Львівському викладачеві знадобилось 25 років, щоб видати книгу (фото)

Письменницьку діяльність він порівнює з хворобою

— Для когось література як свербіж, що тільки засвербіло і відразу треба описати, для когось як гикавка, ковтнув і, перепрошую, відригнулося, а я десь собі то уявляю як постійний ниючий біль в серці.  Ниє-ниє-ниє. Ніби вже відчуваєш, що можеш написати, а воно не йде. А потім настає такий момент,  що ти не можеш пояснити як, а ти сідаєш і воно виходить.

Перші літературні спроби у Тараса Балди почались у 1991 році. Проза  писалась, відкладалась, потім переглядалась, редагувалась, дещо виходило на сторінках газет та журналів, а дещо - чекало кращих часів у шухлядці. Примножувались твори, формувалось вже постійне коло читачів, на початку двотисячних виникає ідея видати книжку. Але ідея залишалась ідеєю майже 25 років. Гальмував усе, як не дивно, фінансовий бік справи, - пояснює письменник:

— Шукав якісь виходи на видавництва, але поки ти молодий не розкручений видавництво не хоче у тебе вкладати ніяких коштів. Відповідно, за свої кошти можна було видавати усе, що хочеш — не було таких коштів.Треба працювати добрих пів року, а може і рік на державній роботі, щоб видати за свою платню книжку

Книгу можна було б видати швидше, якби автор був наполегливішим, — зізнається він сам.

— Я не був настільки наполегливим, щоб стукатись в кожні двері, можливо це було б швидше. Але завжди усе впиралось у гроші, і коли ти чув, що це буде коштувати стільки-то, думаєш, ну добре, наскладаю, може видам. Але курс долара стрибав все вище. І як тільки сума назбиралась - вона була замалою вже відносно курсу долара. І ідея вже провисала. Скажімо так, треба працювати добрих пів року, а може і рік на державній роботі, щоб видати за свою платню книжку, звісно, все ще залежить від накладу, якості, поліграфії.

Основна робота письменника пов'язана з педагогічною діяльністю, він викладає на факультеті журналістики Франкового університету. Тож Тарас Балда вирішив публікувати свої твори у газетах та журналах під псевдонімом -  Назар Скалюк. А вже з псевдо,-усміхається,- легше було давати свої твори на рецензію студентам.

Реакція студентів

— Ми ж розуміємо, що не кожен студент наважиться відверто сказати викладачеві, що він думає про його твір. А так, твір якогось Назара Скалюка, то чому б і ні.

— Скалюк — це не вигадане прізвище, це не від скали.  У нас колись була велика родина. У мого пра-пра-прадіда було 13 синів і дочка. І коли вони жили в одному селі, то було стільки Балд, що не знали хто є хто. А в селі прийнято мати клички, то наш корінь називали Скалюками. Звідти і взяв псевдо.

Багато з моїх творів писались у першій половині 90-их років, багато зі студентів ще тоді в садочки ходили, а дехто взагалі ще не народився. Тому кумедно було читати відгуки на кшталт: автор пише історію, яка дуже нагадує моє життя, таке враження, що він з мене списав. Звідки він це знав? З одного боку, це трошки смішно, а з іншого - якщо люди впізнають себе у цих історіях, то це душу тішить, що ти виловив якусь ситуацію, якийсь процес, який відбувається у суспільстві, і це не вигадка.

Якщо автор не йде до видавця, то видавець йде до автора

Попри те, що твори по одному виходили, все ж книжка залишалась лише мрією. У якийсь момент Назар Скалюк вже і опустив руки, але якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори, якщо автор не йде до видавця, то видавець, якимось чином, йде до автора сам.

— Сталось так, що до мене прийшов  видавець Ігор Іванович Паславський, мій колега по роботі в університеті, сказав, що знає про те, що я пишу, і готовий  це видати.

Те, що видавець сам вийшов на автора Назар Скалюк вважає справжнім дивом. А переважно автори самі ходять по видавництвах і пропонують свої твори,  хоча вони цього не мали б робити, — вважає чоловік.

-Я роздумував навіть над тим, чому в Україні нема інституції літературних агентів. Як на мене, це дуже зле, коли авторові треба самому ходити і пропонувати свої твори видавництву. Краще було б, як у цілому світі, де є окремі люди, які працюють окремо з авторами і окремо з видавництвами. За якийсь відсоток від реалізації, або певну опорну суму.

Так через 25 років  після першої літературної проби світ побачила збірка «Чорний янгол». Цикл оповідань про людей, які у певний момент опинились у межових ситуаціях. На межі життя і смерті, на перед вибором, і кожен з них обирає свій шлях, робить свій вибір, і вже читачам судити чи правильний, чи ні цей шлях. У когось усе закінчиться добре - у когось трагічно, але, як то кажуть, таке життя.

Я як автор не люблю щасливих хепі-ендів

— Я більше люблю трагічні. Я і сам в кінематографі, у літературі люблю, щоб кіно тримало-тримало-тримало, а усе закінчується не так, як ти того очікуєш.  І коли закінчується таке кіно чи така книжка, ти не можеш заснути, ти починаєш додумувати: «Ну чому так ?» Так і в житті, здається, що все начебто має бути добре, але щось стається. Тому і пишу так, але я, все-таки, не назву це песимізмом. Є різна література: хтось читає для задоволення, хтось — щоб резвеселити себе, а моя творчість, щоб задуматись над своїм життям, над життям інших, і чому життя не завжди складається так, як би нам того хотілося. Дуже багато і від нас залежить. Навіть у тих моїх героїв, якби хтось в певний момент підтримав їх, то їхнє життя могло б скластись геть по-іншому. Буває люди опиняються сам-на- сам зі собою і ситуацією, і людина починає жерти сама себе, бо не хоче, або не має з ким поділитись своєю проблемою. І я не хотів, щоб це у нашому житті все було так часто. У книжці до 60% історій, які я чув десь, бачив, це реальне життя. І лише 40% - це моя авторська вигадка.

 — Все-таки, на першій книжці не заробиш. І я це чудово розумію. Це більше як відчуття виконаного обов'язку.

Найцікавішими у роботі над книжкою Назар Скалюк вважає процес, коли ще від нього як від автора залежало де поставити кому, крапку, якесь слово, погодитись з літредактором чи ні.

— А коли вже побачив готову книжку, то такого відчуття, як перша замітка в газеті чи як виступ на радіо - не було. Виконана робота. Ми це зробили. рухаємось далі. Брати книжку, нюхати фарбу — не хотілось.

Тебе не видають, бо ти невідомий, ти невідомий, бо тебе не видають, — вирватись з цього кола Назар Скалюк радить за допомогою літературних конкурсів.

— Для молодих авторів є дуже багато літературних конкурсів. Можна твори подавати. Є шанс, що тебе зауважать, виокремлять. Нехай тобі не видадуть книжку, хай буде матеріальна винагорода не висока, але ти будеш засвіченим. Цікаво, що мені розповідали, що на багатьох конкурсах відкидають найкращі роботи, відкидають найгірші і вибирають щось усереднене.

Автор — не токар на заводі

— Великий недолік літературних конкурсів, на мій погляд, це коли ти зачіпаєшся за якесь видавництво, ти стаєш в когорті, у цеху певного видавництва, від тебе вимагають просто писати енну кількість книжок в рік. "Бо ми тебе розкручуємо". Але автор, ви розумієте, то не токар на заводі, деколи можна не писати років 5-6, а потім за кілька місяців все пишеться. Ніколи не можна зіставляти кількість з якістю.

Марічка АЛЕКСЕВИЧ