич, а з початком війни пішли захищати наш спільний дім. Пам'ятаю, що мені це рішення давалося тяжко. Я декілька років виношував цей проєкт як місце пам'яті свого товариша, але на 100% зараз вважаю, що розширення було правильним.

Ми визначили три основні категорії, кого вшануємо: це члени команди фестивалю і заповідника; це реконструктори, які приїжджали на фестиваль, тобто, люди, які в цивільному житті вибрали лицарство як своє хобі, а з початку війни пішли на справжню війну; і це місцеві мешканці — нині їх є троє, як для маленького села Урич, де живе близько сотні людей, це насправді велика втрата.

— Чи могли б трохи детальніше розповісти про людей, яких вшановує меморіал?

— Юрко Кінаш був дуже молодим, у 2022-му йому було всього 33 роки. Був заручений з дівчиною. Дуже світлий щирий чоловік, який завжди був відкритий до допомоги й співпраці. Вся команда фестивалю тепло пригадує роботу з ним.

Згадуємо перші фестивалі, коли в Тустані ще не було ніякої інфраструктури — лише скелі й музей. Тоді Юрко звідкись із кущів виходив, брав кабель і посеред лісу, посеред хащів давав нам світло, можливість працювати й організовувати великий фестиваль.

Загалом місце пам'яті вшановує:

• Юрка Кінаша (позивний Вікінг) (26 вересня 1989 р. — 29 грудня 2022 р.);

• реконструкторів:
  • Ігоря Ригеля (позивний Рос) (14 грудня 1985 р. — 7 квітня 2023 р.);
  • Романа Когута (позивний Мартін) (30 листопада 1990 р. — 21 червня 2024 р.);
  • Ігоря Климовича (позивний Африка) (13 червня 1991 р. — 30 липня 2025 р.);

• місцевих мешканців:
  • Івана Ставниковича (позивний Тедді) (19 квітня 1998 р. — 20 березня 2022 р.);
  • Назара Шведа (3 червня 1993 р. — 8 травня 2022 р.);
  • Тараса Жовніра (25 вересня 1974 р. — 11 листопада 2022 р.).

Ватра як простий і зрозумілий символ

— Цей меморіал виконали у формі ватри. Чия це була ідея і що саме вона символізує?

— Ідея в тому, щоб місце було утилітарним, з яким можна взаємодіяти. Щоб це була локація для відпочинку з гарними краєвидами, місце спокою. Саме ватру запропонувала Христина, мені ця ідея дуже сподобалася. Вона справді розширює можливості взаємодії з меморіалом. Там можна не лише самому прийти, подумати, порозглядати краєвиди, а й зібратися невеликою групою, запалити ватру.

Зі слів архітекторки, ватра — це простий і зрозумілий символ, який гарно лягає на природу Тустані. Місце, навколо якого можна зібратися, поговорити, помовчати й побути разом. В основі є брили вапняку із села Демня, між ними розташовані дерев'яні балки-лавки. У верхній балці є маленькі отвори для світла, які в темряві створюють ефект зоряного неба. Центром всієї композиції є вогонь, а найважливішою деталлю — латунні кілки, забиті в одну з кам’яних брил. Так ми звертаємося до історії Тустані, бо дерев’яні конструкції фортеці колись кріпили до скель саме за допомогою спеціальних пазів і врубів.

Клини забиті в памʼять про кожного загиблого. Як в давнину малими залізними клинами кололи величезні камʼяні брили, так наші воїни, згуртувавшись розколюють величезну чорну силу... І світло. Це світло надії яка нас рухає вперед.

— Які труднощі у вас виникали під час розробки цього проєкту?

— Ми придумали гарний проєкт і реалізували його (майже без моєї участі) у дуже стислий термін, десь за п'ять тижнів. Взагалі, коли я вперше контактував з архітекторкою, то сидів у бліндажі десь під кордоном на Сумщині. Тож були сумніви, чи вдасться все реалізувати вчасно, до цьогорічного фестивалю «Ту Стань!», який, до слова, був присвячений пам'яті одного із його засновників — Андрію Парубію. Але завдяки наполегливості саме Христини Бадзян ми встигли.

Також — повна відсутність фінансування. Коли я уявляв, що це буде невелика лавиця пам'яті однієї людини, мені важливо було стати інвестором цього проєкту. Але коли він у масштабі виріс утричі, довелося залучати додаткове фінансування від товариства й заповідника.

Мені було важливо щоб місце відповідало певним критеріям, але я залишався на службі далеко звідси. Складно було вирватися, безпосередньо взяти участь у виборі місця, бо варіантів було кілька, і цей процес забрав доволі багато часу. Але в результаті, я вважаю, що ми знайшли найкраще можливе місце, яке спочатку навіть не розглядали.

Між утилітарністю та одноразовістю

— Ви вже кілька разів сказали, що ваш меморіал є утилітарним. Чи помічаєте ви, що змінюються підходи до меморіалізації? Наприклад, замість монументальних пам'ятників з'являються саме такі місця: локації для відпочинку, громадські простори тощо...

— Мені здається, що їх з'являється дуже мало. Багато прикладів, як на мене, недовговічні й не зовсім правильні: або з дешевих матеріалів, або з таких, які не притаманні для нашої культури, наприклад, чорного граніту.

Це часто місця, які люди відвідують лише один раз: прийшли, подивились — і для чого туди ще раз іти? Це спонукало зробити хороший приклад меморіалу довговічного, з природних матеріалів, куди захочеться повернутися ще.

У Львові пророблена гарна робота. Так, наприклад, Меморіал Небесної Сотні є прикладом місця, до якого хочеться повертатися. Я особисто був там багато разів, адже на ньому вшановують хлопців, з багатьма з яких я перетинався на Майдані.

Вважаю, що процеси, які відбуваються на Марсовому полі [Полі почесних поховань №86а — прим.], є досить хорошим прикладом. Там був проведений конкурс, після нього, я знаю, що багато працювали з родичами загиблих, врахували багато побажань. Ці процеси ще тривають, ніхто не поспішає зробити щось «для галочки»... Тому я вважаю, що Львів дає хороший приклад меморіалізації.

Читайте також: Простори пам’яті: які нові меморіали з’являться у Львові.

— А наскільки люди готові сприймати цей новий підхід, якого, на ваш погляд, не так багато, але який все одно проявляється?

— На мою думку, коли робиш щось гарне і правильне, то люди й сприймуть добре. Коли ми відкривали меморіал під час фестивалю, мені було важливо подзвонити до родичів всіх, кого ми вшановуємо й усіх запросити на відкриття. Я отримав від них хороші теплі схвальні відгуки, й оце для мене показник. Лише в інтернеті я читав знецінювальні коментарі випадкових людей, а всі, чия думка важлива, сприйняли позитивно.

— Великі міста мають можливість будувати військові меморіали, залучати свої кошти чи кошти інвесторів, а як щодо громад, у яких менше ресурсів? Як вони можуть вшановувати пам'ять загиблих, окрім як меморіальними таблицями й алеями пам'яті з банерами, як це часто роблять зараз?

— Головне — це ідея. Якщо у тебе є тверда ідея зробити щось ціннісне і вартісне, можна знайти можливість.

Я впевнений, можна підшукати хороших проєктантів. У малих містечках точно можна знайти, якщо не фінансування місцевого бюджету, то локальних благодійників, які долучаться. Це просто складна робота, яку треба виконати. Для того щоб ця практика ширилася, важливо робити такі об'єкти. Я для себе сприймаю наш меморіал як гарний приклад, який, можливо, когось спонукатиме робити щось схоже.