«День і Ніч з Мартою Госовською». О п'ятій п'ють не чай: Неочікувана Англія

20561804_1835250193456921_97160910_n

Їдучи до Англії я везла маленьку валізочку речей і величезний пакунок стереотипів: на Паддінгтон Стейшин мене мав зустріти однойменний ведмедик у дурбелицькому капелюсі, о п’ятій мали б подати чай з молоком, біля каміну, у зручному кріслі смалив би люльку Шерлок – той, що Камбербетч, а за вікном би стояв густий, як молоко, туман.

Ха! Наївну мене чекав незабутній час руйнування міфів та легенд, почерпнутих з нафталінового Плахотніка (дай, Боже, здоров’ячка укладачу підручника з неіснуючої мови, яку б і так ніхто не вивчив з тим горе-талмудом), детективів Агати Крісті і газетки «Англійський дайджест», яку мені раз на два тижні поштиво вручала листоноша із словами: «Марточка, це тобі! Oось не  по-нашому!»

По-перше, на станції не було ніякого ведмедика Паддінгтона і кролика Пітера теж, зате був старший по станції – з отакенним різнокольоровим ірокезом і тунельками у вухах. Йому було добряче не двадцять, він закотив синю форму, щоб добре було видно забиті по лікоть рукава, і так шпарко щебетав на скаузі (як дізналася пізніше, це був такий ні на що не схожий ліверпульський акцент), що я не зрозуміла ні з першого, ні з другого і навіть з третього разу, куди ж мені йти, щоб знайти той злощасний вихід. Коли ж я пішла в протилежному до виходу напрямку, новомодний татуйований ведмедик Паддінгтон з ірокезом, взяв мене за руку і повів до світла, тобто до мого персонального відкриття Англії.

Читайте також: «День і Ніч з Мартою Госовською». Книжки у валізку

По-друге, туман тут можна побачити хіба консервованим, у таких гарненьких ретро-баночках – з гербом Лондона і навіть з вишкіреною у посмішці фізіономією містера Біна. Погода мене взагалі страшенно розчарувала – у Львові дощить частіше, сильніше і депресивніше, а жовті ґумачки так і пролежали без діла на дні валізки. Зате про погоду тут люблять поговорити: замість щиросердого і звичного нам «Доброго дня!» тут влаштовують обговорення метеорологічних даних – докладно і на добрих хвилин десять, з’ясовуючи, коли ще було таке нещадно жагуче літо з смертельними +25! Я довго не могла зрозуміти, що ж такого екстримального і дивовижного в тій погоді, щоб нею починати чи не кожну, навіть найкоротшу, розмову, аж поки не допетрала, що це такий вид фатичного спілкування, на зразок східного «як мамине здоров’я? як доїхали? чим снідали? купіть помідори дешево!» Тут все те саме, тільки помідори дорогі, як і все решта.

В перші ж п’ять хвилин перебування на не туманному Альбіоні я зрозуміла, що підручник Плахотнік зіграв свою фатальну роль і англійці говорять зовсім не словами із флагманського тексту «London is the capital of Great Britain»: я явно вивчила якісь не ті п’ять тисяч слів, якими послуговуються пересічні англійці. Моє улюблене слово oxter, наприклад, не знав ніхто з моїх друзів-англійців – вони думали, що це щось таке пов’язане з биками, або ввічливо змовчували, думаючи, що я маю чималі проблеми з вимовою. Мені пощастило жити в кімнаті з ірландкою та шотландкою, які швидко навчили мене значно кориснішої лексики, як от “as useful as tits on a bull” чи “bugger off”, без якої на вулиці краще не потикатися. Куди там Плахотнику з його “how do you do”, яким, до речі, ніхто не вітається, окрім, хіба королеви, але мене на прийом не запрошували, то не можу сказати напевно.

Читайте також: «День і Ніч з Мартою Госовською». Курортний роман або любов перемагає

Англійці взагалі здивували мене контрастністю і вмінням поєднати непоєднальне  – сторічні бабусі нишпорять у вінтажних магазинах на Вайтчепел у пошуках майки з Мікі Маусом, тут же ж перевдягаються у свою знахідку, маючи в носі, що вона не дуже поєднується із вовняним штанами в класичну клітинку Burberry; першокласники у строгій, майже монашій, формі і з волоссям пофарбованим у всі кольори веселки; напірсингований по саме нікуди (хоч, напевно, і там в нього є якийсь пацьорок) продавець, від якого б я тікала не озираючись, зустрінься він мені десь у Брікстоні (щось на зразок наших Збоїск), який виявляється студентом-режисером і має вдачу лагіднішу за всіх песиків коргі разом взятих. Він, до речі, навчив мене розуміти англійський гумор, а це найпотрібніший, як на мене, скіл, звісно, після вміння ввічливо відмовитися від смаженої картоплі та підгорілої риби, загорнутої у вчорашню газету, яку тут чомусь називають їжею. Так от, вертаючись до гумору: англійський гумор зовсім не для того, щоб було смішно, він допомагає вирахувати чужорідний елемент! Не смішно від Can vegans stomach the unpalatable truth about quinoa? Попалися! Ніякий ви не читач «Ґардіан» і не англієць!

О п’ятій, до речі, пили зовсім не чай і заїдали не масляним печивом (до речі, тільки там я бачила печиво, яке виробник справедливо назвав «Мале, але вреднюще. Від нього ваша задниця не помістить ні в які джинси. Ми вас попередили»), як це було в безсмертній класиці «Вбивста у Мідзомері». Там я довідалася про національний спорт – пити, хизуватися, що не п’янієш, відключитися за пів години і прокинутися десь посеред парку від ніжного, але настирливого «Сер, вставайте!», сказаного справжнім полісменом у чудній шапці. Англійці це люблять! Англійці це вміють! Хоча, як бути справедливими, шотландці та ірландці у цій грі вперто тримають лідерство!

Взагалі, сплутати англійця, ірландця та шотландця (ще є валійці та островітяни, але я тут не експертка) – це смертний гріх, не згірш, ніж забутися, як звуть улюбленого песика її Величності. Мінімум сотню разів я прослухала лекцію від друзів, колег і просто сусідів по метро, що чужинці, тобто такі, як я, вічно плутаються у термінах: ми всі британці, але не всі англійці. Ще в Дуврі слід всім видавати пояснювальні схемки, щоб не ганьбилися так немилосердно! Мені хотілося їх обірватина пів слові і розповісти про наших закарпатців, слобожан і наддніпрянців, пояснити, що я все зрозуміла, але перебивати англійця – то ще страшніший гріх, аніж плутати оксфорди та броги.

Щоб якось полегшити мені життя в quite unexpected England, друзі подарували мені дві книжки: «Як бути прибульцем» Джорджа Майка та «Спостерігаючи за англійцями» Кейт Фокс. Я ретельно їх проштудіювала і мені навіть сяк-так вдавалося мімікрувати під якусь доморощену Мері Поппінс. Але я й думати не могла, що небавом я перекладатиму одну з цих книжок, а саме –  світовий бестселер «Спостерігаючи за англійцями», українською. Перекладатиму і сміятимуся знову, адже так тонко та іронічно описати суть пресловутої «англійськості» ще треба вміти!  Кейт Фокс досліджує суть англійськості та неписані правила, яким коряться усі – від байкерів на хромованих конях до тітоньок а-ля місс Марпл. Кейт, з колосальною дозою гумору та непідробним антропологічним інтересом, привідкриває таємні коди правдиво англійської поведінки: про що і як говорять в пабі, як перевдягтися у денді чи справдешнього жителя ідилічного містечка на зразок Мідзомер, як ловити горошок по тарілці і не виколоти виделкою собі очі, що говорити вранці після сексу (так, в англійців він є і це не розділ на тридцять білосніжних листочків). Якби ця енциклопедія англійськості потрапила мені до рук раніше, я б не очікувала зустріти на вулицях Олівера Твіста і не хавдуюдукала курям на сміх! Читайте і ви, якщо досі вірите у діксонівську Англію!

Марта ГОСОВСЬКА

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: